Про що говорять у черзі по київську перепічку
– І чого я така наївна? Думала, він збирається освідчитися, – дівчина з малиновим шкіряним рюкзаком на спині плаче в обіймах подруги в черзі до кіоску "Київська перепічка", неподалік Хрещатика. Перед ними – з півсотні людей. На заплакану ніхто уваги не звертає.
Це найдавніший фаст-фуд у столиці. У меню – єдина страва – сосиска в дріжджовому тісті, обсмажена у фритюрі. Заклад вважають кулінарною візитівкою Києва. Згадується в іноземних путівниках.
– Побачила на шафі чек із ювелірного: "Золотий виріб, 585 проба. 11 тисяч гривень". Що це, як не каблучка? Ввечері в ресторан покликав. Я плаття дороге купила, депіляцію зробила. Коли за столик сіли, камеру на телефоні включила, щоб зняти освідчення. А він погладив мою руку і сказав, що зустрів іншу. Дав тиждень, щоб перевезла речі, – дівчина розмазує по щоках туш.
– Знайшла за ким плакати, – заспокоює її худорлява подруга у джинсовій міні-спідниці. – Останні два роки Назар жив за твій рахунок. Ти ж йому навіть машину заправляла. Звідки в нього гроші на каблучку?
– Зняв депозит у банку. Костюм і золоті запонки купив, бо в депутати балотується, – шукає по кишенях серветки. – Брат вніс його у список 89-м. Не пройде, але чим не привід повипендрюватися? – дівчата купують дві сосиски в тісті й прямують до афіш театру імені Лесі Українки.
– Коли на вулиці Гончара ремонт робили, я зі сміттєвого бака два мішки книжок вийняв, – будівельники в білих від вапна й фарби робах прибігли по перепічку на обід. Молодший закидає до рота жменю шовковиці. – Що за люди пішли? Класику викидають. Я за вечір "ковтнув" Дюма. Якби у школі стільки читав, зараз дисертацію захищав би, а не стяжку тягнув.
– Нашо тобі та макулатура? – питає товариш із тижневою щетиною.
– Чувак, на цьому можна бабки заробити. Я в консьєржки спитав, хто це добро на смітник викинув. У другому під'їзді бабушка померла. Внуки всі її речі винесли і заселили квартирантів. Там деяким виданням по 100 років. Книжки вдома перефоткав і виставив в інтернет. За півгодини написав букініст із Харкова. Три тисячі гривень пропонує за тлумачний словник Даля 1903 року. Ще п'ять тисяч готовий платити за повне видання Пушкіна в шести томах. Його було видано за приказом Сталіна 1936-го, – розраховується за п'ять перепічок, облизується, витирає руки об штани. – Що не продам, мамі у Франик відвезу.
– Назвати жінок туристичним брендом – це вже перебор. Зеленський скоро Януковича переплюне. Мали президента-ананаса, а тепер – дуріан. Ніби смачний, багатьом подобається, але все рівно смердить. І ці фрукти нам дорого обходяться – 1,5 мільярда гривень на рік, – вусань із газетою читає про візит президента Володимира Зеленського до Парижа.
Коли до віконечка з перепічками залишається 10 м, порпається у гаманці – шукає дрібні купюри.
– Саша, яка перепічка? У тебе холестерин зашкалює. Давай йогурт купимо, – жінка в зеленому сарафані відбирає портмоне. Звідти видно кілька сотень доларів.
– Можна навіть пивка бахнути, бо повод є. Свою "ласточку" продав. А ти кричала, хто її купить. Дві тисячі баксів – і то добре.
Навпроти припаркований брудний Opel на євробляхах. На задньому склі хтось пальцем написав: "растамож меня".
– У Миколи з Ковалівки в гаражі такий стоїть, – розповідає дружині, ковтаючи гарячу випічку. – Матері купив Ford на литовських номерах, дружині – Volkswagen на польських, собі – Opel, а синові – Mercedes. На розмитнення грошей зажав. Надіється, що новий парламент усе скасує.
– Хто скасує? Наобіцяють, а потім скажуть: "Мы пошутили". Що читаєш? – зазирає в телефон чоловіка.
– Знайома пише відгук на британський серіал Years. Про те, що з нами може буть через 10 років, – показує на екрані смартфона запис із Facebook. – За сценарієм, Україна окупована Росією, а 97 відсотків людей проголосували за російське громадянство. Решта – біженці. Путін через серіали готує світ до власного сценарію.
– А Зеленський хіба не завдяки серіалу прийшов у політику?
– Як прийшов, так і піде. Йому більше року ніхто не дає.
13 червня "Київську перепічку" закрили на ремонт. У соцмережах це викликало занепокоєння. Та за добу фаст-фуд знову запрацював. Вартість перепічки – 17 грн.
