Газети й журнали в Російській імперії на початку XX ст. передплатну кампанію вели з вересня до 25 грудня. На території сучасної України провідними вважали дві щоденні газети - ліберальна "Киевская мысль" і монархічна "Киевлянин". Перша коштувала у продавців 5 коп. Якщо купувати щодня, на місяць піде 1 руб. 30 коп., а за передплатою - 1 руб. 20 коп. Тобто два номери людина одержувала безкоштовно.
Тоді київський чорнороб або землекоп заробляв близько 30 руб. на місяць, робітник заводу "Арсенал" - близько 50, дрібний чиновник міської управи - 100. Редакція зацікавлювала читача передплачувати газету одразу на весь рік. Що більший термін передплати, то менша вартість числа: передплата на 2 місяці коштувала 2 руб. 30 коп., на три - 3,30, на півроку - 6 руб, а річна - 11.
Річні передплатники отримували редакційний кредит. Їм дозволяли сплачувати гроші за два заходи: 6 руб. під час оформлення передплати і потім 5 руб. не пізніше 1 червня. Або й у три прийоми: 4 руб. при оформленні передплати, 4 руб. до 1 квітня і ще 3 - не пізніше 1 серпня. Крім того: на відміну від роздрібних покупців, передплатники безкоштовно одержували тижневі ілюстровані додатки до газети.
Ще більші знижки редакції надавали сільським учителям і духівництву: місячна ціна - 85 коп., піврічна - 5 руб., на рік - 9 руб.
"Киевская мысль" регулярно глузувала з тупості поліцейських, повідомляла про зловживання чиновників при освоєнні міського бюджету, друкувала фейлетони. За такі вольності цензура часто штрафувала редакцію на солідні суми - від 300 до 500 руб. щоразу. Більшість інших видань це поставило б на межу закриття. Але "Киевскую мысль" підтримував цукрозаводчик Лев Бродський - сплату всіх штрафів він узяв на себе. 1916 року наклад газети перевищив 70 тис. Вона стала найбільшим регіональним виданням в Російській імперії.
Її конкурент "Киевлянин" був неофіційним рупором влади. У місті жартували, що є два генерал-губернатори: один - офіційний, інший - видавець "Киевлянина" Дмитро Пихно. Газету передплачували всі офіційні установи.
Видання-фаворит могло дозволити собі вищу ціну порівняно з "Киевской мыслью" - 6 коп. уроздріб - і жорсткішу передплатну політику. Так, передплата на місяць коштувала 1 руб. 50 коп. Тобто передплатник одержував одне безкоштовне число, а не два. Знижки починалися з піврічної передплати - 7 руб. А річна ціна становила 12 руб.
Якщо ж киянин забирав свій примірник газети особисто в редакції на вул. Караваєвській (сучасній Льва Толстого), то платив 1 руб. на місяць і 10 руб. - на рік. Дешевше, ніж у головного конкурента.
Щоденку "Киевские вести" ніхто не підтримував - ані мільйонери, ані генерал-губернатори. Тому видання заманювало передплатників, по-перше, нижчими цінами: 95 коп. на місяць, 9 руб. на рік. По-друге, редакційним кредитом. І не лише в два або три платежі, але й у вісім - 2 руб. Під час оформлення передплати, а далі щомісяця по рублю. По-третє, можливістю придбати зі знижкою у 40-50% квитки до популярного в Києві театру Соловцова.
Передплатники також безкоштовно отримували тижневий ілюстрований додаток "Киевская искра". Передплатні пільги поширювалися не лише на сільських учителів і духівництво, а й на студентів, селян і робітників. Для них ціни були такі: місячна - 75 коп., річна - 8 руб. А всі нові передплатники на півріччя або рік, які оформили квитанції до 15 грудня, одержували газету до 1 січня безкоштовно.
14 періодичних видань виходили в Києві 1890 року, усі - російською
Мінімальний бюджет для існування щоденної газети сто років тому становив 20 тис. руб. на рік. Редакції, які одержували від передплати 45-50 тис., могли дозволити собі просторий офіс, мережу закордонних кореспондентів і пристойні гонорари. Для цього вистачало 4-5 тис. передплатників.
