"У багатьох українців є ген воїна. Його треба розбудити"

Війна – час істин і прозрінь

– 2014-го війна була добрим приводом утекти з універу. А 2022-го пішов воювати, щоб далі почуватися живим, – каже Олексій Бешуля. Про розмову з ним домовляємося двічі. На нулі інтернет працює тільки ввечері й не щодня. Та й на фронті не до тривалих розмов. Тож відповіді Олексія переважно завдовжки в постріл, максимум – у кулеметну чергу. Спілкуємося телефоном 23 червня.

Що означає для вас воювати за незалежність?

– Чоловікові природно захищати те, що йому дороге. Я народився 1991-го й у совку прожив лише пів року. Майже ровесник незалежності. Пішов воювати за батьківщину та свободу. Не знаю, як можна було інакше. Україна для мене – земля волі. Втратити цей статус – найбільша геополітична трагедія ХХІ століття.

 

Що було найважче на війні 2014-го, а що – тепер?

– Найскладніше – це довбодятли. Їх не переробиш і не оминеш. Якщо такі є в колективі, мусиш врахувати й змиритися. Часто вони гальмують справу.

До війни можна звикнути?

– Не можна, а треба. Звісно, лише до певної міри. Страху не вимкнеш, бо це природна реакція. Утім, до прильотів із часом призвичаюєшся. Якщо не звикаєш до війни, то нема чого там робити.

Перетиналися зі знайомими як із колегами по зброї після 24 лютого?

– Ми саме отримували зброю. Написав у фейсбуку: "Нам потрібні люди. Хто хоче долучитися до нормального ТрО, ласкаво просимо". За 3 години після допису прийшов історик Вахтанг Кіпіані. Була кумедна ситуація. Нас послали охороняти склад зброї біля імпровізованого штабу. І щоб Вахтанг отримав автомат, довелося пересадити його через паркан і спитати таємний пароль. Це було смішно. Доєдналася етнофотографка Анна Сенік і ще чимало людей.

Ви тепер на першій лінії оборони?

– Так. Принаймні перед нами українських позицій немає, тільки ворожі. Сьогодні бахнули по нас "Градом". Врятували місцевого дідуся, якого поранило під час обстрілу. Перев'язали й евакуювали. Нещодавно звільнили одне село. Заскочили туди, доки цього не зробили кацапи. Про всяк випадок перевірили, чи є окупанти. Пройшов, розпитав місцевих – чисто. Після цього під'їжджають наші військові на жовтому автобусі й намагаються штурмувати школу. І тут ми їм гукаємо: "Хлопці, вона порожня. Ми все перевірили". Це було трохи смішно. Але добре, що без стрільби і з гепіендом.

Яка ситуація у вашому районі Харківщини?

– Усе, що нам треба, контролюємо. Мінус у тому, що по нас постійно гатить російська артилерія. Ловимо обличчям снаряди. Нам бракує артилерії. Хотілося б мати значно більше. Бо в кацапів є совєцький безліміт гармат і боєприпасів.

Ви публікували фото, де на стареньких "Жигулях" їздите на бойові завдання. Потребуєте кращої машини?

– Я не проти мати якийсь пікап, але ця машина свою місію виконує. Певний час у нас було туго з автотранс­портом. Купив у місцевих цей "жигулятор" за 350 доларів. Він прижився в нас і не підводить. Є важливий позитив – для ворогів, які можуть побачити нас згори, – це просто "Жигулі", а не пафосна військова техніка.

Ви збирали кошти на ударно-розвідувальний безпілотний комплекс Punisher. Чи вдалося?

– Кошти є, українці фантастичні у своїй солідарності. Частина грошей заплачена фірмі-виробнику. Наш розрахунок чекає на виклик на навчання з обслуговування безпілотника. Щойно здамо екзамен, отримаємо "пташку". Тоді зможемо бомбити.

Вважаєте, що військова служба має стати добровільною, але прив'язаною до громадянства. Чому?

