— Зараз живемо почті як усі. Маємо хату. Діти в школу пішли. У лісопосадці — яке це життя було? — говорить Наталія Булаш, 34 роки. З на рік старшим чоловіком Юрієм Павою мають 10 дітей. 15 років жили в лісосмузі на околиці Києва в шалаші. Два роки тому поселилися в селищі Буки Маньківського району на Черкащині.
У Буках кожен може показати, де влаштувалася багатодітна родина. Її двір на околиці селища огороджений старим дерев'яним парканом. На мотузках вітер колише випраний дитячий одяг. Хлопчик років 10 рубає дрова, менший складає на купу. Поруч бавляться троє дівчат.
З хати виходить Наталія Булаш, за нею — четверо доньок різного віку. Старші сором'язливо топчуться у великій веранді.
Жінка — невисока на зріст, смуглява. З-під халата випинається округлий живіт. Вона на дев'ятому місяці вагітності (під час підготовки матеріалу Наталія народила хлопчика. — "ГПУ").
— Маю з дня на день родити. Трохи переходжую строк, — каже. Її обступають діти. — Юра в Києві на роботі. А мені, як їхати туди, то стаю як на голках. Діти туди теж не хтять. За два роки була там разів три.
Хату нам купила віруюча жінка з Києва — Юля. Зразу люди трохи опасалися — що така велика сім'я. Приїжджала міліція, зняли в дітей отпечатки пальців, пофотографірували всіх. Тоді прийшов директор школи, узяв дітей на навчання. Зараз п'ятеро вчаться, двоє — у садочку.
Наталія не має паспорта, тому не змогла оформити документів на дітей. Допомогу від держави не отримує. Старша донька 19-річна Олена має двох дітей, живе в Києві. Молодшій Регіні — рік.
— Я сирота. Де народилася, невідомо. У п'ять місяців мене мама кинула бабі, а сама пропала. Так до 14 років я жила в Одеській області. Тоді тітка моя із Закарпаття попросила бабу, аби я приїхала бавити її дітей. У тітчиного чоловіка був син від першої жінки — Юра. Так получилося, що ми почали жити разом, я завагітніла.
Тоді в Юри батько помер. Тітка саме поїхала в Одеську область, а нам не було за що батька ховати. Самим по 15 років, на руках мала дитина. Гроші позичили. Щоб їх віддати, мусили хату продати. Аби заробити на нову, поїхали в Київ. Жили з того, що чоловік металолом собирав. Я просила, збирала бумагу й бутилки.
Усіх дітей народжувала в роддомі, а записувала на сестер чоловіка, бо не мала паспорта. Жили в лісопосадках у шалаші, збитому з дверей. Там була велика дерев'яна кровать і буржуйка. Діти або бігали на вулиці, або сиділи на кроваті.
Якщо не холодно, то з дітьми йшла в город. Старалася бистро вернутися, бо міліція кругом. Зразу: ваші документи. А коли питали, то приходилося давати гроші, щоб відпустили.
10-річний Юрій несе до хати оберемок дров. Дівчата пробують, чи висохла білизна на вулиці. Сміються.
— Главне, щоб не забрали дітей. Бо вони для мене — всьо, — каже Наталія. У неї дзвонить мобільний — чоловік. Відповідає угорською. Її вивчила від Юрія. Він трохи знає російську, українською не говорить.
— Коли народила в 15 год першу дитину, то знала, що не кину її. Мене мама покинула, тому собі обіцяла, що всі діти будуть зі мною. Але не думала, що матиму їх стільки. Просила врачів, щоб помогли мені, поставили спіраль. Вони казали: прийдеш через місяць, то за півроку. А за цей час знову вагітніла.
Наталія запрошує до хати. Всередині тепло. У веранді на столі каганець і газовий балон, кілька бутлів із помідорами. У кутку — радянська пральна машина. Через сіни заходимо до невеликої кімнати з шафою, двома старими ліжками й телевізором.
— Люди дали стіральну машинку, але руками виходить швидше. Дівчата воду помагають тягати, стіраю сама. На раз треба відер 20 води. Стіраємо щодня, — Наталія присідає на ліжко, бере на руки Регіну з перемазаним цукеркою обличчям. — Речами помагають люди, з церкви передають. Найбільше тратимо на продукти. Якщо грошей нема, то беремо в магазині на список, а тоді віддаємо. Платимо за харчування дітей у школі. Коли грошей нема, то старші у школі не їдять.
Тут є 30 соток городу. Але він заброшений. В том году не було возможності розорати, бо там дерева, корчі. Без трактора не обробити. Садили городину у дворі і за хатою. Маємо трохи цибулі, моркви. Картоплі цьогорічної вже нема. Як іду в магазин, то не беру кілограм чогось — треба мінімум три.
Бувало, й жить не хотілося. Як подумаю, що зима прийшла, а я дітям не можу ради дати. Йдеш по Києву, а жінки питають сина: "Який гарний хлопчик. Ти вмієш писати, ти вмієш читати?". Він: "Не вмію". А в мене на серці щемить, промовчала й пішла дальше.
У шафі на полиці стоять книжки. До школи діти вперше пішли торік.
— Хочу після школи справляти машини, бути мастіром, — каже Юрій. — Коли тата нема, рубаю дрова, тягну воду, граюся з меншими.
— Ліля хотіла б нянькою бути, а я — медсестрою, — тулиться до брата 13-річна Зіта. — Правда, вчити дуже багато треба.
— Ми всі хочемо вчитися, — додає на три роки старша Лілія.
1500 гривень на місяць заробляє Юрій Пава. Збирає і здає брухт у Києві. На ці гроші живе вся родина. Знайти роботу в селищі Буки не може, бо не має спеціальності й не знає української. Кілька разів на місяць чоловік приїздить до родини в село. Купують лише одяг для дітей та продукти. На меблі й посуд не вистачає. Кому не дісталося тарілки за обідом, їсть із каструлі.
13 
1
Коментарі