четвер, 18 лютого 2021 10:04

У лікарні бачив, як друг дав гроші. Вирішив, що це традиція
6

В Україні навчаються 80 470 іноземних студентів зі 158 країн. Найбільше – з Індії, їх понад 18 тисяч. Із Марокко й Азербайджану – 8,2 та 5,4 тисячі відповідно. Також приїздить молодь із Туркменістану, Нігерії, Туреччини, Китаю, Єгипту, Ізраїлю та Узбекистану. В трійку найпопулярніших навчальних закладів серед іноземців входять Харківський медичний університет, Харківський національний університет імені Василя Каразіна й Одеський національний медичний університет.

Студенти з Індії, Молдови, Гани, Китаю та Йорданії розповідають, чому для навчання обрали Україну

Довго не міг зрозуміти значення слова "ну"

Знайомі з Йорданії радили вступати у Вінницький медичний університет. Казали, що підготовка – на високому рівні. Також розглядали турецькі вузи, єгипетські, румунські, російські. Коли захотів навчатися в Україні, батьки не заперечували.

Більшість йорданців знають, що Україна – це велика країна в Європі, поряд із Росією. Я про неї майже нічого не чув.

В Україні взимку холодно, хоч я в Канаді звик до такої погоди. Зате тут красива природа.

  Мохаммад ГЕДАН, 21 рік, студент другого курсу Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова. Народився 12 лютого 1999‑го в місті Амман, столиці Йорданії. Батько – інженер, мати – вчителька фізкультури. Закінчив середню школу з арабською мовою навчання. Пів року вивчав англійську в Канаді. 2017‑го приїхав в Україну. Рік вивчав українську мову при Київському медичному університеті імені Олександра Богомольця. Потім вступив у Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова, на факультет лікарської справи. Цікавиться хімією та біологією. Улюблені страви – арабська печеня мансаф, піца і борщ. З останніх переглянутих фільмів вразила ”Чистка” режисера Джеймса ДеМонако. Слухає гіп-гоп. Неодружений. Винаймає квартиру у Вінниці
Мохаммад ГЕДАН, 21 рік, студент другого курсу Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова. Народився 12 лютого 1999‑го в місті Амман, столиці Йорданії. Батько – інженер, мати – вчителька фізкультури. Закінчив середню школу з арабською мовою навчання. Пів року вивчав англійську в Канаді. 2017‑го приїхав в Україну. Рік вивчав українську мову при Київському медичному університеті імені Олександра Богомольця. Потім вступив у Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова, на факультет лікарської справи. Цікавиться хімією та біологією. Улюблені страви – арабська печеня мансаф, піца і борщ. З останніх переглянутих фільмів вразила ”Чистка” режисера Джеймса ДеМонако. Слухає гіп-гоп. Неодружений. Винаймає квартиру у Вінниці

З дому взяв найнеобхідніше – паспорт, гроші, нашу каву і спеції. Решту можна купити. Щоправда, у Вінниці невеликий вибір одягу. Багато замовляю через інтернет.

Пішов у групу, де викладають українською, а не англійською. Із дев'яти йорданських студентів я єдиний в україномовній групі.

Довго не міг зрозуміти значення слова "ну". Думав, що це "ні". Бо трохи подібне до англійського no. Мені пояснили: його вживають, коли довго думають над відповіддю.

В університеті спілкуюсь українською. Багато студентів говорять суржиком. Тому вивчив деякі російські слова і фрази – "понял", "честно говоря".

З української їжі сподобався борщ, іноді замовляю його в ресторанах. Компот має незвичний смак.

Готую вдома. Із традиційних страв – рис із куркою, картоплю. Цей овоч у нас не такий популярний, але теж їмо. Люблю картопляно-рисову запіканку з м'ясом.

У Йорданії живе мати. Батько працює і живе в Саудівській Аравії, сестра – в Дубаї, брат – у Берліні. Я їх давно не бачив. Скучив.