Але ця арифметика "спрацьовувала" лише, якщо газета подобалася владі. Для всіх інших застосовували механізми, що змушували видання зійти зі сцени. Як-от тижневик "Село", перший номер якого з'явився в Києві 1 вересня 1909-го. Його редактором і видавцем був історик Михайло Грушевський. Газета оголосила передплату - 60 коп. до кінця року. І вже за місяць мала 4 тис. передплатників. Для порівняння: "Рада", що її видавав Євген Чикаленко, мала 2 тис. передплатників, хоча існувала понад три роки.
"Село", крім новин, друкувало статті з медицини, сільського господарства, літературно-критичні замітки. На шпальтах з'являлася поезія Олександра Олеся, Григорія Чупринки, проза Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської й інших українських письменників.
Кількість передплатників "Села" на 1910-й зросла ще на тисячу. Редакція провела анкетування читачів. Виявилося, що кожну газету читають майже п'ять осіб. Тобто реальна аудиторія сягала принаймні 25 тис.
Але "Село" не подобалося владі. Було розраховане на хліборобів і робітників, та ще й українською мовою. Цього було досить, щоб потрапити в "чорні списки".
На редакцію посипалися штрафи. Перший - на початку 1910-го. Генерал-губернатор Федір Гірс причепився до передовиці, написаної Грушевським. Цілком коректної, без найменшого натяку на недозволені теми. Але губернатор упік редакції 300 руб. штрафу, та ще й з вимогою сплатити протягом трьох днів. У визначений термін редакція не вписалася через брак готівки. Відповідальний редактор Ганна Ямпольська опинилася за ґратами в Старокиївській поліційній дільниці.
За два місяці губернатор призначив новий штраф - 150 руб. Тепер за якусь замітку з хроніки. Грушевський звернувся по допомогу до цукрозаводчика й мецената Василя Симиренка. Той дав 600 руб.
Тоді Гірс дав таємний наказ усім містам і волостям у підлеглих йому Київській, Подільській і Волинській губерніях, щоб передплатникам не давали "Села" до рук. Газету слід було надсилали з пошти до його канцелярії. Так само вчинив і попечитель Київського навчального округу. Тижневик залишився без читачів.
У лютому 1911-го видавці випустили останній номер "Села". "Тяжко видавати тепер справедливу часопис взагалі, а ще тяжче українську, а ще гірше - селянську українську, - писав Михайло Грушевський у прощальному зверненні до читачів. - Нема ні одній газеті такої тісноти, як нашій, і тому припиняємо її, може, тільки на час, може, й назавсігди, як не полегшає".
"Червоний Хрест" пропонували перейменувати на "Червону зірку"
У 1920-х, за НЕПу, в Україні виходили винятково нові партійно-радянські видання - "Більшовик", "Пролетарська правда", "Киевский пролетарий", "Червоний каменяр" та їм подібні. Друкували переважно пропагандистські статті. 1925 року "Більшовик" розгорнув дискусію про те, чи варто медично-освітньому тижневику "Червоний Хрест" й надалі виходити під цією "попівською" назвою. Найбільш гарячі дописувачі пропонували замінити в назві "хрест" на "зірку". Але до цього таки не дійшло.
Люди неохоче брали до рук радянську періодику, тим більше кволо її передплачували. Бо порівняно з дореволюційними виданнями рівень публікацій упав. Тоді нова влада застосувала примус. Партійні комітети на підприємствах і в установах почали вимагати від кожного комуніста обов'язкової передплати на одне-два періодичні видання.
Флагманом серед щоденних газет Української СРР вважали "Пролетарську правду". 1925 року вона виходила накладом 20 тис. примірників. У "Більшовика" було 8 тис., у російськомовної "Пролетарской правды" - 6 тис. Україномовні видання лідирували, бо саме відбувалася форсована українізація преси. Та більшість журналістів і редакторів недостатньо володіли мовою. 1924-го один київський лектор не радив своїм слухачам вивчати українську за статтями в газеті "Більшовик" через їхній низький рівень. Редакція відгукнулася статтею "Глупота чи злочин?". У ній витлумачила це як спробу відбити в неї передплатників, а також як "свідомий намір підбурити своїх слухачів проти радянської української газети".
У 1930-х українізацію згорнули, а лідерами тиражів стали російськомовні видання.
2 
1
Коментарі