Ексклюзиви
вівторок, 15 травня 2012 11:01

"Стидно, що він бомжував, а ми, сестри, не могли помогти". Рідні та друзі Олеся Ульяненка зібралися на могилі письменника

8 травня письменнику Олесю Ульяненку виповнилося б 50 років.

– Оце пам'ятник подивлюся, і можна вмирати, – опівдні в столичному ­будинку Спілки письменників мати Олеся Ульяненка 72­річна Катерина Василівна сидить біля його портрета.

Поряд горить свічка. Жінка спирається на ціпок. Півроку тому пережила інсульт, декілька місяців не підводилася з ліжка. Приїхала з Хорола на Полтавщині на вечір пам'яті та презентацію книжки спогадів про сина "У знятому на плівку дні".

– Почуваюся погано. Сама живу. ­Нікого поруч немає. Дочка за границею (молодша сестра письменника Валентина Лісовська живе у США. – "Країна"). Два з половиною місяці ­сиділка біля мене була, а зараз нікого. Наташа, мого брата дочка, ходить тільки. Борщ зваре, ще щось зробить, а так ніхто. Тепер такі балувані всі.

– Тьотя Катя, пора їхать, – підходить Наталія Дворнік, двоюрідна сестра Ульяненка.

Фарбована білявка, на пальцях і шиї – масивні срібні прикраси. ­Підтримує Катерину Василівну під одну руку, за другу бере інша двоюрідна сестра письменника Таміла Олексієнко. Має великі золоті каблучки й сережки. Біля Спілки письменників чекають два мікроавтобуси – рідні й друзі Ульяненка їдуть до нього на могилу.

– Тьотя Катя, давайте, на три­­чотири, – каже Наталія.

Катерина Василівна ставить ногу в машину, жінки підштовхують її в спину. Сил не вистачає, і вона хилиться назад. З другої спроби таки сідає в автобус. Захекалась, на чолі виступив піт. Починає плакати.

– Нема того дня, шоб не плакала. Утром плачу, кажу: "Це вже на кладовищі розвиднілося". Ноччю прокидаюся часів у два і більше не сплю, тоже плачу. Якби не плакала, ­мабуть, інсульта не було би. Господи, а ­машин, як тих мурах, – дивиться у вікно. – Скіки то здоров'я треба, щоб у цьому Києві жити. "Ми піклуємося про курочок, а значить, піклуємося про вас", – читає з рекламного щита. – Ага, ­знаємо ваше піклування. Сині ті "ряби", як після концлагєря. Все ­боюся, що він з голоду вмер. Шо з ним сталось, так до кінця й невідомо. Хто каже, анатоміровали і що сердечний приступ, хто каже – не ­анатоміровали. Колись приїхала в Київ, а він не знав, що я приїду. Такий худий, я як почала плакать. "Мамо, не плач, більше такого не буде", – каже. Грошей, видно, не було. Він обнімає мене і мовчить. Так прошу, щоб хоч уві сні приходив до мене. За весь час три рази тільки снився.

Раз снилось, що у нашому ­дворі ­засадив усе фіолетовими квітами. І каже: "Це тобі, мама". Потім снилося, що в ставок іде. І вже половина ставка, а він усе йде. А берег весь водорослями заріс. І каже: "Мама, я без тебе звідсіль не виберусь". І я пішла за ним. Спочатку по кісточки води, потім по коліна, потім – по пояс. ­Взяла його за руку, а він мене за шию обняв – так вона в мене потім боліла, думала, умру. І ногами обхватив, як краб. І винесла його.

Третій раз мовби прийшов до мене в гості, зайшов у хату і весь обвішаний сумками. Кажу: "Що це за сумки, Саша?" А він мовчить.

На кладовищі починає зриватися дощ. Біля могили ставлять інвалідний візок. Катерина Василівна сідає в нього. Поряд розкривають пляжну парасолю.

– Хороший пам'ятник. Але не дуже похожий. Тепер можна в могилу лягати. Що мені, старій інвалідці, жити?