Щодня виникає бажання все кинути через проблеми з мовою. Не все розумію на лекціях, навіть запитання на екзаменах. І самому важко висловлюватися. Я тут третій рік, але досі маю мовний бар'єр.

У Вінниці із сусідами не спілкуюся, а в Києві товаришував з одним хлопцем. Він добре розмовляє англійською.

Українські дівчата стежать за зовнішністю, по-іншому думають. У Києві дружив з українкою. Місцеві жінки незалежні, працьовиті.

Ніколи не потрапляв у ситуації, пов'язані з дискримінацією.

Люблю гуляти з друзями по Вінниці, піти до фонтанів, пройтися вулицею Соборною. Займаюся в тренажерній залі.

Пробував знайти підробіток. Пропонували, наприклад, готувати шаурму. Але мені не цікаво працювати за 300 гривень на день.

Усі люди хочуть кращого життя. Знаю, що багато українців їдуть працювати в Польщу. Там зарплата вища. Цього ніяк не зупиниш.

В українців багато свят. Ви щодня маєте якусь подію. Відзначають день Катерини, Анни, Тетяни, День батька, сина і так далі. У нас є лише День матері.

Молодь проводить багато часу в соціальних мережах. Не хочу реєструватися ні у фейсбуку, ні в інстаграмі. Це марнування часу.

Я мусульманин, але не дуже релігійна людина. Нормально ставлюсь до представників всіх релігій.

текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Мохаммад ГЕДАН

За заліки заплатила п'ять тисяч гривень

Батьки познайомилися на курорті. Батько родом з України, мати – з Молдови, там і оселилися. У Тирасполі (з 1990‑го – столиця самопроголошеної невизнаної держави Придністровська Молдовська Республіка. – Країна) закінчила єдиний у місті український ліцей.

Мала переїхати в Україну після дев'ятого класу. Так ми думали на початку 2014 року. Коли почалася війна, плани змінилися. 2016‑го перед від'їздом мати казала: "На майдані Незалежності не гуляти". І вмовляла не брати участі в жодних протестах.

  Наталія РИБІНА, 21 рік, народилася 15 квітня 1999‑го в місті Ґюмрі у Вірменії, де на той час служив батько. Він – лікар, мати – домогосподарка. Навчалася в Київському медичному університеті імені Олександра Богомольця. Зараз – студентка Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, спеціальність – ”Фінанси, страхування і банківська справа”. Улюблена книжка – ”Історії для роздумів” аргентинського психотерапевта Хорхе Букая. З їжі подобається плачинда з бринзою. Цікавиться садівництвом
Наталія РИБІНА, 21 рік, народилася 15 квітня 1999‑го в місті Ґюмрі у Вірменії, де на той час служив батько. Він – лікар, мати – домогосподарка. Навчалася в Київському медичному університеті імені Олександра Богомольця. Зараз – студентка Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, спеціальність – ”Фінанси, страхування і банківська справа”. Улюблена книжка – ”Історії для роздумів” аргентинського психотерапевта Хорхе Букая. З їжі подобається плачинда з бринзою. Цікавиться садівництвом

Була в захваті від динамічного та яскравого міста. Закохалася у вечірній Хрещатик, вуличних танцівників і музикантів.

У Тирасполі в транспорті завжди поступаються місцем літнім людям, а в Києві – ні.

Хотілося повернутися додому. Та шкода сил і грошей батьків. Якби всі мої рідні й друзі переїхали в Київ, я була б найщасливіша.

В університеті до мене ставляться прекрасно. Четвертий рік чекають, доки привезу розхвалене молдовське вино. Щоразу обіцяю й забуваю.

На дорогу додому витрачаю 15 годин. Тому іноді залишалася там довше, ніж треба. Це була одна з причин, чому покинула навчання в медичному університеті. Там не можна пропускати занять.

Кожен студент-медик знає, до кого звернутися і скільки треба заплатити. Навчатися важко. Щоб не відрахували, за заліки з двох предметів віддала 5 тисяч гривень.

