П'ять екстремальних подорожей Теодора Рєзвого
1. Вирішив перетнути на весловому човні Атлантичний океан – від Канарських островів до Барбадоса, коли виповнилося 33 роки.
Виникло питання: що такого зробив у житті? Хотілося бути достойним своїх предків і щоб син мною пишався. Перед тим кілька років працював веб-майстром Товариства океанських веслярів у Лондоні. Там навчився розбиратися у човнах і керувати ними.
Перед поїздкою зустрівся на острові Тенеріфе з легендою – Туром Хейєрдалом (норвезький мандрівник. Подорожував океанами на копіях стародавніх суден. – Країна). Обговорили з ним деталі мого переходу. Отримав благословення на дорогу.
Перші чотири дні викурював по одній цигарці. Більше їх у руки не брав.
Прісна вода зберігалася в бочках за палубою. У спорожнілу тару набирав морську воду. Помічав бочку маркером і вішав на місце.
Щоранку на палубі була дрібна летюча риба – стрибала туди, щоб урятуватися від хижаків. Використовував її як наживку для тунця й дорадо. Рибу потрошив, засипав сіллю і бризкав лимонним соком. Їв лише філе. Знайомий ресторатор казав, що свіжий тунець коштує 200 доларів за кілограм. Порахував, що в океані погуляв шикарно – у жодному ресторані так би не посидів.
Перші дні ковбасило через морську хворобу і відсутність життєвого простору. Пропливав повз вулкан на острові біля Канар. Минула доба. Вранці прокинувся – і знову бачу той вулкан. Веслую цілий день, цілу ніч. Після сну знову його бачу. Впав у депресію. Тижні за два їй на зміну прийшов спокій. Раптово усвідомив, що став іншим. В океані все ясніше, чистіше і зрозуміліше. У той стан постійно хочеться повертатися.
Перехід тривав 67 днів 6 годин 35 хвилин. Подолав майже 5 тисяч кілометрів. Коли вийшов на берег Барбадосу, найбільше хотілося м'яса. У кафе випив тоді кілька фрешів, з'їв папаю і величезний стейк.
За два роки намагався перетнути Атлантичний океан вже у зворотному напрямку – з Нью-Йорка у французький Брест. Пробув на воді п'ять днів. Була негода. Вирішив не ризикувати.
2. 2005-го виникло бажання пройти всі океани планети.
Націлився на Індійський. Здолав 2 тисячі кілометрів. Стартував на два місяці пізніше запланованої дати – у липні. Почалася негода. Треба було йти на захід, а вітром зносило на північ. Усі 20 днів був шторм. На палубі перебувати небезпечно, могло змити. Якось човен накрило майже 15-метровою хвилею. Він сповз униз і став, як поплавець. Я кілька секунд був усередині хвилі. Човен міг перевернутися, якби вона була вдвічі більшою за його довжину. Трохи не дотягнула. Добрався з Австралії до Кокосових островів і зрозумів, що далі йти нема сенсу, бо може винести до берегів Індії.
Покійний міністр транспорту та зв'язку Георгій Кірпа був моїм основним спонсором. На перехід Індійським океаном виділив майже половину суми. Після його смерті писав листи в адміністрацію президента, в міністерства транспорту, молоді і спорту – просив допомогти пройти всі океани. Скрізь відмовляли. Україна могла стати першою країною, чий представник підкорив би всі океани планети наодинці. Тепер можна вкладати мільйони доларів, однак першими вже не стати (позаторік три океани на весловому човні перетнув американець турецького походження Ерден Еруч. – Країна).
3. Печорський тракт – старовинний маршрут із республіки Комі в Архангельську область.
Із друзями з одеського клубу екстремального автотуризму "Напрямок" вирішили пройти ним 11 років тому. 10 людей виїхали з Одеси на чотирьох позашляховиках Toyota Land Cruiser. Тракт будували наприкінці ХІХ століття за наказом глави Архангельської губернії Олександра Енгельгарта. Планував сполучити Архангельськ із місцями, де можна добувати хутро. Зробили гать – поверх болота клали дерева, формуючи дорогу. Востаннє її використовували до Другої світової війни. З тих пір дорогою ніхто не займався. Остання згадка про неї з'явилася в 1970-ті, коли випробовували снігоходи "Буран". Ми стали першопрохідцями – до нас жодна автівка там не проїжджала. Стартували із села Мила у Комі. На шляху в радіусі 230 кілометрів не було жодного поселення.
Ночували в наметах. Кілька разів спали у машинах, бо не було де їх поставити – скрізь болото. Подорож тривала менше двох місяців. Установили особистий антирекорд – долали 3 кілометри за добу.
4. Чотири роки тому 23 тисячі кілометрів подолали до Улан-Батора й назад позашляховиками.
Їхали через круті й високі сопки, великі провалля й річки. Підтягували автомобілі лебідками, які чіпляли за дерева. Щоб прочистити шлях, доводилося спилювати дерева бензопилою. Із собою в дорогу брали автозапчастини, болгарки та зварювальні апарати. 800 метрів – мінімальна відстань, яку проїхали за добу.
Маршрут проліг уздовж прикордонної смуги. Щодня обирали, якою стороною їхати – російською, монгольською чи дотримуватися нейтральної. Якось звернули з дороги і потрапили в заповідник. Виїхати з нього можна було лише через перевал. На пропускному пункті місцеві казали: "Мотоцикл через нього проїхати може, на автівках – не вдасться". Але ми змогли. На пропускному пункті з другого боку причепилися: "Ви сюди в'їхали нелегально?" Довго пояснювали, що проїхали через перевал. Монголи не вірили, доводили, що дороги там немає. Пропустили тільки після того, як зв'язалися по рації із пропускним пунктом нашої точки старту. Ті підтвердили, що ми є у їхній книзі реєстру.
Харчувалися сухпайками, що взяли з дому. Скрізь росло багато величезних грибів – смажили їх. Збирали чорниці.
5. 11 тисяч доларів витратили на 43-денну поїздку з Одеси у Владивосток.
Із товаришем поїхали на найменш потужному транспорті – 50-кубових мопедах. Друзі-байкери не могли повірити, що зважимося на таке. Вибрали мопеди із системою водяного охолодження, бо з повітряною часто перегрівалися. Знайшли далеко не нові Honda Zoomer. Трохи їх модернізували – зробили кріплення під багаж.
У середньому їхали зі швидкістю 60 кілометрів на годину. За день проходили до 400 кілометрів.
Часто зупинялися на байк-постах – щось на зразок великого гаража, де можна переночувати і відремонтувати транспорт. Виїхали влітку. Майже щодня потрапляли під дощ. Якось ущент змокли. Планували зупинитися у селі Сковородино під Хабаровськом. Їхати трасою до нього не змогли – річка Амур вийшла з берегів. Місцеві порадили: "Прямуйте до наступного села, а звідти повернете на Сковородино". Зробили 25-кілометровий гак.
В Іркутську один чоловік запитав: "Do you need help?" "Oh, yes! – відповідаю. – Нам би десь поспати та пожрати!" Він здивувався: "Наші!" Запросив додому. Нагодував. Допоміг підшукати житло.
У дорозі назад нас застала осінь із холодними зливами й снігом. У Читі мусили купувати теплі пуховики.
За цю подорож потрапили у Книгу рекордів Гіннеса. Перед реєстрацією від нас вимагали фотозвіт, чеки із заправок, телефони людей, яких зустрічали в дорозі.
2 
1
Коментарі