– Маєш 34 гривні? Не хочу 500 розбивати, бо до вечора спущу, – говорить зеленоволоса дівчина. На ній майка кольору хакі й шорти-бойфренди.
– Машка, я на поїзд запізнюся, – кричить їй подруга. – Яка сосиска? 32 градуси в тіні. Мені їсти не хочеться.
– Тут найдовша, але найшвидша черга в світі. На одного покупця йде п'ять секунд. Вони тут працюють майже 40 років. Коли папа був студентом, перепічка коштувала 22 копійки. Твій Діма знову бухає? – запитує у третьої – блондинки з боб-каре.
– Два місяці, як вернувся. Не просихає. Спочатку пили за повернення, потім – за армійську дружбу. Тепер – бо дуже назад хочеться. Записала брата у групу підтримки ветеранів, але три заняття пропустив. Обіцяє, що сходить, а сам бігає у бар по сусідству, – дістає з лакованої сумочки пляшку води.
– Наш Костя теж, як з цепу зірвався. Вбив собі в голову, що він тут нікому не потрібен. Мама назад не пускає. Зір і слух упав. В окопах нирки простудив. Зв'язався з на 12 років старшою жінкою. Хоче одружитися. Привів її з батьками знайомитися. Того дня з хати пропало чотири тисячі й мамині сережки. Совпаденіє? Не думаю. Знову зібрався на контракт. Я прошу батьків: відпустіть. Може, хоч Жанну свою забуде.
– Йому б роботу нормальну знайти.
– Кликали до депутата в охорону. Давали тисячу доларів. Відмовився. Каже: "Не для того я воював, щоб тепер бариг від людей захищати".
– Выпили много. Утром встал – ничего не помню, – бородань скидає чорну майку. На спині витатуйований дракон, на правій руці – вовк і дві сосни. – Надел джинсы. Засовываю руку – в кармане пять тысяч. Паша говорит, что мы вчера в казино были. Сначала обрадовался. Думал, что выиграл. Пока не вспомнил, что iPhone продал. Половину суммы спустил. Кто же думал, что сегодня с работы попрут.
– Кого еще выгнали? – цікавиться товариш.
– Свету с ресепшина, Игоря с техотдела, четырех тестировщиков. Говорят, Степан Алексеевич новую команду привел. Чтобы всем места хватило, нас сократили.
– А тебя по какой статье?
– Писал заявление по соглашению сторон. Хотя сказали, что я нарушаю дресс-код. Сейчас даже в Администрацию президента позволили в шортах ходить. А у нас на фирме – нельзя.
– Не боишься, что не найдешь работу?
– А кто сказал, что я дальше буду копирайтером? Уже записался на курсы. Хочу английский и журналистику изучить. Слышал, что Медведчук Zik выкупил? Вот тебе и независимое телевидение.
– Чого тебе на медиків потягнуло? Спочатку кардіолог, тепер паталогоанатом. Хто наступний? Акушер-гінеколог? – хлопець із "тунелями" у вухах пригощає перепічкою дівчину в інвалідному візку.
Перекусити зупинилися біля підземного переходу.
– Валєра кльовий. Він єдиний вірить, що я зможу ходити. Після університету два роки працював у хоспісі. Там зрозумів, чого хоче від життя. Люди перед смертю шкодують про дві речі: жили не так, як хотіли, і не з тим, кого любили. На його руках померли семеро пацієнтів. Найстарішій було 99 років. Перш ніж заплющити очі, сказала: "Щастя – це коли маєш вибір, де, з ким і як жити". Я ганяла за щастям по світу, доки не зрозуміла, що воно спить зі мною в одному ліжку.
– У тебе з ним серйозно?
– Вже два місяці антидепресантів не приймаю.
– У мене батя після Афгану таким філософом став. Поки живий був, казав, що найбільше зло від наркотиків, ломбардів і казино. Алкоголю має бути в міру. Тільки сексу забагато не буває. Особливо з тим, кого любиш.
– Нас вчать любити ближнього, як самого себе. Але любити себе не навчили. Валєра каже, що всі хвороби – від стресів, заздрості і страху. Коли щось мучить, спитай себе, чи буде це важливим через рік. Якщо ні, забий. Кличе мене на літо в Португалію. Знайшов квитки на літак за 25 євро.
Поруч чоловік у білій футболці з написом Supermаn переглядає на планшеті американсько-британський серіал "Чорнобиль".
– Бачила? Ще б такий про Голодомор і війну на Донбасі зняли, – хлопець із "тунелями" викидає жирний пакетик з-під перепічки у смітник.
– Мамина сестра переїхала з Прип'яті. Чоловікові там квартиру дали. Коли аварія сталася, вони до нас в Крюківщину перебралися. Ніде не працювали, жили на соцвиплати. Баба називала їх "гробовими". Через два роки не стало дяді Володі, через чотири – тьоті Маші. Вони в ту ніч хапанули смертельну дозу.
2 
1
Коментарі