"Страшно удивляются все: мент, и Достоевского читает."

Як минає день на вулиці Дерибасівській в Одесі

4.17

– Не понимаю­таки, почему люди надумали себе, что все менты недалекие сволочи? – на розі вулиць Дерибасівської та Рішельєвської за столиком сидить патрульний, молодший лейтенант Олександр Пшеничний.

Вулиця не довга – приблизно 1 км. На номери будинків тут не зважають, кажуть "на розі з тою вулицею". Більша частина її для руху автівок перекрита. По обидва боки на тротуарах розташовані літні майданчики кафе й ресторанів. Їх тут з півсотні.

На столі біля Олександра розгорнута на середині книжка "Брати Карамазови" Федора Достоєвського. Підсвічує сторінки ліхтариком. ­Говорячи, повільно прокручує його між вказівним та середнім пальцями.

– Страшно удивляются все: мент, и Достоевского читает. А таки читает! Скажу вам больше – Гоголя всего прочитал, и Кафку, и Фрейда. В столице науку имел. Имел, имел и тут на третьем курсе – юбка. Самое большое зло на земле. Сделала мне беременную голову и бросила. Ох, какие же у нее волосы были! Зо­ло­ты­е, – розтягує слово. – И я из запоя сразу в армию. Поперли из универа. А из армии – в милицию. Менты бывают не сволочи, но не долго. Лейтенант еще может хорошим человеком быть, генерал – уже нет.

За столиком поряд під подертою ковдрою спить жінка років 50. Скрутилася клубком, руки склала долоня до долоні й поклала під голову. Сиве волосся скуйовджене, під оком синець.

– А что я ей сделаю? Пусть спит, никому же не мешает, – зітхає патрульний. – Никто не застрахован. Как говорят: смотри куда идешь, а то прийдешь куда смотришь.

6.21

– Эй, ну ты куда льешь, ты что вообще меня не видишь? – двірницю, яка збирає сміття з урн у великий пакет, оббризкує водою чоловік.

Шлангом миє тротуари.

– Так отойдите, мамочка, у меня же план! А вот вы опаздываете. 10 минут, как за следующей урной должны ухаживать!

– Да чтоб тебя таки, – жінка зціплює зуби й підтюпцем відбігає.

Двірник Олександр Петрович, прізвище називати відмовляється, у комунальній службі працює чотири роки. Живе в селі поблизу Одеси.

– Зарплата у меня 1200 гривен. И ни выходного, ни проходного, об отпуске вообще молчу. А что поделаешь? На это место очередь стоит, попробуй устроиться еще. Когда шел сюда – квартиру обещали. Сейчас, понятно, ничего не светит уже.

Із двору на розі з вул. Пушкінською вибігає жінка років 60, у рожевих шовкових брюках, квітчастій блузці. Голова обмотана рожевим шарфом, у вухах масивні сережки, на руках – по браслету й три великі ­персні.

– Раз­два, давайте, булочками­­булочками. Нужно спешить, а то шезлонги разберут. быстрей, дамоньки! – за нею, важко дихаючи, поспішають дві років на 10 старші приятельки.

– Меня теть Флюрой зовут. Как флюорография, так легче запом­нить, – знайомимось із першими гостями Дерибасівської. – Флюра Ромашевская, а это моя подруга Клара, – показує на худу жінку у великих темних окулярах. – И сестра моего мужа, баба Катя. Мы на пляж идем, загорать. Там для всех шезлонги по 50 гривен, а для нас, пенсионеров, – бесплатно, – каже гордо. – А вы из Киева, да? Как там у вас дела? Вы им там передайте, что мы всем довольны. Будем за "Регионы" голосовать. Пусть уже одни правят. А то новые придут – опять делиться начнут: туда­сюда. А работать когда? За политикой регулярно следим. ­Тигипко мне еще нравится, Столыпина напоминает. Вот он тоже что­то хорошее, высокое хотел сделать своими реформами, но народ не понял. Королевская не нравится – была уже одна красавица, хватит.

– А цей, Єлізаров, у Києве живьот? – звертається до Флюри Ромашевської зовиця.

– Который? Что ноги удлиняет? Тьфу, Азаров – вы хотели сказать! Ну даете, теть Кать. А где ж ему жить еще, он же премьер­министр, ему ж на работу ходить надо.

Прямують до пляжу "Аркадія".