– Якщо йдеш служити, отже, готовий на жертву заради Батьківщини. Відслужив за Україну – можеш голосувати, вчитися, отримувати пенсію. Ти довів свою лояльність, склав іспит на громадянство. Наполягаю ще й на екстериторіальному принципі. Удома служити легко, а спробуй десь на іншому боці неньки. Це хороший спосіб для різних регіонів показати себе одне одному. Це не конче має бути військова служба. Є рятувальники, пожежники, парамедики. Професії з домішкою екстриму, які потрібні країні. Ризикуючи життям, доводиш вірність Вітчизні. Бо громадянин – це той, хто відповідальний за неї.

Ви писали, що на плечі Євгена Коновальця лягла місія створювати українську армію початку ХХ століття. Теперішня вже створена?

– Так. Нам легше, ніж Коновальцю. Треба тільки наповнювати її правильними сенсами й силами. Це царина головнокомандувача Валерія Залужного, якого звуть богом війни. Я не казав би, що це тягар, який ліг на його плечі. Радше, йому випала честь керувати армією. Маємо найкращого воєначальника Європи, а може, і світу. Тут нам поталанило.

Є думка, що воїн – професійна машина вбивства, яка працює за принципом: або ти вб'єш, або – тебе. Це важко усвідомити?

– Я не маю чіткої формули воїна. Є професійні речі, які з часом починаєш розуміти. Деякі приходять інтуїтивно. Важливо зжитися з роллю: знищуючи ворога, ти рятуєш своїх людей і свою землю.

На війні є місце для гумору?

– Авжеж. Тут усі сміються з усього. У березні навіть завів у фейсбуку хештег #підслухано_в_тер­обороні. Фіксував усе кумедне довкола. У тер­обороні Київщини народжувалися фрази на зразок: "Якщо ми організуємо циганський взвод, то для його командира треба звання "барон". Або: "Мінометом можна забити людину. Тільки не ­120-м, він важкий". ­Бували і смішні діалоги, наприклад: "А як збивати безпілотники?" – "Побачив і кидай "ефку" (граната Ф1. – Країна). Чи "Страшно не тоді, коли по тобі стріляють, страшно коли з ритуальних послуг присилають промокод". Такі речі дають розрядку й піднімають настрій.

Ви казали, що історія як наука – це хронологія війн. Чого вона вчить?

– Того, що всім доведеться воювати. Адже війна – природний стан людства. Його неможливо уникнути чи сховатися. Не прикриєшся пацифізмом і прогресивними цінностями, щоб відпетляти від війни. Вона так чи інакше торкнеться всіх. Кожна людина, яка хоче жити, має це усвідомити. Насамперед українці.

Що дала зрозуміти ця війна?

– Що ті, кого називали нациками, маргіналами, правими радикалами, мали рацію. Вони 30 років торочили, що буде повномасштабна війна з москалями. Казали про Крим і Донбас. Застерігали, що за Грузією і Чечнею буде Україна. А ми їм не вірили. Або вірили, але не до кінця. Війна – час істин і прозрінь. А ще те, що в нас на очах народилася новітня українська нація.

Будь-яка хороша справа – це зусилля над собою. Як не втомитися?

– Любити те, що робиш. Тоді не відчуваєш утоми. Якщо в тобі є хист до певної справи, питання тільки в тому, щоб він прокинувся. А далі все буде добре. У багатьох українців є ген воїна. Треба тільки його розбудити. Недарма ми нащадки козаків.

Ви виросли в україномовній родині на Донеччині. Коли вперше почули російську та як сприйняли?

– Батько їхав у справах до Донецька й узяв мене з мамою. Я грався на дитячому майданчику, й раптом дівчинка заговорила до мене "на общепонятном". Здивувався, що бувають російськомовні діти. Дорослих чув, а про дітей був кращої думки. Це стало для мене культурним шоком.

Чому не перейшли на російську у школі чи у вузі?

– Українська мова – мій природний стан, навіщо себе переінакшувати? Плюс підлітковий протестний вік, не хотів іти за течією.