Пам'ятник Ульяненку зробили в борг минулого листопада. ­Розрахувалися три місяці тому. Барельєф ­письмен­ника виконав Володимир Щур. Він – ­автор скульптор Проні Прокопівни на Андріївському узвозі й ­Олени Теліги – біля одного з корпусів столичного Університету "КПІ".

Друзі та рідні письменника збираються на його могилі раз на півроку. Востаннє були 1 грудня.

– Несу зв'язку калини сьогодні й думаю, що б на це Ульян сказав. "Вітка, ну на х…я мені твоя калина", – ось що сказав би, – сміється 42­річна поетеса Вікторія Стах.

Вона прийшла із чоловіком письменником Михайлом Бринихом. Він збирав кошти на пам'ятник.

Надгробок Наталія Дворнік і Таміла Олексієнко застеляють картатою скатертиною. На ній розкладають поминальний обід: велику тарілку з "оселедцем під шубою", смажену рибу, бутерброди із сиром та грибами, квашені огірки, курячі котлети. У пластикові чарки розливають горілку й червоне вино. Накладають повні ­тарілки страв, навіть коли хтось відмовляється.

– У нас внучка народилася, – продов­жує Вікторія Стах. Бриних втупився в землю, мовчки затягується "Прилуками". – Певно, наймолодші дід і баба в українській літературі. От Ульян сміявся б! Усе загравав до доньки: "Леська, візьму тебе заміж". А вона йому дулі показувала. Тепер Леська нам внучку народила. Пам'ятник якраз такий, що Уляну сподобався б. Скромно, просто. Навіть не вказано, що він – письменник. Мишко як розказував, як вони його ставили, вмирала.

– Ну що, за Царство Небесне, – хрипким голосом перекрикує гамір поет Олександр Сопронюк.

Високо піднімає чарку.

– Ну так от, – Вікторія Стах кривиться від горілки. – Шестеро інтєлігєнтів хотіли підняти 500­кілограмову брилу. Без крана вирішили впоратися. Що там тих півтонни? Треба ­Уляну дякувати, що ніхто собі руки­ноги не ­попереламував. А наступного дня ­зраночку кран пригнали й нормально поставили.

– Стидно, що кажуть – він бомжував, а ми, сестри двоюрідні, й не могли помогти, – каже Наталія ­Дворнік. – Він така скритна людина був. ­Олесю, дуже ти рано пішов. Якби ти до нас звернувся, ми би посліднє тобі ­отдали, – ­схлипує.

– Твій брат – відомий український письменник, – Сопронюк обнімає за плечі Наталію. – Він – свідомість країни. Україна знає, хто такий Ульяненко. Ну всьо, давай, – піднімає чарку.

– Це тільки ви знаєте. У Хоролі про нього ніхто й не чув, – відказує Наталія. – Але ж стидно! Чуприна ота розказує, що його годувала, а ­тепер що тьотю Катю годує. Я знаю, що ­тьотя Катя сама не доїдала, а йому передачі постійно висилала. Сестра йому ­долари давала. Ну сам мужик жив. З'явилися гроші – пішов пропив, ­молодицю якусь угостив. Якби була біля нього нормальна жінка…

Гарний пам'ятник, як художник кажу. Я малювання в художній школі викладаю, – продовжує Наталія Двор­нік. – Олесь усе дитинство із блокнотиком пробігав. Усе щось писав туди. Ми вкрадемо в нього – ганяється за нами, сердиться. Ми сміємося, а він і плаче, бува. А я малювала все. То дід казав: "Цей буде писарчуком, а ця – художницею". Так і сталося. ­Тьотя Катя інсульт пережила. Так плакала, що не може приїхати, щоб по­м'янути Леся. Кажу: "Не переживайте, все зробимо". Скинулися грошима із сестрою, наготовили їсти, взяли таксі й приїхали.

