1. Погода - це хобі, яке стало моїм персональним лихом. Займатися прогнозами почав випадково. 1986 року поїхав у відрядження у Володимир-Волинський. Зустрів дядька, який розказав мені про методику спостереження за погодою з 26 грудня по 6 січня. За його словами, кожен день проектував погоду на відповідний місяць наступного року. Тоді не надав цьому уваги, а через два роки в газеті прочитав статтю про таку саму методику. На свою голову розповів про це редактору. Він вчепився за цю ідею, а я почав відмовляти: "Це несерйозно. Як я - журналіст і письменник, можу цим займатися?". Але таки погодився на його вмовляння.
Відтоді надрукував 23 річних прогнозів.
2. У середині 1990-х подзвонив начальник дослідної сільськогосподарської станції з Луцька: "Цього року в нас гарно вродили цукрові буряки. Все завдяки вам. Ви прогнозували дощі, вони пішли, як тільки вкинули зерно в землю. Хочемо за це вам віддячити". Мене нагородили мішком цукру - продали його за півціни.
Через рік голова одного з вінницьких колгоспів написав: "Хочу подякувати вам за гарний прогноз. Просіть, що забажаєте". Вирішив пожартувати і попросив половину кабана. Він відписав: "Приїздіть і забирайте. Ваша половина чекає на вас". Але я не знайшов машину, щоб забрати.
3. Навчився ходити пізно - в 1 рік і 8 місяців. Мама розказувала: "Став на ноги в червні, а наприкінці літа кудись зник. Спочатку шукали родичі, потім підняли на ноги все село. Заглядали в усі колодязі, прочісували ліси і посадки. Знайшли аж надвечір у степу. Навколішки роздивлявся якусь козявочку. За нею забув про все на світі".
Приблизно за рік до хутора почав приходити вовк. Я думав, що то собака, казав на нього "бака", виносив йому бульбу і шкварки. Годував його рази три, а потім нас помітила бабуся. Побачила мене біля вовка й лагідно до нього почала говорити: "Вовчику, йди в ліс. Там собі зайчиків хрумай, а дитинку нашу не трогай". Вовк пішов і на хуторі більше його не бачили.
4. 1957 року нашу родину переселили в село Веселе Павлоградського району на Дніпропетровщині. Останній раз був там 2008-го. На кладовищі побачив із десяток могил із прізвищем Лис. То все - мої тітки й дядьки.
5. Років із 10 полювали з молодшим братом на білочку. Щоосені ходили в ліщинник збирати горіхи, а вона перед нами бігала, дражнила. Називали її Ватька. Робили засідки, але вона завжди виявлялася хитрішою.
6. Якось у другому класі розповів однокласниці, що пишу вірші. Почали з нею змагатися, хто складе кращого. Вона завжди перемагала. Після кількох невдач вирішив більше не писати. Стримував себе два роки, а потім побачив її вірші, але під іншим прізвищем. Виявилося, вона їх безбожно списувала.
7. П'єсу "Господар нашого двору" мали поставили у волинському ляльковому театрі. Перед постановкою її направили в репертуарну колегію. В рецензії написали, що п'єса має нехороший натяк. У ній автор намагається поставити під сумнів дружбу радянських народів і навіть керівну роль комуністичної партії.
Змагалися з однокласницею, хто напише кращого вірша. Вона завжди перемагала
У п'єсі такого нічого не було. Головні герої - Курчатко, Цвіркун, Мишенятко. Одного дня до них приходить пес, який намагається їх посварити. Каже: "Ви не можете дружити. За правилами Курча має з'їсти Цвіркуна, а Кошеня - Мишеня". Спочатку друзі ніби підкоряються йому, але потім об'єднуються й перемагають.
Минуло вісім років, мені дзвонить художній керівник театру Данило Поштарук і каже: "Ніякої репертуарної комісії вже не існує. Можемо спокійно ставити твою п'єсу". Моя дружина Надія Гуменюк написала до неї вірші, композитор Петро Свист - музику. Вийшов шикарний спектакль. Потім його поставили ще 10 театрів.
8. У 1990-ті можна було видати книжку лише за власні чи спонсорські кошти. Одне столичне видавництво збиралося видати мій роман "Суддя". Знайшли спонсора, вже підготували плівки. Раптом дзвонять і кажуть: "Від видавництва відмовився спонсор. Давайте 12 тисяч і книжка піде в друк". Знизили ціну до 10 тисяч, але я відмовився. Сказав: "Спасибі. Я дочекаюся, доки з'являться нормальні видавництва". Після цього випадку 10 років писав у шухляду.
9. Моя совість чиста - на роботі не написав жодного рядка. Я - жайворонок, мені найкраще пишеться вранці. Пишу також вечорами, на вихідних, під час відпустки. Часто - в поїздах, на вокзалах. Луцький поїзд прибуває на київський вокзал о шостій ранку. Видавництва починають працювати з 10-ї, тож маю 4 вільні години. Раніше підкладав під аркуш якісь теки, а недавно зрозумів, що зручно писати на почесних грамотах. У мене тих грамот повно, а лише кілька років тому здогадався про це.
10. Дружина - теж письменниця. Пишемо разом у 13-метровій кімнаті. Інколи щось обговорюємо, радимося. Вона краще знає мову, граматику, орфографію. Принципова різниця між нами одна: дружина все набирає на комп'ютері, а я досі пишу ручкою.
11. На першій лекції сів за першу парту. Але там почувався некомфортно, перебрався подалі. Вийшло, що сів позаду симпатичної студенточки з гарною фігурою. То була моя майбутня дружина - Надія Гуменюк. Вона була в жовтому платтячку. Досі його зберігаємо. У нас зав'язався роман, після першого курсу одружилися. Цього літа будемо святкувати 40 років подружнього життя. Коли питають, як правильно одружитися, жартую: треба сісти за спиною гарної студентки.
12. Задумав написати роман "Століття Якова" 1981 року. Тоді мій дід Федір Іванович Кусько сказав: "Ти знаєш, Володю, як один рік життя промайнуло". Я здивувався - дід пережив дві світові війни, поховав двох синів і дружину. Як він так може говорити?
Контрастнішої пари, як мій дід Федір і бабуся Палажка, я не зустрічав. Він був неговіркий, суворий і постійно працював. Усе життя боронив свій Косий хутір. 16 років копав навколо нього канаву, щоб бульдозери не могли зруйнувати. Казав мені: "Після роботи знав, що мушу хоча б кілька метрів тої канави прокопати". Пити він не любив. Але, бувало, начальство приходило і заставляло. Казали: "Федір Іванович, як ти нас не поважаєш, то завтра візьмемо бульдозер і зрівняємо твій хутір із землею". Він із огидою брав гранчак самогонки і випивав. Потім ішов за хату й усе вибльовував.
Образ Якова писав із діда і ще п'ятьох довгожителів. Не люблю слова прототип. Якщо пишеш художній образ з однієї людини, то краще вже зробити нарис.
13. Молодий працював у районній газеті. На якусь продавщицю надійшла скарга й редактор доручив мені розібратися. Я дізнався, що вона вже мала розтрату, була умовно засуджена й не має права працювати в магазині. Усе це виклав у матеріалі. У суботу його надрукували, а в понеділок мені на роботі кажуть: "А ти знаєш, що твоя героїня повісилася?" Я перелякався. Одразу подзвонив у магазин і навів справки. Виявилося, вона намагалася вкоротити собі віку, але залишилася жива. Недавно розказав про цей випадок молодим журналістам, а мені кажуть: "А в чому тут проблема? Написали б, що під впливом газетної публікації героїня наклала на себе руки і була б вам сенсація".
Зрозумів, що між нами - прірва.
14. 2008-го конкурс "Коронація слова" проводили в київському театрі Франка. На вході зустрічаю Тараса Федюка, який тоді був координатором цього проекту. Він каже замогильним голосом, розтягуючи слова: "От і ви приїхали. То, може, і вам щось дадуть".
Думав, попаду в десятку. Список оголосили, але мене в ньому не було. Значить, думаю, дадуть третю премію, але її вручили Михайлу Бриниху. Остання надія лишилася на другу. На сцену вийшли Лариса Івшина і Микола Жулинський. Івшина каже про лауреата: "Я цього автора добре знаю. Він друкувався в одній із луцьких газет". Вже зібрався підніматися зі свого місця і йти на сцену, як вона називає ім'я Марії Маслєчкіної. Тут мене ззаду штурхає Василь Шкляр. Питає, яку премію дали. Кажу: "Та забули про мене! Попрошу, щоб хоч за проїзд гроші повернули". А тут саме Тетяна і Юрій Логуші називають зі сцени моє ім'я. На конкурс відсилав роман під псевдонімом Василь Нережа. Василь - ім'я мого молодшого брата, а Нережа - річка, яка протікала в хуторі, де я народився.
15. В Україні живе ще один Володимир Лис - мій односельчанин. Після школи він підкупив працівника районної газети. Той зробив йому гарну характеристику й рекомендацію. Лис узяв мої публікації й вступив на факультет журналістики. Але після першого курсу його вигнали. Бо до журналістики в нього не було хисту. Він працював на якомусь хімічному заводі. Там щось украв і його засудили. Після того нічого про нього не чув.
2 
1
Коментарі
2