Українську граматику добре знаю, але досі соромлюся спілкуватися. Думаю російською. Коли пішла працювати у сферу обслуговування, через це виникали конфлікти.

Мешкала і в родичів, і в гуртожитку. Винаймала квартиру, кімнату. Мені щастило із сусідами, підтримую зв'язок із кожним.

Не змогла знайти смачну овечу бринзу і свинину для приготування мамалиги.

До карантину часто бувала в театрі. Слухаю кілька українських гуртів – "Скай", "Фіолет". Дивувалася, що в Молдові не знають Монатіка і гурт "Время и Стекло". Прози українською не читаю. Але обожнюю вірші. Ліна Костенко – одна з найкращих, хто мені траплявся.

В Україні амбітна молодь. Хлопці й дівчата сповнені енергії. Але молодим важко влаштуватися на престижну роботу. Було б круто, якби компанії брали на стажування студентів, дозволяючи їм набиратися досвіду.

До карантину бачилася з рідними раз на два-три місяці. Найбільше хотілося говорити з матір'ю. Тепер через пандемію повернулася в Молдову. В університеті навчаюся дистанційно.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надала Наталія РИБІНА

Тут усе дешево. Можу не думати про підробіток

Цікавився біологією та анатомією, мріяв вступити на медичний факультет. Три роки вивчав фізіологію в університеті. Хотів продовжувати навчання, але не пройшов відбору. Подумав про вузи у Східній Європі. Деякі британські студенти їдуть у Болгарію, Польщу, Україну. Порадився з батьками й зупинився на останньому варіанті.

Про країну нічого не знав. Можливо, це й привабило. Цікаво ж отримувати нові враження.

  Бенедикт ДАДЕБО, 25 років, студент другого курсу Київського медичного університету імені Олександра Богомольця. Народився 1995‑го в місті Кумасі, Гана. Батько – лікар, мати – фармацевтка. Ріс у Великій Британії. Закінчив школу в місті Белфаст, три роки вивчав фізіологію в місцевому університеті. З 2019‑го навчається в Україні. Любить китайську, тайську, італійську, грузинську та ганську кухні. З місцевої їжі подобаються котлети по-київськи, вареники та пироги. Слухає гіп-гоп. Захоплюється фотографією. Неодружений. Винаймає квартиру в Києві
Бенедикт ДАДЕБО, 25 років, студент другого курсу Київського медичного університету імені Олександра Богомольця. Народився 1995‑го в місті Кумасі, Гана. Батько – лікар, мати – фармацевтка. Ріс у Великій Британії. Закінчив школу в місті Белфаст, три роки вивчав фізіологію в місцевому університеті. З 2019‑го навчається в Україні. Любить китайську, тайську, італійську, грузинську та ганську кухні. З місцевої їжі подобаються котлети по-київськи, вареники та пироги. Слухає гіп-гоп. Захоплюється фотографією. Неодружений. Винаймає квартиру в Києві

Єдина настанова батьків – зосередитися на навчанні. Я і сам ставлюся до цього серйозно, бо майбутня професія – відповідальна.

У Великій Британії погода нагадує українську. Але тут таки холодніше.

Вразила архітектура Києва – дивовижні собори, старі будівлі. Люблю фотографувати міські пейзажі і, столиця мене надихає. На вулицях зустрічаю багато красивих людей.

Люблю куховарити. Національні ганські страви допомагають пригадати дім. З української кухні сподобалися вареники, котлети по-київськи, пироги, борщ. Хочу навчитися щось із цього готувати.

В Україні все дешево. Можу не думати про підробіток.

У школі на факультативі вивчали українську. Важко опанувати вимову. Лексика багата, непросто запам'ятати. Але вивчити будь-яку мову складно. Допомагає прослуховування звукозаписів і перегляд відео. В університеті теж відвідую заняття з української.

Навчаюся англійською. Для моєї спеціальності важливо розуміти кожне слово.

текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Бенедикт ДАДЕБО

Коли англійською звертаюся до українців, вони лякаються

У Парижі познайомився з українкою. Зустрічалися пів року, одружилися. Коли вона повернулася в Україну, я поїхав за нею. Прожили майже два роки. Стосунки не склалися, розлучилися. Я вже навчався в університеті.

Знав, що в Україні найкрасивіші дівчата. І що жити дешевше, ніж у будь-якій іншій країні. Чув, що тут корупції більше, ніж у Франції.

  Абдельмаджід Хассад, 24 роки. Народився 2 жовтня 1996‑го в алжирському місті Тізі-Узу. Батьки були бізнесменами: керували готелем і приватною художньою школою. Обоє померли. 12 років жив у Франції. Переїхав в Україну три роки тому. Навчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Грає з друзями у футбол. Улюблена книжка – ”Знедолені” Віктора Гюго, фільм – ”365 днів” польських режисерів Барбари Біловес і Томаша Мандеса. З їжі подобаються марокканський кускус та український борщ
Абдельмаджід Хассад, 24 роки. Народився 2 жовтня 1996‑го в алжирському місті Тізі-Узу. Батьки були бізнесменами: керували готелем і приватною художньою школою. Обоє померли. 12 років жив у Франції. Переїхав в Україну три роки тому. Навчається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Грає з друзями у футбол. Улюблена книжка – ”Знедолені” Віктора Гюго, фільм – ”365 днів” польських режисерів Барбари Біловес і Томаша Мандеса. З їжі подобаються марокканський кускус та український борщ

У французьких ЗМІ писали, що Путін забрав український Крим, а сепаратисти захопили міста на кордоні з Росією. Але французи мало знають про війну в Україні. Хіба двоє-троє із сотні.

Як тільки приїхав, скуштував борщ. Сподобався.

Клімат відрізняється від французького, але я побував у багатьох країнах, тому легко адаптуюся.

Не міг звикнути до того, що місцевим настільки все байдуже. У Марокко, Тунісі, Алжирі люди ввічливо відповідають, коли їх про щось запитуєш. Коли англійською звертаюся до українців, вони лякаються. Мову знають, але соромляться чи бояться розмовляти.

В Україні не вистачає соціальної допомоги. Влада Франції може допомогти іноземному студенту з помешканням, підробітком. А тут – ні.

Офіційно влаштуватися на роботу важко. Знайомий із Франції продає машини. Я приганяв авто з Польщі для клієнтів в українські міста. Та через карантин довелося знайти інший підробіток. Працюю кур'єром – доставляю замовлення на своїй машині. Раніше їздив із французькими правами. Поліція двічі штрафувала. Зробив українські.

Батько помер задовго до мого переїзду. Матері не стало 2019‑го. 18-річний брат і 4-річна сестра – мої єдині родичі. Хотів повернутися у Францію, щоб вони не були самотні. Але вирішив таки отримати диплом.

В університеті ставляться жахливо. В усьому бачать вигоду. Думають, що іноземний студент – це долар, а не людина. Треба кімната – плати, треба папір – плати. Наче це проблема не університету, а студентів. Однак викладачі не корумповані. У мене ніколи не вимагали грошей за успішне складання іспиту.

З корупцією стикався, але ніколи не платив. Перед переїздом вивчив свої права. Коли вимагають гроші, кажу, що зателефоную адвокату й судитимемося. Знаю, що можу заплатити за навчання за місяць, але в університеті стверджували, що треба за семестр. Пригрозив судом. Їхня думка різко змінилася.

До пандемії було легше навчатися: міг запитати у викладача, коли чогось не розумів. На онлайн-заняттях вони швидко говорять, а потім питають, чи всі зрозуміли. Якщо ні – радять подивитися відеоуроки на ютюбі.