Дуже дивувало нас, коли Лесь почав чисто українською говорити. Так суржиком завжди. Дуже рано він пішов. Не думали, що так буде. Казала йому: "Стільки вже в Києві живеш, ну чого ти нас до себе не приглашаєш?" А він: "Наташ, ну нема вас чим вгостить мені. Ось трошки зароблю й приглашу".

– Він нікого до себе не пускав. Мишко приходив до нього, гроші там якісь приносив. Так він вийде до під'їзду, а в квартиру не пускає. У нього там такий бардак був, що страх, – Вікторія Стах куштує мариновані гриби, приготовлені Наталею.

– Востаннє Олеся на гробки бачила, 2010­го. Іде з тьотею Катею, волосся довге. Дуже од всіх отлічався, – згадує Таміла Олексієнко. – Побачив мене, а п'яненький уже, кричить: "Мала моя, сеструха", – обнімає. Тьотя Катя бурчить на нього: патлатий, позориш мене, ніхто не вірить, що ти – письменник. А він: "Це у мене стиль такий". У молодості дуже красивий був, не можна передать. Усі дівчата за ним вмирали. Гордилася дуже, що в мене такий брат. Випить любив, а не їв ­нічого. Оно як Сопронюк – бачили, щоб він щось їв? Тільки п'є.

Таміла приїхала з Хоролу зі ­своїм ­чоловіком Віктором. До нього ­горнеться хлопчик.

– Це Денис наш, 13 йому. Прийомний синочок мій. З неблагополучної сім'ї, пили його батьки. Рік тому мама в нього померла, він підходить до мене на похороні й плаче: "Тьотя Таміла, ­аберіть мене". Я поплакала, поплакала – раніше думала, як це прийомна дитина, та ніколи в житті – й забрала. Хороший хлопчик. Заляканий тільки дуже, чи били його – не знаю. Ніяк учитись не почне, одні двійки. Ходжу до вчителів, кажу: "Ну що ви мені дитину губите?" Ми вчимо його, і до півночі буває над уроками сидимо. Він відходить потроху. Раніше о четвертій ранку вийдеш на вулицю, а він уже ­вештається. А зараз і до 11­ї спить, не розбудиш. У теплі, нагодований. Ще старшого сина маємо. Технікум закінчив, а в університет не хоче йти. Нема в нас до науки нікого більше в сім'ї.

– Якби Ульян знав, що йому відгрохають такий пам'ятник, ще й з рельєфом, сказав би: "Хлопці, давайте краще ці гроші проп'ємо". То давайте, – Сопронюк піднімає чарку.

Олесь УЛЬЯНЕНКО (справжнє ім'я – Олександр Ульянов) письменник

Народився 8 травня 1962-го в місті Хорол на Полтавщині. 15-річним утік із дому й подався до Ленінграда. Грав на гітарі, намагався створити музичний гурт, носив зачіску "ірокез". За два роки повернувся в Україну, відслужив у радянській армії.

Перший твір надрукував у 26 років. У 35 отримав малу Шевченківську премію за роман "Сталінка".

За "Знак Саваофа", в якому описав, як монахи п'ють, курять, лаються, убивають людей, православна церква Московського патріархату піддала автора анафемі. Він запевняв, що нічого не вигадував, – усе брав із розповідей церковнослужителів.

2009-го роман "Жінка його мрії" за висновком Національної експертної комісії з питань моралі був визнаний порнографічним, книжка вилучена з обігу.

Останні роки мав проблеми із серцем. Його знайшли мертвим 17 серпня 2010-го у власній однокімнатці в столичному районі Позняки. Помешкання не приватизував, і воно дісталося дільничному міліціонерові.

15 серпня торік презентували книжку "Олесь Ульяненко. Без цензури". До неї увійшло 40 інтерв'ю, які письменник дав протягом 1994–2010 років.

Був неодружений. Дітей не мав

Зараз ви читаєте новину «"Стидно, що він бомжував, а ми, сестри, не могли помогти". Рідні та друзі Олеся Ульяненка зібралися на могилі письменника». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути