"Засунула йому руку під кофту, а там її пальці"

Чергу до київських McDonald's займають удосвіта

– Лєна, ти де. Скоро заходимо. Я 3 години не для того стояла, щоб когось пропускати, – білявка в жовтих гумових чоботах кричить у слухавку iPhone останньої моделі. Стоїть за 5 метрів від входу у столичний McDonald's біля станції метро Льва Толстого. Приїхала сюди на таксі о 6:00. У черзі за нею – 200 охочих скуштувати фастфуд. Заклад не працював із 24 лютого, від початку повномасштабного російського вторгнення. Поновив роботу 30 вересня. Крім черги до входу, на 200 м тягнеться ще одна – до віконця take away (візьми з собою. – Країна). Тут багато чоловіків зі служби доставки – з велосипедами й жовтими рюкзаками.

 

– Везу три замовлення на Солом'янку – й сьогодні баста. Учора Вася підняв касу – 2 тисячі за 8 годин. А я за 6 тільки штуку заробив, – кур'єр у жовтому дощовику розповідає колезі у світловідбивному жилеті. – Змок, змерз. Із десятка клієнтів тільки один дав 10 гривень на чай, а в мене мінімальний чек – 500. Манав я такі заробітки! Ще місяць побовтаюся й у таксисти піду.

– Пашко, не жени. Тут 6 годин попрацював – і додому. А в таксистів половина каси йде на бензин. Машці вчора 50 доларів на чай дали, – киває на дівчину у великих навушниках і берцях. – І даже не пацани, а тьола. Робила доставочку на елітний дівішнік.

За 10 м від входу хлопець у шкірянці тримає табличку "Продам місце в черзі". Хоче за послугу 500 грн. Торгується з бороданем у чорній кепці, який тримає за руку білявку на шпильках. За 300 грн пара стає на його місце. За 10 хв. забігають усередину. Жінка замовляє хепіміл і капучино, чоловік – подвійний чизбургер і БігМак, американо. Кожен розплачується за своє замовлення. Сідають за столик біля вікна.

– Юль, мені 42. Яке весілля? Давай розпишемося тихенько й нікому не скажемо. Коли з Діанкою женилися, пішло 10 тисяч доларів. А подарували 3500, прикинь.

Жінка кривиться, стукає довгим нігтем по таці.

– Дань, я плаття хочу. Папа за все заплатить. Розумію, що війна. Більш як 100 людей ніхто не запрошуватиме. Ти тільки з Діанкою розведися.

– Юристка безсила. Черга на пів року. Якби не діти і квартира, нас давно розлучили б. Але таких, як ми, багато. Діанка не хоче з Іспанії приїжджати. Не говорить зі мною, відколи нас застукала.

Без черги пропускають трьох чоловіків у військовій формі. Вони беруть на винос чизбур­гери й по великій картоплі фрі. Ідуть у напрямку Хрещатика. В одного з них штанина закочена до коліна. На лівій нозі протез.

– Дякую, – шепоче жінка, яка йде назустріч. До серця прикладає праву руку.

Чоловіки всміхаються, кивають. У того, що з протезом, на телефоні грає рингтон "Квіти мінних зон" гурту "Океан Ельзи".

– Мам, я вже в Києві. За 2 години буду вдома, – кричить у слухавку. – Готуй червоний борщ, щуку й пончики з вишнями. Дяді Валєри не клич. Знову пів дня розпитуватиме, скількох я убив. Завтра до папки на кладовище поїдемо. Мені треба йому дещо розказать. А потім зі "Снікерсом" (позивний. – Країна) хочу зустрітися. Віддасть свою зимову форму й берці.

Спускається в перехід. Купує 51 червону троянду. Продавчиня робить знижку 300 грн.

– Мама буде вражена, – каже найвищий, із сивиною на скронях.

– То для Міланки, – дістає з кишені штанів оксамитову коробочку з обручкою. – Як думаєте, піде за мене? Як нє, то хоч картоплі фрі поїмо. Погнали! Знімете все на камеру, щоб її батя-­комбат повірив, що в мене серйозні наміри.

