В тюрмі усі люто ненавидять серіали про ментів

За імітацію сексу під Верховною Радою художник Олександр Володарський провів п'ять місяців у Ірпінському виправному центрі номер 132. Напередодні дострокового звільнення він розповідає, як смакує тюремний чифір, які книжки читають зеки і навіщо тікають із колонії

Не думав, що доведеться сидіти. Коли прийшла повістка, здавалось, що просто час від часу приїжджатиму в поселення й відмічатимусь. Але одразу дали зрозуміти: хлопче, ти ув'язнений, будеш мотати термін. Найбільше засмутило, що тут заборонені мобільні телефони.

Першого дня познайомився з начальником поселення. Він сказав: "Тут тюрма! Я – начальник, а ти – ніхто!"
А на другий день запропонував стукати – прямим текстом. Мені аж незручно стало.

Майже одразу зустрів мужика, з яким мав спільного знайомого на свободі. Згадав, що один мій товариш торік працював у цьому поселенні на пилорамі. Можна сказати, мені пощастило – чоловік пояснив усі правила поведінки на зоні. Виявляється, не можна зізнаватися, що робив дівчині кунілінгус – це пряма дорога в "опущені". Хоча більшість правил не були для мене новиною. У КПЗ зі мною сидів грузин, якого арештували за пограбування дачі якогось депутата. Він навчив найголовнішим азам виживання на зоні.

У перші дні мав заляканий вигляд. Я ще не уявляв, що на мене чекає: малював в уяві всі жахи з фільмів про тюрми. Але пристосувався швидко. Зараз уже звик. Особливо не страждаю. Найгірше – брак спілкування та інформації. ­Прошу друзів приносити роздруківки з інтернету, свіжі статті.

Мені пощастило працювати безпосередньо в поселенні. Деяких в'язнів відправляють на тюремну ферму в глухий ліс. Там – свині, багно, немає води. Користуються поламаним електрочайником, обмотаним скотчем. Їжу добувають полюванням і збиральництвом. Жах.

Доручили виточувати пластмасові ручки для рубильників. Їх виготовляють штамповкою. Але штампувальний станок старий, ручки виходять криві. Ми брали ці пластмаски і напилками надавали їм потрібної форми. Усе вручну. Робота абсурдна, тупа. Здавалось би, чому не полагодити станок? Але адміністрація вважає, що тоді нам нічого буде робити.

Тут існує суто символічна зарплата. Втім, усі зароблені гроші йдуть на оплату харчування. Деякі навіть виходять на волю боржниками. Може, і я буду винен колонії гривень 200.

Через пил у цеху в мене загострився бронхіт. Тоді відправили упорядковувати територію. Навчився прокладати електрику. Зробив ремонт у харчовій кімнаті.

На кухні маємо плитку. Але готувати їжу заборонено – можна тільки розігрівати. Відвідувачі мають право передавати нам лише готову їжу, а, приміром, сиру картоплю чи м'ясо – ні. Скільки я не спілкувався з адміністрацією щодо цього дебільного правила, щоразу чув нове пояснення. Останнє звучало так: "Ми дбаємо про здоров'я ув'язнених. Не хочемо, щоб ви труїлися неякісними продуктами".

Найціннішими передачами вважають шоколад і каву. Остання є конвертованою тюремною валютою на одному рівні із сигаретами. Далі за цінністю йде чай.
Я не курю, і це мене дуже виручає, бо цигарок не потребую. Але прошу, щоб мені їх передавали. В обмін на них, наприклад, можуть відремонтувати взуття. За жменьку кави й три пачки сигарет мені змайстрували книжкову полицю.

У тюрмі багато вільного часу. У мене забита ­книжкова полиця. Найперше, це ліва література – Маркс, ­Енгельс, Жижек. Друзі передали книжку російського ­історика Дамьє, але у мене її попросив один із сусідів по ­камері. Протягом місяця дядько вивчав історію ­анархо­синдика­лізму на 700 сторінках. На волю вийде революціонером.

Один із найцікавіших текстів, які мені попалися, – "Блог­Бутирка". Це роздруківка блогу. Його нелегально вів один із в'язнів Бутирської тюрми в Росії. Знайшов дуже багато подібного до нашого поселення: побут, умови, ставлення адміністрації, стосунки між ув'язненими.

Із нами сидять люди, переведені з суворого режиму – добувають залишки терміну. Деякі провели за ґратами 10, 15, 20 років. Є один цікавий персонаж, засуджений за ненавмисне вбивство. Перший раз його судили за пограбування чотирьох курсантів міліцейського училища. Після виходу із тюрми він застав дружину з коханцем. Вирішив провчити: засунув цьому Ромео ножа в анальний отвір, зачепив артерію, і бідолага не вижив.

Життя за "поняттями" в нашій колонії не практикують. Значна частина зеків уже досвідчені, й не хочуть самостверджуватись за рахунок інших. Вони пройшли цей етап. І контролюють, щоб молоді не наробили дурниць.

Без стукачів і тюрма – не тюрма. Обов'язково знаходи­ться людина, яка доносить.

Наша камера подібна до кімнати в гуртожитку. ­Чотири спальні місця, холодильник, телевізор.

На волі обходився без телевізора – весь час висів у інтернеті. Тут дивимося щовечора. Останнє, що ­вразило – "Битва екстрасенсів". Виявляється, її дивляться ­мільйони людей! Потім цих екстрасенсів запрошують у музичні шоу, щоб ті передбачили, хто переможе. Мрак!

Ув'язненим дозволено мати домашніх тварин. Сусід по камері завів кошеня на прізвисько Кароліна.

На поселенні є дві популярні теми для розмов. ­Перша – ­амністія. Чи прийняли її? Чи не випускають наркоманів? Що буде з крадіями? Не обговорюють амністію тільки ті, хто вже користувався цим правом – вдруге не випустять. Друга тема – умовно­дострокове звільнення. Усі мріють про волю.

Третя за популярністю тема – жінки. Ті, хто сидять років із 10, весь цей час не мали контактів із протилежною статтю. Для них жінка – напівміфічна істота. Дехто переконаний, що на волі їх уп'ятеро більше за чоловіків, тому останні мають фантастичний попит. Варто тільки вийти, й тебе зґвалтує перша зустрічна! Розряджає атмосферу те, що на поселенні є три жінки: психолог, начальниця їдальні й директорка магазину.

Нам дозволено в супроводі конвою відвідувати міську лікарню. Це шанс побачити живу жінку в її природному середовищі. Такі прогулянки трохи наближають нас до нормального світу.

За півроку бачив чотирьох "опущених", зараз залишився один. Перший вийшов по УДЗ, другий звільнився, а третій – утік. Йому залишалося менше тижня до звільнення, він напозичав у всіх купу грошей, і дременув. Знайшли через три дні на станції метро "Дарниця", де він торгував полуницею.

За три порушення ризикуєш потрапити в ізолятор. У мене було тільки дві догани – обидві за користування мобільним.

Півроку живу без алкоголю, без наркотиків. Коли сідав, думав, що дах поїде. Але звик. Рано лягаю спати, рано встаю, дихаю свіжим повітрям.

Чифір пробував іще на волі. Причому заварював знач­но міцніший за тюремний. Рецепт такий. Запарюється пачка чорного чаю, настоюється 20 хвилин без перемішування. Потім можна скип'ятити. Смак огидний, а за ефектом нагадує енергетичний напій. Пити треба гарячим, інакше блюватимеш.

Тюремну їжу вживати неможливо. Вона геть позбавлена смаку. У мене є можливість харчуватися своїми продуктами, тому в їдальню не ходжу. Тільки на Великдень нам влаш­тували святкову вечерю: випекли паски, всім видали по одному яйцю. У вихідні не працюємо. Дозволяють лягти на годинку пізніше, і зранку годину доспати.

Буває, граємо в карти – на сигарети. А найчастіше – в нарди.

Тут, на відміну від більшості тюрем, дозволені DVD. ­Востаннє всією камерою дивилися "Форсаж­5". Зарубіжні фільми популярніші за російські. І всі люто ненавидять серіали про ментів.

Сидить один колишній слідчий – у загальній камері. Йому дали п'ять років за хабар. Ніхто його не б'є, не опускає, хоча ставлення до мента напружене. Ті, хто його сюди посадили, очікували, що з нього знущатимуться. І виключно для того, щоб не тішити прокурора, решта зеків поводяться з ментом по­людськи.

Є дідуля, який сидить років 25. Перший раз – за бійку з міліціонером, удруге – за крадіжку. А далі пішов рецидив за рецидивом. Зараз йому 50 років, але виглядає на 70. Коли в нього стався інсульт, я оголосив у інтернеті збір коштів на лікування. Разом із подругою зібрали 1000 гривень. І дід щодня передавав чеки з лікарні, щоб я переконався – він не пропиває ці гроші.

Дві речі, які роблять після звільнення майже всі – першим ділом п'ють і трахаються. Цим і займуся.

×