Побував майже в кожній області України. Найбільше сподобалося в Карпатах і Львові. У горах провів три дні. Майже не розумів жителів: вони говорять швидко, нерозбірливо та смішно. У Львові всі спілкуються гарною українською.

Не вчив ні української, ні російської. Але розумію і трохи говорю, бо багато спілкуюся.

У Києві орендую квартиру. Проблем із сусідами не було, але й друзів серед них не знайшов. Лише якось одна жінка побажала доброї ночі.

Національні страви важко приготувати, в Україні немає потрібних інгредієнтів. А якщо й знайдеш, то коштуватимуть дорого.

З української кухні обожнюю борщ, вареники з картоплею, котлети по-київськи і зелений борщ. Але сам не готував – боюся зіпсувати страву.

Відзначаю французьке національне свято – День взяття Бастилії. 14 липня французів в Україні запрошують до посольства.

З українських традицій здивував Великдень. Ще із дружиною поїхали до Львова й пішли до церкви. Вона фарбувала крашанки, ми христосилися. Це було смішно. Єдине, чого не зрозумів: навіщо прокидатися о 3–4-й? Чому не можна сходити до церкви після 10-ї? Але це красива традиція.

Востаннє бачився з рідними перед переїздом в Україну. Після навчання залишатися не планую. Можливо, матиму тут бізнес, але житиму у Франції.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Друзі вмовили спробувати сало. Казали, це добра їжа

Друг навчається в українському університеті. Розповідав, що це гарна країна з дивовижною природою.

Спершу був вражений, що люди не розмовляють англійською. Хоч до кого звертався, ніхто не міг відповісти. Зараз уже можу порозумітися.

Раз на тиждень маю урок української мови в університеті. Вчити слова неважко, але хвилююся, коли треба будувати речення.

  Берлін ДЖЕЙКОБ, 21 рік, студент другого курсу Київського медичного університету імені Олександра Богомольця. Народився 20 вересня 1999-го у штаті Керала, Індія. Виріс у Кувейті. Батько – бізнесмен, мати працює в лікарні. В Україну приїхав 2017 року. З дитинства грає на піаніно. Слухає класичну музику, джаз і блюз. Любить грати в баскетбол. Подобається лазанья. Дає уроки англійської онлайн. Неодружений. Винаймає житло в Києві
Берлін ДЖЕЙКОБ, 21 рік, студент другого курсу Київського медичного університету імені Олександра Богомольця. Народився 20 вересня 1999-го у штаті Керала, Індія. Виріс у Кувейті. Батько – бізнесмен, мати працює в лікарні. В Україну приїхав 2017 року. З дитинства грає на піаніно. Слухає класичну музику, джаз і блюз. Любить грати в баскетбол. Подобається лазанья. Дає уроки англійської онлайн. Неодружений. Винаймає житло в Києві

У тутешніх крамницях не можу знайти звичні для нас спеції. Доводиться привозити. Мати сумує, тому додому їжджу що чотири місяці.

Українці не пхають носа в чужі справи. Це добре, мають менше приводів для заздрощів.

Знайома живе з хлопцем, хоча вони не одружені. Каже, це нормально. У моїй країні таке неможливо.

Одного разу, здається, зіштовхувався з дискримінацією. У магазині попросили відкрити й показати сумку та барсетку. Подумали, щось украв.

Серед моїх друзів є українці. Ходимо в кінотеатр, граємо в баскетбол. Та багато молоді зловживають алкоголем. Я не прихильник такого дозвілля.

Обожнюю класичний поп, джаз, блюз. Слухав і українські треки. Але часто плутаю з російськими виконавцями.

Друзі вмовили спробувати сало. Казали, це добра їжа і смак здивує. Мені сподобалося. Та воно ситне, неможливо з'їсти багато.

Люблю лазанью. У київських ресторанах такої, як треба, не знайшов.

Даю уроки англійської онлайн. Мій графік дає змогу поєднувати роботу й навчання. Заробляю кишенькові гроші.

