У селі, де була резиденція Сагайдачного, залишилося жити двоє людей

6

За козацьких часів село Трахтемирів Канівського району Черкаської області було містом. Тут була резиденція кошового отамана Петра Конашевича-Сагайдачного і Зарубинецький монастир – головна козацька святиня. 1974 року, під час будівництва Канівського водосховища, жителів Трахтемирова примусово виселяли в сусідні села. 1994-го держава створила тут історико-культурний заповідник "Трахтемирів", площею 590 гектарів. За шість років екс-голова "Нафтогазу" та колишній нардеп Ігор Бакай приватизував 6 гектарів заповідних територій і облаштував мисливське господарство.

1900 року в селі налічували 182 двори і 846 жителів. 1970-го мешкали 120 людей, була кам'яна школа і три магазини, працював піонерський табір "Салют", в якому відпочивали діти з усього Радянського Союзу. Зараз у Трахтемирові зареєстровані двоє людей.

– А ви на чому будете їхать? На обичній легковушці не проїдете. Сюди тільки на вєздєході можна, – каже по телефону 36­річна Ірина Воропай, завідувачка наукового відділу заповідника "Трахтемирів".

Жодного вказівника на Трахтемирів не зустрічаємо. Заасфальтованою дорогою під'їжджаємо до шлагбаума, на якому з обох боків приклеєні аркуші з написом "Приватна територія. ­Прохід і проїзд заборонений". На горі вид­ніється дах мисливського будиночка під темно­­зеленою черепицею. Його звів екс­голова "Нафтогазу" та колишній нардеп 49­річний Ігор Бакай. Кажуть, витратив $600 тис.

– До будинку нікого не підпускають, – каже Ірина. У неї коротке каштанове волосся і веснянки на щоках. – Охоронці через біноклі одразу помічають і назустріч вибігають з автоматами. Кому хочеться голови під кулі підставляти? Бакай незаконно заволодів цією територією. Проти виступали жителі сусідніх сіл – Букрина і Григорівки. То він допоміг погасити дворічну заборгованість по заробітній платі, й усі принишкли.

Веде до схожого на шкільний стадіон вертолітного майданчика. Видно, що ним давно не користувалися – зі щілин між плитками вибивається трава.

– На цьому місці колись стояла стара кам'яна школа. Її зруйнували без жодних дозволів. Нам навіть не сказали, куди перевезли розібране каміння. Колись на місці будинку була могила козака Мухи. Археологи, найняті Бакаєм, розкопали її й сказали, що замість козака знайшли останки якоїсь жінки. Прах перепоховали за 200 метрів.

Кожна плитка бруківки має круглий отвір. Кажуть, Бакай обрав таку, щоб тут не було жінок на високих підборах – бо мисливство винятково чоловіча справа.

– Після того як Бакай став громадянином Росії й утік з України (2005­го щодо нього порушили кримінальну справу й оголосили в міжнародний розшук, підозрювали у зловживанні службовим становищем і незаконній витраті 828,5 млн грн. – "Країна"), він віддав володіння своєму товаришу ­Андрієві Слоневському (Зараз Слонев­ський – голова правління АТ "Трахтемирів", раніше працював продавцем у магазині зброї. – "Країна"). На початку 2000­х Бакай приїздив із Віктором Черномирдіним (тодішній прем'єр­міністр Росії. – "Країна"). Потім хтось виклав їхні фото в інтернет: стоять над рядком убитих кабанів і лисиць. Віктор Ющенко теж бував. Але не полював, а бджіл своїх привозив. Ставив у ярах між кручами – тут багато акацій. Ночував біля них у своєму вагончику.

За вертолітним майданчиком на 10 га розкинулося козацьке кладовище. 10 хв. піднімаємося крутою стежкою, порослою ожиною й молодими акаціями. Земля, скільки сягає око, всіяна надмогильними плитами з місцевого піщаника.

– Це – найбільше кладовище часів козаччини, зовсім не досліджене, – каже Ірина Воропай. – Зараз тут чорні археологи вовсю працюють. Якось бачила одну могилу розриту: біля купи землі лежить гора чорних людських кісток.

– А я как раз вышел вас встречать, – на крутій стежці біля хати­мазанки стоїть 64­річний Олег Пет­рик. Він – сивий, худий, із золотим зубом. До Трахтемирова переїхав 24 роки тому, доти працював режисером у столичному Молодіжному театрі. – Слоневский позавчера приходил. Уговаривал, чтобы люди перестали ко мне ездить. Доказывал, что это все – его частная территория. Я ему ответил: "Если это частная территория, то я позову телевидение". А он: "Зовите, мы все равно сильнее вас". Территория Бакая начинается перед охотничьим домом. Все, что они здесь делают, – самозахват и понты.

Олег Георгійович зі скрипом відчиняє масивні двері обмащеної глиною хати, що стоїть серед сосен. У кухні на столі – немита сковорідка, тарілки й виделки. Вгорі на цвяшках, набитих на саморобну полицю, висять засмальцьовані кружки, тертка, сито та м'ясорубка. Зверху перев'язані пучки трав: ромашка, материнка, звіробій і нагідки.

Із вітальні вибігають троє собак, стрибають на господаря. На його потертих джинсах лишаються сліди від їхніх лап.

– Собак отдала сюда больными моя приемная дочь Лида. Они здесь за две недели вычухались. Вернулись к ней, месяц пожили – и опять заболели. В эти места меня пригласил мой товарищ, он здесь снимал фильм "Сон", – ­скидає черевики, взуває гумові ­шльопанці. – За последние деньги купил эту хату, ей 126 лет, из стен и крыши росли акации. Когда с друзьями укрепляли фундамент, обнаружили фундамент казацкой хаты и вымазку древнерусского жилища. В интернете кто­то написал, что тут когда­то стоял древний "черный храм". Ко мне часто черные маги приезжают, но я их сюда не пускаю.

На підвіконні лежать посмертна ­маска Льва Толстого та ікла дикого кабана. На стіні – зимовий пейзаж Миколи Глущенка й натюрморт із квітами Віктора Зарецького. Поряд – написаний олівцем портрет господаря, роботи Івана Нестеренка, 1978 року. На ньому Олег Георгійович – худий, із запалими очима і довгою бородою, схожий на ченця.

Половину кімнати займає кам'яна піч, біля неї стоять три сокири.

– Этой печи тысячу лет. В селе Монастырек недалеко отсюда археологи нашли печь древнерусского знахаря. Написали по ней какую­то работу и забросили. Мне товарищ­археолог предложил: "Если не страшно, я тебе эту печь поставлю". Четыре месяца я возил на лодке через Днепр 80­килограммовые камни.

Попід стінами виставлені списи, мечі, шпаги й шаблі. Їх господареві подарував друг, 49­річний Юліан Тихонов. Він понад 20 років виготовляв бутафорську зброю для фільмів і театральних вистав. Олег Петрик бере кинджал зі звуженим руків'ям, на якому виблискують вставки світлого металу.

– Это первая работа Юлиана, он сделал его в 13 лет. А шлем Чингисхана – его главная работа, – киває на металевий шолом, зверху прикрашений кінським волосом. – Юлиан делал его для Московского исторического музея, но после развала Союза там от него отказались. Он привез все свои работы мне, теперь они никому не нужны. Пошел вести театральный кружок в школе на Левом берегу – на массиве Воскресенка. Дети его любят, с шеи не слазят.

16.30. на вулиці темніє

– Газа и света в доме нет, ну и ­слава Богу, – Олег Георгійович запалює три білі свічки, ставить на дерев'яний стіл, лавку і глиняний припічок. – Когда жителей отселили, высоковольтную линию электропередач обрушили. ­Бакай восстановил ее без разрешения. Когда общественная организация "­Зелений світ" сделала запрос: на ­каком основании в заповедной зоне действует высоковольтная ­линия – ответили, что это сделали работники Мин­энерго по заявке местных жителей. Я тогда здесь один жил. Ко мне пришли от Бакая, предложили провести свет, но я отказался. Мне от этих разрушителей ничего не надо. Два года назад они мою собаку убили и положили на дорогу возле дома, потому что я выступил на телевидении против вырубки леса в самом центре Трахтемирова. Через месяц два мужика в черных масках избили меня в лесу, говорили: "Зарежем". Я написал заявление в милицию. Там спросили: "Вы будете платить за то, чтобы их ­посадили? А они будут платить, чтобы не сесть".

На столі дзвонить мобільний. Госпо­дар заряджає його раз на тиждень у магазині в сусідньому селі, куди ходить по хліб. По телефону говорить, схилившись над столом, – лише там є ­зв'язок.

– Да, Валечка. Ну, конечно, приезжайте.

Туристов ко мне много просится. Это место всех на ноги ставит. Моя дочь после института из­за перегрузок ослепла, операцию делать не могли – зрачки сузились и даже на свет не реагировали. Полгода жила у меня. Потом ей сделали операцию. Сейчас фотографией занимается.

Пропонує борщу.

– Магазинную еду приезжие привозят. У меня весь шкаф заставлен крупами. Самая большая проблема – прокормить собак. Сейчас зверя в лесу мало осталось. Косуль егери сами побили.

Хата­-мазанка другої жительки Трахтемирова 68­-річної Надії Красюк ­стоїть над Дніпром. До нас вибігають собаки Шарик і Тузик – гавкають, крутять хвостами й лащаться до ніг. Довго стукаю в низьке, маленьке пластикове вікно. Щоб зазирнути всередину, треба присісти.