Брюнетка з перманентним макіяжем на губах ховається під парасольку до подруги. Вона у віскозних велосипедках і туніці з відкритою спиною. Надворі – +15°C.

– Свєта казала, що вже нічого до нього не відчуває, що Саша свободєн. Пішли в кінотеатр на "Я працюю на цвинтарі". Я сіла біля нього. У залі темно, засунула йому руку під кофту, а там її пальці. Фу! Да скільки можна. Вони чотири рази розходилися, тепер знову підкатує. Тобі теж треба почати жити далі, – передає подрузі глінтвейн у термосі, але та від напою відмовляється.

– Ми прожили з ним 10 років, а коли його відпустили на три дні додому, поїхав до матері, а не до мене, – ховає в кишені руки. – Я не сердилася. Війна навчила прощати й розуміти. Коли нам сказали, що він пропав, серцем відчула, що треба готуватися до гіршого. Поховали, їдемо на поминальний обід, а його мати підходить і знімає з мого пальця його обручку: "Віддай. Ти більше не його жінка, а це моє обручальне".

– Тобі треба оформити спадщину.

– Нічого з його родичами ділити не хочу. Мотоцикл уже забрали. Квартира була моєю ще до весілля. А найдорожче, що він мені залишив, отут, – кладе руки на живіт.

Знайома вирячує очі.

– Вагітна? Серйозно? А ще хтось знає? Я думала, ти поправилася, бо в тренажорку ходити перестала.

Білявка хвалиться подругам новеньким худі з портретом Тараса Шевченка. Віддала за нього 1500 грн.

– Мама каже: "Таню, війна, треба на всьому економити". А я, навпаки, тільки жити почала. Узяла костюм спортивний за 4 тисячі. Сходила в ресторан, спробувала молюски. А якщо останні дні живемо? Я все життя собі в усьому відмовляла.

– Знову Кристоф гроші вислав? – цікавиться рудоволоса подруга. – А Діма знає, за чий рахунок живеш? Я на твоєму місці взяла б дітей і знову в Польщу рвонула. У Кристофа своя пекарня й сироварня.

– Грошей багато, але характер дурний. Після аварії має роздвоєння особистості. Щоранку прокидається і питає, хто ми та що робимо в його хаті. Мій Дімка хоч і п'є, але з головою дружить. Мені в Польщі некомфортно. Поляки спочатку підтримували, а тепер ціни виросли, комуналку підняли, от вони на нас і з'їлися. Начальниця на роботі українцям останнім зарплату видає – без премій і надбавок. Штрафує, якщо хтось довше 5 хвилин був у туалеті.

Пообідати в McDonald's ідуть працівники сусідніх офісів. Сирена, але ніхто не розходиться. Жінка в червоному береті біжить по каву в сусідній кіоск. Повертається з двома лате для себе і знайомої, яка тримала для неї чергу.

– Валєру минулого тижня мало не мобілізували, – каже схвильовано. – Думав, що син зі школи повернувся. Відчинив двері. А там хлопці з автоматами. Повістку вручили. У нього горб, інвалідність має з дитинства. Пішов у воєнкомат, а там: "Приходь завтра з речами. Що там того горба? Траншею копати зможеш". На роботі кіпіш підняли. Щоб знайти йому заміну, людину треба вчити чотири місяці. Директор оформив йому відстрочку на пів року.

– Я засинаю тільки з барбовалом, – дістає із сумки пачку заспокійливих. – Один син служив, у другого – військова кафедра. Заберуть обох. Єдиний вихід – відправити вчитися. В Юри вже є три дипломи. Пішов подавати документи, а в комісії питають: "Може, ви до нас викладачем влаштуєтеся? У вас вищих освіт більше, ніж у будь-­кого на кафедрі". Він юрист, економіст і політолог, але ні дня за спеціальністю не працював.

Наприкінці черги троє студентів голосно обговорюють допис у твітері Ілона Маска, який напередодні запропонував Україні віддати Крим Росії. Жартують, діляться мемами із соцмереж. Один із них показує публікацію одногрупника:

– Доки всі жартували, Ваня продав Tesla і гроші переказав на армію, – тицяє пальцем в екран.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×