"То все розвод, щоб розпустити Майдан. Уже й Нищука купили"

 

Про що говорили в українських містах після окупації Криму

19 березня, зі сцени київського Майдану виступає міністр культури Євген Нищук, 41 рік. До свого призначення на посаду був тут ведучим.

– Вибачте, що тепер не можу бувати тут щодня, як раніше, – каже.

Пропонує встановити на Майдані намети для чоловіків, які готові записатися в Національну гвардію. З решти сформувати трудові загони для реставрації Майдану і переселити до гуртожитків.

– Багато наметів, що тут є, необхідні зараз не передовій! В армії їх не вистачає. Для чого тут сидіти в наметі, якщо вони потрібні зараз для захисту цілісності України? Шановні, дорогенькі…

– Рот закрой! – кричить високий чоловік з електрочайником у руці. Вийшов із ним зі свого намету під сцену. Шнур тягнеться по землі.

– Ганьба! – гукає другий. – Депутати хай куп­ляють палатки, якщо їм на передову треба. Що їм – наші кілька наметів погоду зроблять?

– Це брехня! Нас просто хочуть злити під видом переселення в гуртожитки! – обурюється третій.

– Путіну скажи, бандит! – підходить до них літня жінка у бузковому береті і трясе кулаком. – На нашу владу молиться треба. Ми такою кров'ю її поставили. А ти сперечаєшся. Зараз на передовій опасно. А ми помогти не хочемо! Совісті у вас нема!

– Та яке опасно? Думаєте, вони стоять на передовій? – відповідає високий чоловік у камуфляжі з гербом Львова на рукаві. – Путін ще в кінці лютого йшов на нас. Якими мозгами користувалися ці міністри, коли сиділи й не рипалися? Навіть кордони не закрили. То до чого тепер там наші намети?

– Треба думати про переформатування Майдану. Бо для чого тут сидіти в наметі, поки там території наші забирають?! – зривається на крик Нищук. – Я нічого тут не зливаю! Я так само, як і ви, стояв під кулями, – іде зі сцени.

– Нє, ну з Майдана їм намета треба на передову – це маразм, – перемовляються під сценою чоловіки. – Може, їм ще бруківки нашої на передову принести? Ми були тут самі, і ніхто нас не підтримував. А тут, бачте, наших пару наметів на передовій не вистачає. Та хто повірить в таку пургу? То все розвод, щоб розпустити Майдан. Уже й Нищука купили.

20 березня близько 9.00

у Черкасах в маршрутку на зупинці "Автобусний парк" заходять дві жінки середнього віку.

– Катя двойню родила. ­Плакала, що хоче в декрет, а тепер плаче, що хоче на роботу.

– А кого ж родила?

– Хлопчика і дєвочку. Дуже переживають, що война буде, а нема куди з дітьми діться. Треба десь у селі хату шукати.

– Зараз неспокойно кругом. Знайомий розказував, робить водітільом на маршрутці, що бізнесмени почали ділити маршрути. Його хазяїн комусь не вгодив, то йому маршрутки блокували. Приїжджає на остановку, набирає людей, а якийсь джип ззаді підпирає. Виходять двоє: "Ще раз виїдеш із гаража, поб'єм машину".

У перукарні на вул. Фурманській навпроти Львівського оперного театру на сусідніх кріслах перемовляються дві жінки. Невисоку брюнетку перукарка стриже, друга фарбує у рудий колір волосся її подрузі.

– Ти татар не хочеш у себе прийняти? – чорнява змахує з обличчя відрізане волосся. – У тебе ж 3-кімнатна квартира порожня стоїть у центрі – туристів зараз нуль. Добре діло зробиш, біженцям поможеш.

– Не хочу. Ми чотири роки тому в Криму ­відпочивали. Порадили нам знайомі зупинитися у порядної кримськотатарської родини. У них в Ялті будиночок свій гостьовий, дуже прилічний. Але здерли з нас по 150 гривень за добу. На той час то було зажирно.

– І що, через то помогти їм не треба? Мої сусіди-молодята з'їхали, віддали однокімнатку молодятам-татарам. Самі в батьків туляться.

– А як їх потім просити з'їхати? У травні туристичний сезон починається, квартиру можна за добрі гроші здати. Їм казати: з'їжджайте?! А якщо вони не захочуть у Крим взагалі повертатися?

20 березня, у четвер, о 18.30 у міській лазні Вінниці в парилці дві огрядні жінки, завернуті в довгі махрові посірілі рушники, що колись були білі.

– Мій учора приліз з роботи – п'яний, як чіп. Питаю, що сталося. А він каже, що цей рік не матиме відпустки.

– Та ви ж ніколи з ним разом не відпочивали.

– Ну так, але доки я була дві неділі в Криму, мій Валєрчик після роботи пиво з друзями хлебтав. А цього року прий­деться віддихати в мами на бараболі, бо до Криму я не поїду. Тепер у нього трагедія. Мама спеціально для зятька посадить на троє відер більше.

На лавці біля торгівельного центру в Полтаві дві жінки, років по 30, п'ють каву.

Худа брюнетка з яскравим макіяжем із сумки дістає пачку тонких сигарет. Одну закурює, другу пропонує подрузі. Та відмовляється.

– Від новин не можу відійти, – каже руда у червоному пальті. – Дивилася промову Путіна?

– Та мені той імператор до лампочки, – затягує цигарку брюнетка.

– За Крим переживаю. Вчора дзвонила жінці, в якої щороку зупиняємось на морі. Вся на нервах. Плаче, не хоче в Росію.

– Моя перукарка каже, що її кримські знайомі в ейфорії від російського будущого. Вона родом з Алупки. 10 років живе в Полтаві. Каже, такі вдячні Путіну за звільнення від бандерівської навали.

Руда стукає вказівним пальцем по скроні.

×