"Шкляр таким красенем був, дівчата штабелями до нього. А він не пользувався"

22 травня в київському парку імені Тараса Шевченка біля пам'ятника поету письменники й співаки декламували його твори

19.07.

– У школі Шевченка ненавиділа, – поетеса Світлана Поваляєва закурює цигарку і плавно кладе ногу на ногу. У короткому салатовому сарафані, з трьома різнокольоровими мотузками на шиї. Сидить на лавці поблизу пам'ятника з поетами Артемом Полежакою, Олександром Ірванцем та Євгенією Чуприною. П'ють пиво "Пшеничний колос", Поваляєва - каву. – Коли гахнув Чорнобиль, мене відправили в Москву вчитися. Вчили там "Заповіт" російською. "Как умру, похороните меня вы в могиле. Посреди степи широкой, на Украйне милой". Я цей жах досі пам'ятаю.

Одним ковтком допивають пиво. Викидають пляшки в урну.

– А я із собою візьму, у мене ще багато, – Євгенія Чуприна бере пляшку за краєчок горлечка й іде під сцену.

19.17

У сквері розставили ­сотню стільців. Зібралися переважно літні люди, більшість – у вишиванках. З високо піднятим підборіддям на сцену йде письменник Василь Шкляр.

– Обіцяв усім, що прочитаю "Гайдамаків". Але ­оскільки саме Тарас Григорович ­надихнув своїх земляків із Холодного Яру повстати проти московських окупантів у 1920-х, дозволю собі зачитати монолог Чорного ­Ворона з мого однойменного роману.

– Ну чим не Шевченко в прозі, – коментує ведучий, нардеп Олесь Доній.

Шкляр задирає підборіддя ще вище і спускається ­сходами. Внизу до нього дрібними кроками підбігає ­сивий чоловік з густою бородою, яка в такт рухів підстрибує. Просить автограф.

– Ох, який же Василь Миколайович шикарний мужчина. Кучері які має, ти глянь, а плечі, – у другому ряду жінка років 50 з червоним намистом на шиї декілька разів з ніг до голови обдивляється письменника.

– Кума моя розказувала, у неї кума зі Шкляром в інсти­туті вчилася. То каже: таким красенем був – кудрі чорні, очі чорні. Дівчата штабелями до нього. А він все гордий і дурний, не пользувався тим, ні з ким не гуляв. Хлопчачі компанії більше любив.

Василь Шкляр розписується на книжці й іде в кінець скверу. Там на нього ­чекає дружина Валентина Микола­ївна. У неї довге волосся кольору воронячого крила. Вдягнена у короткий блакитний сарафан з відкритими плечима. Босоніжки на високій танкетці.

Усміхається чоловіку. Шкляр мовчки сідає біля неї на ­бордюр.

19.55

– Шевченко сидів двічі, і я двічі сидів, – біля непрацюючого фонтана в парку сиво­бородий Петро Вінс у чорних окулярах, з масивними срібними браслетами на обох ­руках годує добермана пломбіром у брикеті. Чоловік у шортах з вишитими фігурками собак, чорній футболці з обличчям злого клоуна. – Півроку тому в Україну повернувся. Як риба лосось – пливе померти туди, де народилася. За кордоном купив машинки для друку на тканині. Зібрав графітчиків і 1 червня відкрию магазин ексклюзивного одягу. 1979-го, як виїхав у США, так потім ще у 15 країнах жив. Шизофренік, що тут скажеш. Найкраще – у Штатах. За півроку роззнайомишся, вивчиш трошки мову і своїм почуваєшся. В Італії хоч 100 років живи – все одно чужий лишишся. А сів я, бо був членом Гельсінської групи разом із Миколою Руденком, Левком Лук'яненком. Батько теж двічі сидів, був одним із лідерів баптистів. І дід двічі відсидів, у 1930-х розстріляли його. Бабка була в тій самій в'язниці, де зараз Тимошенко. 64 роки мала, на рак хворіла, а три роки таки дали.

Собака доїдає морозиво й намагається облизати хазяїну обличчя. Скавулить. ­Петро Вінс відштовхує її ­рукою.

– Анюта Петровна, ану сиди тихенько, будь хорошою дів­чинкою. Їй півроку всього, ще дитина. Шостий мій доберман. Найкращі собаки, особливо дівчата. Дуже ніжна, спокійна, абсолютний холерик. Завжди відчуває, коли додому повертаюся. За 10 хвилин до приходу гавкати починає. Анюта, подивись, хто йде!

Назустріч Петру Вінсу біжить хлопчик років 8. На його джинсах – зелені плями від трави. Собака з розгону кладе передні лапи дитині на плечі, облизує лоб і щоки. Хлопчик присідає. Слідом підходить жінка років 25 у світлій футболці й джинсах. Сідає на бордюр за декілька метрів від Петра Вінса.

– Це моя дружина, стіснітєль­на. Малий – її син. У нього батько є, а я йому як дідусь.

Витирає руки об траву й веде собаку додому.

20.31

Напам'ять Шевченка читає поет і видавець Іван Малкович. Слухачі замовкають, у парку повна тиша, чути спів пташок.

– Дай п'ять, юначе! Які в тебе очі! Мама, ану покажи очі. Мамині очі у тебе. Як звуть його? – музикант і телеведучий Роман Чайка підходить до жінки з немовлям на руках. Протискує хлопчику вказівний палець у кулачок.

– Яремою звуть.

– У мене теж ­Ярема. ­Тестування оно вже здає. Школу син закінчив, ­уявляєш? Їду сюди і на світлофорі біля мене зупиняється ­Mercedes, шансончик у хлопчиків грає. А в мене вік­на відчинені, вголос повторюю: "­Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить. І на апостольськім ­престолі чернець годований сидить". Які в них вирази ­облич були! Прикрутили ­радіо й тихенько собі поїхали.

21.01

– Українці, треба більше позитива! Усміхайтеся! Тарас Григорович дуже сумний був. Шукав у нього позитивний вірш і не знайшов, – лідер гурту "ТНМК" Олег Михайлюта бадьоро зачитує "Не хочу я женитися".

Після виступу до нього підходить Іван Малкович.

– Ну що оце ти влаштував на сцені? Як це немає позитивних віршів? А "Садок вишневий коло хати"? – розмахуючи руками, читає напам'ять.

Олег Михайлюта нахиляє­ться до Малковича, жести­кулює в нього перед очима.

– Кажу тобі, два дні "Кобзар" читав – "як умру, то поховайте", "неправдонька", "неволенька", "сльозу утре". Українці всі такі – люблять поскиглити.

– Шевченко багатогранний!

– Нитіком він був, ни-ті-ком.

×