– Це ти, Люда? – лунає сонний жіночий голос. – Двері откриті, заходь.

За дверима на мотузках висять ­в'язки калини й оберемки сухого кропу. ­Розкуйовджена господиня підводиться із застеленої ковдрами лежанки.

– Надумала трохи поспать, та ви не дали, – радіє несподіваним гостям. – Шось у мене горло заболіло, то я вже трохи і ковтнула, шоб підлічиться. А як же ви сюди машиною заїхали? Мій син машину на самій горі оставляє, а сюди пішки спускається. Каже: "Якшо заїду, треба буде трактор заказувать, шоб отсюда витягував".

Надія Василівна нашвидкуруч причісує коротке волосся, накидає квітчасту хустку, ззаду зв'язує кінчики на вузлик. Кочергою згрібає на купу жар у печі.

– Я сама аж з Херсонської області. 1965­го вийшла заміж за трахтемирівського парубка Івана Красюка. Три роки тут жила, а як син народився, перебралися в Київ. Яка ж тут красота була! Людей багато жило, скрізь дороги були рівні й гарні. Оце все перед очима стоїть, а розказати не можу.

Сідає на пластиковий стілець біля грубки, коричневі спортивні штани подерті на колінах.

– У Києві почті зразу квартіру получили. Я в овощний магазін устроїлась, а Іван на заводі робив. 1995 года квартіру прийшлося продать, шоб сина з тюрми витягнуть. І не питайте, вспоминать за то не хочу! Син був жонатий, мав двох синочків. Невістка йому дітей оставила, а сама кудись повіялася. Вона бульбашка – з Білорусі. Я, син і ­онуки вернулися в Трахтемирів. Доки малі були, тут жили, а тоді ж треба до школи. Забрала дітей і поїхала в Баришівку (райцентр поблизу Києва. – "Країна"), бо там дешевше було хату знімать. ­Намучилася, поки вивчила Іллюшу і Кірюшу. Зато ­тепер нарадуватися ними не можу – обоє Авіаційний закінчують. Чоловік сам у Трахтемирові остався. Вернулася сюди 2008 року, після його смерті. Івана сільрада поховала, а мені повідомили аж через місяць. У хаті все було догори дриґом перевернуто. ­Найбільше було жалко дві старі ікони, їх у руках ще Іванова прабаба тримала.

Чорна кішка Мурка стрибає на стіл. ­Облизує миску із залишками картопляного пюре.

– Ах ти паразітка така, – кричить жінка. – Ще раз на стіл полізеш, то я тебе в Дніпрі викупаю.

Кицька тікає на лежанку.

– Це як діти должні приїхать, то син за тиждень дзвонить і просить, щоб котів з хати повиганяла. У двох молодших, Жені й Нікіти – від другої жінки – на котів страшна алергія. А я, кроми котів і собак, ніякого хазяйства не держу. Тут лисиці такі бігають і прямо у вікна заглядають, шо самій страшно – тільки і ждуть, шоб якусь курочку завела. Торік держала козу, бо невістка попросила, то всю зиму коло мене в хаті жила. ­Вовки могли роздерти, під самою хатою вили. Перший год картошечки трохи посадила, то кабани все попереривали. Із Григорівки мені один чоловік казав: "­Треба було хоч одного зловить. М'яса б на год хватило".

– Ходите в магазин?

– Ти шо, смієшся? Тут же більш як 6 кілометрів. Якщо дуже чогось ­треба, то йду до охранніків, вони там сутками діжурять. Дам гроші, вони ­всього куплять. Обідно тільки, шо вже ­треті вибори не можу проголосувать. ­Запрошення сторожа передають, а ящика для голосування ніхто не привозить. Дільниця аж у Григорівці, туди треба йти 16 кілометрів.

Взуває червоні валянки, накидає на плечі стару шкіряну куртку, запинає­ться синьою хусткою. Йде до ­криниці­журавля.

– Невістка мені каже: "Вы не переживайте, мы вас в этой хате не оставим. Будете у нас доживать". А я: "Ще мені цього не хватало. Хочеш, шоб я на старості знову голубці крутила і вареники ліпила?" Тут таке місце, більше по всій Україні такого немає! Як сюди приїхала, з ціпком ходила, ноги ледве переставляла. Пожила півроку – і вже на любу гору могла без палиці видертися. Тут із жителів раньше 90 ніхто не помирав. Тільки моя свекруха у 89 умерла. І то тільки через те, шо жить більше не схотіла – геть осліпла. А вам землі не треба? У мене тут латочка є – 47 соток. Хочу продать і дітям у Києві квартиру купить. А то досі, бідні, знімають.

×