– Вот только украинский мне не нравится. Я сама из России, замуж вышла 30 лет назад и сюда переехала, муж одессит у меня. Не могу рецепт к лекарствам прочитать – не понимаю! Не знаю, какие таблетки от чего принимать, – говорить Ромашевська на весь тролейбус.

– Язык в стране должен быть один. Украинский, – каже чоловік позаду неї.

Вказівним і великим пальцем правої руки перебирає "цапину" борідку, на колінах тримає великий чорний кейс.

– Да что вы говорите! А лекарства как мне читать? Я – россиянка, не понимаю украинский!

– А если бы в Англии жили, тоже требовали бы на русском рецепты писать?

– Нет, ну при чем здесь Англия, скажите, пожалуйста. Мы же – славянский мир, – вимахує руками жінка.

– Язык должен быть один, – спокійно повторює чоловік.

– А че ж вы, такой умный, на русском говорите?

– Тому що ви, така розумна, нє панімаєтє. Я і на українській вмію.

– Я тоже можу.

Виходять із тролейбуса різними дверима.

– Старый еврей, – Флюра Ромашевська скоса зиркає на чоловіка.

– От уже, жидовка, – чоловік робить рух ніби спльовує через плече.

10.45

Біля Міського саду продавці розкладають товар на прилавках. ­Смугасті тільники з написами "Одесса мама" від 80 грн, сувенірний посуд, магніти на холодильник. Також продають приправи й фірмову місцеву ковбасу.

Найстаріший парк Одеси облаштували 1803­го, невдовзі після створення міста. Тут стоять найвідоміші пам'ятники: леву й левиці з левенятами, Леоніду Утьосову, пілоту Сергієві Уточкіну. Найпопулярніший – "Дванадцятий стілець", на честь книжки Ільфа й Петрова "Дванадцять стільців". Черга сфотографуватися біля нього розтягується на 10 м.

– Наивные, верят, что если посидишь на нем – разбогатеешь. Да все одесситы тогда бы ахметовыми были, – сміється продавець сувенірів 43­річний Борис Аврамович.

Каже, що предки живуть в Одесі від часів заснування міста.

– Когда построили порт, чтобы быстрее заселить город, придумали такую замануху: тот, кто переедет в Одессу, на 10 лет будет освобожден от налогов и военного ­постоя. И получит ссуду из казны на начальное хозяйство. То кто тут только не жил! Итальянцы, албанцы, греки, немцы, ой­ой­ой. Ну и прадед мой, єврей, тоже не дурак. Микер­бикицер (швидко. – "Країна".) бабу за руки та сюда. В ажуре тут жили, гешефт хороший имели. Это я уже после развала Союза до прилавка скатился.

Навпроти парку – готель "Большая Московская". Обнесений зеленим парканом, із 2006 року на реконструкції. Від початкової будівлі 1904­го лишились тільки зовнішні стіни. У новому, п'ятизірковому готелі буде 59 номерів. На першому й другому поверхах розмістять два ресторани з банкетними залами. На даху й терасах планують побудувати оранжереї.

– Отель мне не нравится, аж сильно помпезный ремонт . Одно шо хорошо, таки интересно: как оно будет работать. В южной части фасада приборы поставят, переводящие сол­нечную энергию в электрическую. Но цены за номер таки хорошие загнут, это я вам гарантирую.

14.35

Більшість квартир у житлових будинках на Дерибасівській здають в оренду. Однокімнатна коштує від 500 грн за добу. Купити таку – від $60 тис.

– Харе крішна, харе крішна, – вулицею йдуть зо два десятки чоловіків і жінок із релігійної громади кришнаїтів.

Чоловіки вдягнені в білі куртки й дхоті, подібне до довгих спідниць, жінки в яскравих сарі. Широко всміхаються. Жінки танцюють, чоловіки б'ють у барабани й розсипають квіти. Перехожі знімають їх на мобільні телефони й відеокамери.

– Ми виступаємо за мир у всьому світі, – розповідає одна з учасниць дійства. – Людське тіло – чудовий засіб пересування, за допомогою якого можна досягти вічного життя. На цьому човні нам пропонує свої послуги досвідчений човняр, духовний вчитель. Хто при всіх цих сприятливих умовах не скористається можливістю переплисти океан невідання? Очевидно, той, хто пропускає цей щасливий випадок, здійснює самогубство.

Пропонує прийти до них у центр свідомості й знайти шлях до вічного життя.

15.37

– "Черноморец" – чемпион! – ­назустріч кришнаїтам прямують зо дві тисячі фанатів футбольного клубу "Чорноморець".

Найстаршим учасникам не більш як 25 років. Галасують, свистять, тримають димові факели. Міліції поблизу не видно.

– Ах, Одесса, воля вольная! У Києві на таку демонстрацію "беркутівців" вдвічі більше набігло би, – у кафе "Базилік" на самому початку вулиці сидять дві подруги­киянки.

Тераса закладу розташована на місці особняка засновника міста адмірала Осипа де Рибаса. Одна киянка їсть кавуново­диневий суп, друга п'є молочний коктейль з таким самим смаком. У багатьох кафе міста діють спеціальні літні меню. Страви менш калорійні, більше риби та овочів.

– Та що казати. Я ж сюди з Києва авто­стопом їхала – потяг 15 годин майже іде, а так за 5 доїхала. Підібрав мене чувак на "мерсі", нормальний вроді, їдемо, говоримо. Питаю, чим займається. А ми якраз до знаку "Одеса" під'їжджаємо вже. І він так гордо: "А я бандит".

19.41

Від скверика на початку Дерибасівської, ліворуч пам'ятника де Рибасу, пролягає найкоротша вулиця в місті. Має лише один квартал. Її називають апендиксом Дерибасівської. Позаторік після загибелі президента Польщі Леха Качинського її перейменували на його честь. Раніше називалася Польська. У будинку номер 9, за легендами, мешкала аферистка Софія Блювштейн – у народі Сонька Золота Ручка.

Будинок на кодовому замку, фасад обшарпаний. У внутрішньому дворику на кожному поверсі залізні балкони давно не фарбовані. Вогко, пахне їжею.

На першому поверсі у квартирі №9 Наталія, пишногруда молода жінка із темним густим волоссям, виразними карими очима чистить солодкий перець. До неї через вікно звертається сусідка із восьмої квартири – Марія Живчик. Запитуємо жінок, у якій з квартир мешкала Сонька.

– Да не жила здесь никогда она, – сміється Марія Степанівна. ­Смажить млинці, вийшла поговорити на ґанок. – Это все экскурсоводы придумали, чтобы деньги с туристов вытягивать. В ХІХ веке возле дома горел красный фонарь. Тут был притон. Но дешевый, вы посмотрите на эти коморки. А Сонька была знатной барышней, по заведениям иного уровня ходила.

– Да чего только не говорили про этот дом, – додає Наталія. За її спиною грається маленький син, чоловік прийшов із роботи і перевдягається в домашнє. Марія Степанівна біжить перевертати млинці. – Мишка Япончик тоже у нас жил по одной из версий. На самом деле, никого не было, обыкновенный дом. Большинство квартир либо сдаются, либо уже новые хозяева тут, молодые. Только баба Полякова из 11­й квартиры старая осталась, за 90 ей. Но она глухая, ничего не расскажет вам.

– Годов 10 еще баба Нюра у нас жила. Грузчицей в порту работала, – підхоплює Марія Степанівна. – Так матюкалась, что больше я такого ни от кого не слышала. То детей обматерит, то котов, то белье не там повесили. Так жители дома собрали совещание против нее, хотели поговорить. Стали и ждут ее, людей 10. А она с работы приходит – и за 2 минуты от всех отгавкалась, всем рот закрыла. Страшная баба была. А Соньки не было.

З 11­ї квартири на ґанок виходить Полякова. У руці – важкий ціпок. Марія Степанівна досмажила млинці й запрошує на чай. Відмовляємось. Полякова замахується на нас ціпком:

– Ану идите, проклятые, снова лазят тут!

22.11

На вулиці людно. Гуляють пари, сім'ї з дітьми, у кафе немає вільних місць. Пішоходи раз по раз розбігаються на узбіччя, щоб проїхала екскурсійна карета.

– Что тут скажешь, Адочка, Одесса не та уже, ой не та, – на лавочці біля пам'ятника Осипу де Рибасу сидять дві літні жінки з однаковим яскраво­малиновим волоссям.

– Ой не та. Гуляю вчера по пляжу. И что я вижу? Плывет ко мне навстречу по морю человеческое говно! Ну как такое может быть? А оно таки так и есть.

– Это же в "Ибице" (нічний клуб на пляжі "Аркадія". – "Країна") – иб…тся там, рассадник бля…ства, прости на дурном слове. А потом вытворяют.

– Да, молодежь не та. И Одесса не та. Вместе с нашим поколением все лучшее уходит.

00.17

З кафе розходяться останні клієнти. Вулиця порожніє.

×