Після університету в Києві планую продовжити на­вчання у Великій Британії чи США. Та, якщо залишуся в Україні, одружуся з місцевою.

текст: Ірина МАМРИГА, фото надав Берлін ДЖЕЙКОБ

Не люблю випивати з українцями, я не настільки витривалий

Спочатку поїхав до російського Хабаровська. Не сподобалося. Не міг вивчити мову, бо в місті багато китайців, з якими спілкувався. В Україні значно менше земляків.

Батьки давно розлучилися, тому не дуже хвилювалися за мій переїзд. Для них головне, щоб я не помер. А де навчатися – моя справа.

Не розумів, як користуватися громадським транспортом. Купувати квиток – нехай. Але навіщо компостувати? Перший рік не робив цього. Оштрафували. Також не збагну, навіщо в маршрутці кричати, щоб водій зупинився. На зупинках він і так повинен ставати.

  Джибо ЦУЙ. Народився 24 травня 1995-го в китайському місті Харбін. Батько – декан медичного університету, мати – викладачка. Переїхав до України 2016 року. Студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, спеціальність – ”Туризм”. Хобі – спорт, мода. Улюблена книжка – ”Анна Кареніна” Льва Толстого, фільм – ”Леон”. Любить бургери, піцу та сир
Джибо ЦУЙ. Народився 24 травня 1995-го в китайському місті Харбін. Батько – декан медичного університету, мати – викладачка. Переїхав до України 2016 року. Студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, спеціальність – ”Туризм”. Хобі – спорт, мода. Улюблена книжка – ”Анна Кареніна” Льва Толстого, фільм – ”Леон”. Любить бургери, піцу та сир

Дивує, що для іноземних студентів немає бюджетних місць. Якщо українець захоче навчатися в Китаї й успішно складе іспити, не платитиме.

В університеті складно. На магістратурі навчання українською. Потрібно написати дисертацію на 50 сторінок.

Вивчав російську мову. Розумію, коли говорять українською. Але писати й говорити важко.

Серед друзів є українці. Тільки не люблю випивати з ними, я не настільки витривалий.

Китайці недовірливі, майже не розмовляють. А тутешня молодь відкрита, розкута.

Спершу засмучували й дратували запитання типу: "А правда, що китайці їдять тарганів, собак, котів?" Я ж не можу запитати, чи всі українці вживають багато горілки. Думаю, чи це не образить співрозмовника. А вони розпитують без вагань. За деякий час звик. Іноді віджартовуюся.

У Росії постійно зупиняли поліцейські – перевіряли документи, питали, хто я, звідки й куди прямую. Вимагали гроші. А в Україні за п'ять років жодного разу такого не було.

Маю медичну страховку, мене обслуговують безкоштовно. Але раніше цього не знав. Побачив, як у лікарні друг-українець дав гроші. Вирішив, що це традиція. Сам робив так кілька разів.

Шахраї телефонують і кажуть, що маю погасити кредит. Вимагають гроші, щоб мене не кинули до в'язниці. Особливо зачастили під час пандемії, дзвонять щодня по кілька разів.

Працював у туристичній фірмі, але з початком карантину втратив роботу.

Багато подорожував Україною. Сподобався Дніпро – схожий на Київ, але там тихіше, спокійніше й чистіше. У Львові чудова архітектура. Багато кав'ярень і ресторанів.

Подобається українська кухня. Обожнюю кров'янку. Можу приготувати борщ. Друзі-українці казали, що не гірший, ніж у тутешніх господинь.

Запрошували на весілля в Карпати. Незвично. Все фотографував. А київське весілля майже нічим не відрізнялося від китайського. Спочатку в загс, потім у парк фотографуватися – і в ресторан.

З рідними бачився два роки тому. Перш за все кортіло випити нашого чаю.

текст: Ольга ГОНЧАРУК, фото надав Джибо ЦУЙ

Зараз ви читаєте новину «У лікарні бачив, як друг дав гроші. Вирішив, що це традиція». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути