Василь САЛЯК ночував у дебальцевській школі разом із бойовиками
Улітку 2014 року майже всі колеги пішли у відпустку. Я залишився виконувачем обов'язків директора. Одного липневого дня нас на роботі було троє: я, завгосп і прибиральниця. З вікна побачив, як у школу заходить рота сепаратистів. Першим ділом зірвали при вході всю українську символіку. Зайшли до мене в кабінет і заявили, що хочуть ночувати у школі. Я дозволив, бо іншого виходу не було. На першому поверсі ми постелили матраци. Спав із ними, бо боявся за школу. Бойовики хотіли поставити на даху кулемети. Не пустив їх туди. Сказав, що немає ключів від горища. Повірили. Наступної ночі їх у школі вже не було.
Того року вперше за час існування школи розпочали навчальний процес на місяць пізніше — 1 жовтня. На уроки спочатку приходило мало дітей. Але потім батьки почали розуміти: у школі під наглядом учителів їм буде безпечніше, ніж самим удома.
Уроки проводили за розкладом. Коли далеко чули обстріли, навіть не звертали уваги. Садив дітей подалі від вікон, аби під час вибуху уламки нікого не поранили.
Наша школа мала величезне підвальне приміщення. Там облаштували бомбосховище. Поставили ліжка, що залишилися від колишнього літнього табору. Коли починалися обстріли, тікали в підвал. Він не опалювався, не було світла й води. Палили свічки, їли те, що взяли з собою з дому. Всюди була темінь, нічим було дихати. Бувало, діти плакали. Тиждень там ховалася і моя внучка. Їй тоді було 5 років.
Мій колега вчитель географії під час обстрілів спускався у власний підвал. Коли трохи стихло, вирішив вийти на вулицю — погодувати собаку. Попав під мінометний обстріл. Один із уламків влучив у нього. Поруч не було нікого, хто надав би допомогу. Помер у муках на самоті. Цей спогад досі не дає спати ночами.
Останній урок у дебальцевській школі провів 19 січня 2015 року. У класі сиділи 10 одинадцятикласників. Почався обстріл. Діти піднімаються і збирають речі. Спитав: "Куди йдете?" Відповіли, ховатися. Частина пішла у шкільний підвал, інші — в сусіднє ПТУ, де також було бомбосховище. Того дня снаряд влучив у нашу школу. Вибило ріг будівлі, повилітало все скло у вікнах, завалився сходовий перехід. Пізніше в неї поцілили ще три чи чотири снаряди.
Першою з Дебальцевого поїхала донька Юля із сім'єю. Зупинилася в Києві. Весь час телефонувала, кликала до себе. Бачив, що дружина у психологічно важкому стані. Відправив її до доньки. У Дебальцевому залишилися вдвох із сином Костею.
Він працював ветеринаром на фермі за 10 кілометрів від міста. Одного дня виглядав його з роботи. Минуло 6 годин, а Кості все не було. Переживав сильно, місця знайти собі не міг. Раптом почали падати міни. Одна розірвалася метрів за 10 від мене. Поранило праву ногу. Цієї миті вирішив: треба тікати.
У Дебальцевому мав квартиру і білі "Жигулі". На дачі тримав двох собак. Весь час приходив годувати. Забрати їх із собою не міг. Відв'язав, накидав хліба і сказав: "Тепер вам доведеться самим виживати. Ідіть, куди хочете".
На початку лютого 2015-го українська армія домовилася з бойовиками про вільний коридор, щоб люди могли виїхати в безпечне місце. За 2 години в напрямку Донецька рушили три автобуси. З них лише один був заповнений, та й то не весь. У бік України виїхали 50 — всі забиті пасажирами. Сів в один із них. Добрався до Бахмута. Там видавали квитки на поїзд. Можна було їхати до Києва чи Львова.
Перший місяць із дружиною жили в доньки. Юля орендувала трикімнатну квартиру. Займали дві кімнати, третю господарі зачинили. Ми розуміли, що діти мають жити окремо. Тому почали шукати роботу, щоб орендувати окреме помешкання. Як почали заробляти, зняли кімнату. Якийсь час мешкали разом із господарем, який постійно казав, що мало платимо. Зараз винаймаємо уже третю квартиру. Розуміємо, що власного житла в Києві не матимемо. Ніколи не заробимо таких грошей.
Востаннє їздив у Дебальцеве у травні 2015-го. Хотів перевезти до Києва якісь речі, бо ж приїхали голі-босі. Наша квартира вціліла. Ключі від неї залишив сусідам, яким нікуди тікати. Обіцяли наглядати. На дачу не їздив. Сусід розказав, що її обікрали. Забрали телевізор, побутову техніку й колекцію книжок, які збирав усе життя. Грабіжники вибили двері, хоч усередину можна було потрапити й через вікно. Раніше у двір упала міна. Від вибуху всі шибки повилітали. Попросив сусіда, аби двері забив дошками.
Зайшов у школу забрати документи. Ні з ким із колег не розмовляв — всі дивилися на мене косо. Здавалося, вважають зрадником.
Дружина взяла із собою атестаційного листа. Завдяки цьому влаштувалася вчителем біології у столичну гімназію №323. Мій залишився у Дебальцевому. Вже, мабуть, там і пропав. Працювати у школі мене могли взяти лише на мінімальну зарплату — на рівні з молодим спеціалістом. Але навіть за таких умов місця вчителя на повну ставку не було. Вирішив іти на пенсію за вислугою років. Почав отримувати щомісяця 2,5 тисячі гривень.
У березні 2015-го побачив на вулиці оголошення про набір співробітників в охоронну фірму "Шериф". Зателефонував. Працював охоронцем у навчальних закладах. На восьму ранку їхав в університет права. Чергував там добу. Після здачі зміни їхав на метро Позняки в гімназію. Працював наступні 24 години. На третій день вранці біг на ще один об'єкт. Там чергував до шостої вечора.
За місяць виходив на добове чергування 22 рази. Спав лише кожну третю ніч. Так працював два роки. За місяць заробляв 7,5 тисячі гривень. Мусив трудитися на повну, бо за квартиру треба було віддавати 6,5–7,5 тисячі. За пенсію і 400 гривень допомоги від держави прожити неможливо.
1 вересня торік повернувся до вчителювання. У гімназії, де працює дружина, вчителька географії пішла в декрет. Її місце запропонували мені. Із працевлаштуванням були проблеми: не мав атестаційного листа та й не був офіційно звільнений із дебальцевської школи. Але керівництво гімназії пішло назустріч. Директор допомогла з курсами підвищення кваліфікації. Зміг підтвердити свою категорію.
Ніколи не кажу своїм київським учням, звідки приїхав — не хочу акцентувати на цьому. Проте інколи доводиться розмовляти на тему АТО. Якось один із старшокласників назвав людей, які залишилися у зоні війни, сепаратистами. Почали з ним дискутувати. Пояснював, що не всі мають змогу покинути свої оселі на Донеччині чи Луганщині. В когось нема родичів в Україні. Куди тоді тікати? Люди змушені змиритися і залишитися під обстрілами. А дехто не хоче залишати своє майно, бо мародери розкрадуть і понищать. Учень змінив свою думку.
Надіюся на старості повернутися в Дебальцеве. Порпатися на городі, виховувати онуків-правнуків. Дружина сумує за рідним домом. Але, поки війна, дороги туди немає.
2 
1
Коментарі