Коли рідний регіон став російськомовним?

– Це робилося поступово. Представники української еліти – Стус, Світличний і Дзюба – були родом із Донбасу чи працювали там. Звідси були дисиденти Тихий і Литвин. Алчевськ заснувала родина українських меценатів. Макіївку – козак Мокій. Усе було наше.

На початку ХХ століття третьою мовою за поширенням на Донбасі була грецька. Але потім стався Голодомор, а за ним – Друга світова. Для відновлення потужності Донбасу в теплушках понавозили російського гівна, яке вирішило, що воно – "коренные донецкие". Вони плекали "донецьку унікальність", хоча не мали на те підстав. Отак воно й накопичилося. Переселення незрозумілих людських мас породило міфічну донецьку унікальність, замішану на русофільстві. Совєцький Союз бавився в регіональні ідентичності, придумали донецьку. Спершу вона поширювалася лише на одну шосту Донбасу: Донецьк, Макіївка, Горлівка й до російського кордону на схід. Забиті шахтарські "посьолки". Далі з'явився клан Януковича, який узяв цю ідею на озброєння й розвинув.

Через який час Донбас українізується і стане нашим Техасом?

– Він однозначно буде наш. Це тільки питання часу. Фактично вся сільська місцевість Донеччини й Луганщини – це велике українське море, яке не потребує українізації. Промислові міста вже розбиті й будуть іще дужче зруйновані. Більшість їхніх жителів роз'їдеться українізовуватися нашими землями. Чи залишаться ватники? Якийсь відсоток буде, але не думаю, що це фактор, на який треба зважати. Багато хто з них стане шаром українського чорнозему чи втече у Росію. Щойно наша армія вийде на українсько-російський кордон, почнеться українізація.

Днями в Маріуполі російські окупанти перейменували одну вулицю на "проспект Леніна" й завезли у школи російські підручники. Це їм допоможе втриматися?

– Звісно, ні. Поставили навіть не свій прапор, а прапорець. Міськраду розбомбили, тож довелося перейменувати вулицю. Ну, й чиїм ім'ям називати, як не ката України Леніна? Скоро з'явиться Тупик Кадирова чи провулок Жириновського.

Яка зброя небезпечніша для нас: російська мова чи російські танки?

– Усе-таки танки. Проблема не в мові, а в лояльності. Якщо російськомовний українець вірний Україні, це не смертельний гріх, а особливість ідентичності. Якщо ж україномовний підтримує "русский мир", то він – його частина. Російський танк – це вияв сили. Якщо ми не матимемо такого самого, щоб дати відсіч, то прийде кінець і нашій мові.

Як зробити російськомовного українця нелояльним до ворога?

– Війна змусила всіх зробити вибір. Мали вісім років часу. Кульмінацією стало 24 лютого. Тепер чудово видно – хто за Україну, а хто настільки неповноцінний, що обрав Росію. Цей вибір тягне за собою відповідальність. Рано чи пізно вона настане.

На дев'ятому році війни ВР заборонила виступи в Україні російських виконавців. Утім, заборона не поширюється на співаків, які засуджують російську агресію в Україні. Чи потрібне це вікно для пошуку "хороших русских"?

– Нам непотрібні ні хороші росіяни, ні погані. Ніякі. Біля нас є Європа, Америка з величезною кількістю музики й багатезною культурою. У них є маса естрадних шоу. На біса нам якась чергова нафталінна Алла Пугачова? Маємо достатньо української популярної музики.

Чому взялися за книговидання, адже не всі вважають його прибутковою справою?

– Можливо, відкрити кіоск із шаурмою було б легше та прибутковіше. Однак я люблю читання. Як на мене, це прекрасно, щоб усі мали ще більше хороших книжок.

Ви навмисне позиціонували видавництво "Пропала грамота" як мілітарне?

– Видаю, те, що подобається самому. Коли знаєш, що до вподоби тобі, легко знайти струнку для зацікавлення іншого. Переважає національно-визвольна тематика. Люди виявляють інтерес до патріоти­чних та історикознавчих видань. І це тішить. Отже, є для кого працювати.

