Батько Богдана Нагайла відмовився від британського паспорта
Богдан Нагайло зустрічає у Музейному провулку столиці – біля офісу організації Democracy Reporting International. Вона знаходиться в бізнес-центрі. Проводить у просторий кабінет і одразу вмикає комп'ютер. Роздруковує своє резюме українською мовою.
– Воно невеличке – 20 сторінок, – жартує.
Що батьки розказували вам про Україну?
– Моя мати з Київщини. Завжди розповідала про столицю. Діда заарештували 1937 року. Сім'я була бідною, мама ходила босоніж від Дарниці до Бессарабки, аби щось продати. Згадувала, як замінували Хрещатик, його руїни. Бачила, як вели євреїв на розстріл у Бабин Яр.
Я сюди приїхав як дипломат, достатньо заможний. А мама одне покоління тому тут ледве виживала. І зараз відчуваю її присутність, ходжу тими ж дорогами.
Де вивчили українську?
– У суботній школі від української громади у Вулвергемптоні. Батько був її організатором і натхненником. Щовечора до другої-третьої ночі займався громадськими справами.
Коли я, школяр, зранку сходив зі спальні донизу, все у нашому скромному двоповерховому будинку було задимлене, стеля – жовта. Батько курив одну сигарету за другою. Я зарікся курити.
Тато був секретарем українського клубу. Щоб підтримувати громаду, культурне життя й школу, треба було мати якийсь прибуток. Побудували кнайпу, куди сходилися українці. Пили пиво, грали в доміно, спілкувалися. 1988 року на гроші, що приносив клуб, і добровільні внески на 1000-ліття хрещення Київської Русі звели маленьку церкву із золотими банями.
Батьки мали британське громадянство?
– Батько казав: "Богдане, ми тут – не заробітчани. Не приїхали сюди, бо Україна нам не подобається. Нас заставили це зробити – доля, війна, переслідування і совєти. Я брати британське громадянство не буду, хоча це й ускладнює життя. Я відданий Україні. Але платитиму податки, порядно поводитимуся".
Коли Україна стала незалежною, він подався на українське громадянство. У тиждень, коли помер, подзвонили з посольства й сказали, що готовий його паспорт.
Мені некомфортно з британським паспортом. По-перше – Brexit. Хотів, щоб Велика Британія залишилася в Євросоюзі. Бо я, в першу чергу, – європеєць, а не британець.
По-друге, коли був представником Управління верховного комісара ООН в Анголі до Майдану, російський посол на дипломатичному прийомі запитав, який я маю паспорт. Відповів, що громадянина Британії. А він: "Ви не громадянин Британії. Подивіться уважно в паспорт. Ви – підданий Її Величності королеви Єлизавети. У вас немає громадянства". Я подивився – справді.
Тут я – закордонний українець, там – підданий королеви.
Як зацікавилися українськими дисидентами?
– Старше покоління еміграції, люди без вищої освіти, розуміли Україну на рівні гетьманів, Петлюри, Коновальця, Бандери і Шухевича. Але не мали поняття про сучасну постіндустріальну Україну. Ніхто з них не бував у Києві, Харкові, Донецьку.
Якщо й мали контакт з Україною, то із Західною. На своєму рівні були національно свідомі. Але тут треба було думати іншими категоріями. Наприклад, як уміщається в нашу історію Розстріляне відродження: Микола Хвильовий, Микола Скрипник, Олександр Шумський? Це ж комуністи, зрадники? Стара еміграція їх не сприймала, бо по-своєму хотіли бачити Україну. До дисидентів ставились критично, адже вони нібито марксисти, а "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби написана з ленінських позицій.
Я почитав Василя Симоненка, Ліну Костенко, Віталія Коротича, Івана Драча, ранніх шістдесятників і побачив, що там нема нічого ура-патріотичного. Таке ж, як у Леонарда Коена, Джонні Мітчела чи Боба Ділана – теми людства, самотності, стосунків. Вони не вміщалися в канони соціалістичного реалізму. Ще й писали українською і модернізували українську культуру. Їх таврували. Тоді зрозумів, що не можна відстоювати права тільки своїх.
Перші в'язні, яких захищав у "Міжнародній амністії", не були націоналістами. Це були поети, журналісти, літературні критики – Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Євген Сверстюк.
Старі бандерівські лідери діаспори були вороже налаштовані до більшості дисидентів. Не довіряли їм.
У чому це проявлялося?
– Коли перших дисидентів випустили із психушок і в'язниць, Леонід Плющ приїхав у Англію. Я як представник "Міжнародної амністії" опікувався ним і був його перекладачем. Більшість громади під бандерівським проводом оголосили йому бойкот. Так само було, коли прибув генерал Петро Григоренко (виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів, сидів у радянських тюрмах, таборах і психлікарнях. – Країна). Він говорив про незалежну Україну й Голодомор. А вони: комуняка, бувший червоний генерал – зрадник!
Діаспора була розділена?
– Так. Були бандерівці, мельниківці, двійкарі, католики, православні, західняки і східняки.
У Лондоні мене викинули з українського студентського гуртожитку, бо написав для журналу статтю – аналіз "Інтернаціоналізму чи русифікації" Івана Дзюби. Доводив, що автор хитро маніпулював цитатами Леніна, щоб довести свою правду. А не тому, що вірив у це. Це сприйняли як захист комуніста й марксиста. Один із націоналістичних лідерів української громади сказав: "Ти плюєш у рідне гніздо".
Як українська громада за кордоном ставилася до Народного руху?
– По-різному. Ніхто не очікував, що таке може бути. Коли приїхав Іван Драч у Мюнхен, я влаштовував йому виступи й круглі столи, щоб транслювати це в Україну через "Свободу". Він зустрівся з громадою. Дві третини перешкоджали, кричали. Вважали, що Рух – троянський кінь Компартії. Я тоді сказав: "Люди добрі, українська історія має включати і Шухевича, і Бандеру, але і Скрипника та Хвильового. Це наш спільний біль, досягнення і втрати".
1990 року Верховна Рада проголосила суверенітет України й ті, хто бойкотував виступ Драча, пристосувалися. Ярослава Стецько стала народним депутатом.
Ваші політичні переконання змінилися?
– Коли вчився в університеті Лідса, моя дівчина сказала: "Богдане, ти дивний. Вивчаєш політику, ти – в "Міжнародній амністії", дуже активний. Але сам себе не визначаєш ні консерватором, ні лейбористом, ні комуністом, ні лібералом. Хто ж ти? Усі мої друзі на нашому курсі питають". Я зрозумів, що не можу сформулювати свою позицію політичними категоріями. І вибрав для себе таке означення: гуманітарний еклектик. Бо беру з правих, лівих, центристських ідеологій те, що сприяє правам і свободі людини. Центральний для мене – гуманізм.
Я не лупаю скалу, як каменяр. Дотримуюся принципу Архімеда: якщо маєш важіль і стоїш на твердому, то зрушиш скалу. Важіль – це знання й досвід, а опора – Україна, моя ідентичність.
1990 року ви вперше приїхали в Україну. Які були враження?
– Мій рідний край такий веселий, мій рідний край такий сумний, – Богдан Володимирович цитує вірш Григорія Чупринки "Мій рідний край". – З одного боку, опинився вдома, Україна мене надихала. А з другого – бачив руїну. Почувався гібридом, ніби я – над двома світами. Повністю не вписувався в британські рамки. Але і в тутешні – також, бо не жив в Україні. З одного боку: "Так-так, пане Богдане, дуже раді вас бачити". А з другого: "Можете посприяти, щоб ми кудись поїхали?" Шукали фінансову користь, а не просили поділитися досвідом і знаннями.
У балтійських країнах ставлення інше. Разом із Тоомасом Гендріком Ільвесом працювали в Мюнхені на "Радіо Свобода". Коли розпався Союз, він поїхав у Естонію. Включився в політичне життя, отримав громадянство, став міністром закордонних справ, згодом – президентом. Людей мого покоління з досвідом і знаннями з руками забирали. А тут – зберігали дистанцію. Хоча ми дуже старалися допомогти.
Чому так?
– По-перше, стереотипи, що люди із Заходу не повністю розуміють тутешню реальність. По-друге, комплекси меншовартості. По-третє – залишки бюрократичної касти з радянських часів. Краще родича допустити до влади, ніж людину ззовні. І досі так.
Одна річ – любити Україну на відстані, а інша – жити тут.
– Це – примітивний підхід. Люди, які так говорять, не знають, як важко залишатися активним українцем і робити щось для цього на Заході. Треба пристосуватися до іноземного світу, заробляти на хліб. У мої часи, щоб вибитися в люди, доводилося майже приховувати відданість українській справі. Тоді могли показати на тебе пальцем і сказати: "Націоналіст. Твої батьки, напевно, фашисти". Батькам було ще важче.
1990-го брали інтерв'ю в голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Чи могли подумати, що він поставить на голосування Акт проголошення незалежності?
– Я бачив: іде до створення альянсу Народного руху із "суверен-комуністами" – Кравчуком і компанією. Вони розуміли, що тій системі настає кінець, і хотіли суверенну республіку, а пізніше – державу. Було питання: чи підуть вони на поступки Горбачову для створення нової конфедерації – ослабленого Союзу? Переговори такі велись. Коли Кравчук сказав двічі "ні", стало зрозуміло: Україна йде своїм шляхом, й імперія розпадеться. В липні 1990-го я сказав про це в прямому ефірі СNN. Колеги потім запитували, чи я не з'їхав з глузду.
Що думаєте про нашу політичну культуру?
– Вона відстає від часу. Бо що мали тут? Російську імперію, комуністичну систему – цинічну, тоталітарну. У ній кожен виживав – усе для себе і щоб на халяву. Ці звички укорінились. Вимагаємо від політиків того, чого самі не виконуємо.
Як змінилося сприйняття України Заходом за останні роки?
– Після помаранчевої революції Україна знову з'явилася на європейському екрані. Це було пов'язано з асоціацією з ЄС. Коли ж сталася російська агресія в Криму, почали боятися. Це ж Росія, величезний ведмідь, тут серйозні бізнесові інтереси. Тому махали пальцем, що не треба так робити, але водночас заплющували очі.
Коли наступили на Донбас, довелося обрати якусь позицію. Політична верхівка застосувала санкції. А маси – що? Збили малайзійський літак над Донеччиною, який летів з Амстердама. Нідерланди мали би бути чутливими до цього, симпатизувати нам. Але проводять референдум – і населення не підтримує асоціацію України з Євросоюзом. З другого боку, їх можна в дечому зрозуміти. Європейці чують про мільярдні кредити для України, а наші реформи – зависають.
Українці стали значно національно свідоміші після Майдану?
– Тут величезний прорив. Рівень свідомості піднявся стрімко. Вона проявляє себе всюди: серед таксистів, студентства, російськомовних українців на Сході й Півдні. Це досягнення не тільки Майдану і Революції гідності. Це ще й через шок, що Росія могла в такий грубий і цинічний спосіб напасти на Україну, вкрасти територію.
Ми ніколи не були такі сильні, свідомі й об'єднані, як сьогодні.
3 
1
Коментарі
1