Що втрачають ті, хто не читає книжок?

– Залежить від того, чим займаються натомість. Декому книжки читати зайве, бо все життя – активне та яскраве здобування нового досвіду. Хоча без читання людина втрачає двері в інший світ. ­Порівняти, подумати, приємно провести час, задіяти уяву.

Ви видали книжку "З бліндажа за ґрати". Про кого вона й чим важлива?

– Про людей, які захищали нас на фронті, а тепер самі потребують захисту від свавілля держави. Про військовослужбовців, яких із тих чи інших причин позбавили волі. Дехто справді завинив, дехто сєпара в багажнику покатав, хтось боровся зі свавіллям державної системи. Більшість цих людей тепер на свободі й на війні.

Електронна книжка переможе паперову?

– Ні. Паперова – це досконалий винахід людства. Як колесо і ніж. Їх не заміниш, вони самодостатні. Папір – це тактильність, запах і задоволення, якого цифра ніколи не дасть. Можливість мандрувати іншими світами, епохами й проживати досвід, якого ніколи не зможеш відчути в реалії.

Були незвичні історії з книжками вашого видавництва?

– В одну стріляли. Книжка "Львівська братія" побувала в окупованому Донецьку. Після прочитання повісті Андрія Куліша "Чужа війна" один читач був настільки вражений, що прислав нам 2 літри пива. Іншого читача зупинили за перевищення швидкості, але він подарував поліції книжку офіцера УПА Степана Стебельського "Крізь сміх заліза" й відбувся усним попередженням. Одну нашу книжку розшматував папуга читача. В обмін на книжку нам навіть пропонували інтимні фото. Чоловік освідчився теперішній дружині, після того як вона подарувала йому нашу книжку Євстахія Загачевського "Закохані в життя, одружені на смерть".

Як навчити українців платити за літературу й культуру?

– Існує твердження, що українці мало читають, бо придбати книжку – дороге задоволення. Але давайте порівняємо. Обід у закладі громадського харчування обійдеться у близько 200 гривень, книжка зазвичай коштує не більше. Тож я не вважаю, що на шляху до популярності читання стоять економічні фактори. Не потрібно ганятися за кількістю прочитаних робіт. Краще читати менше, але якісне. Осмислювати прочитане й робити висновки. Кожна людина має зрозуміти: платити за культуру – це круто та престижно.

Ви писали, що призупинили діяльність "Пропалої грамоти". До перемоги?

– Для того щоб бути українцем, треба читати українське. Наше видавництво над цим працює. Підготовку нових книжок призупинили, бо воювати й видавати одночасно важкувато. Але замовлення відправляємо. На сайті діє акція "Подаруй книжку для армії". А щодо передзамовлень і підготовки нових видань поки що не можемо дати точні терміни. Та обіцяємо, що наші проєкти все-таки побачать світ.

Чи сягне книговидання після перемоги довоєнних продажів?

– Навіть перевищить. Але спочатку треба перемогти.

Чекаю народження української універсальної ідеї, яку можна буде пропонувати світові. Щойно прийде усвідомлення цього, то одразу й настане той самий бум. Поки що ж топчемося на рівні соціальних груп. Інколи хтось виходить на національний рівень.

Маєте бажання описати цю війну художньо чи документально?

– Колись згодом про це подумаю. Поки що не бачу сенсу описувати те, що й так транслюється онлайн.

Чого бракує з мирного життя?

– Жіночого тепла, а так усе є. Іноді навіть вдається вирватись у прифронтове слобожанське містечко й замовити там картоплю фрі з битками. Тоді повний кайф.

Ваш єнот Теодор сумує без вас?

– Малий інтенсивно готується до служби в ССО. Тому підтримує свої півтора десятки кілограмів і тренується проводити диверсії в міських умовах.

Про що мрієте після перемоги?

– Найти Теодору дівчину. А може, й не одну.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×