— Ніхто не вірить, що мені скоро буде 80, — поет 76-річний Петро Перебийніс хапається за поперечину в коридорі своєї квартири по вул. Гончара, що у центрі столиці. Підтягується, на кілька секунд затримується і робить три перевороти. — Таке на турніку можу виробляти, що молодим і не снилося.
Петро Мусійович запрошує до вітальні. Дві шафи під стінами заставлені книжками. Тут є фотографії дітей та онуків, медалі й нагороди. Господар знімає з полиці шолом авіатора. Долонею протирає скло.
— Замолоду служив в авіації, — каже. Він підтягнутий, волосся лише трохи сиве. — Літав на бомбардувальнику Ту-104. Стрибав із парашутом 33 рази. Тричі невдало приземлявся. Через травму в мене ушкоджений хребет. Тепер щодня мушу робити спеціальну зарядку. Хвилин 40 займаюся на турніку, потім бігаю по квартирі, доки стомлюся. Після травми любов до неба не поменшала. Коли син Женя був генеральним консулом у Словаччині, часто запрошував у гості. Я все відмовлявся. Одного разу він сказав: "У мене друг має спортивний літак". Наступного дня я був там. Женя познайомив мене із тим пілотом. Я запропонував зробити мертву петлю. Той відмовлявся: "Це складно. Ми вже не того віку". А я йому: "Невже птах не зрозуміє птаха?". Таки умовив. Летів із молодим пілотом. Він підняв літак, потім різко зупинився і полетів носом униз. Тричі робив мертву петлю. Потім дав керування мені. Я ганяв за хмарами. А на 70-річчя син подарував сертифікат на водіння літака у Макарові. Отам я налітався.
Петро Мусійович однією рукою приставляє до шафи стільця. Заскакує на нього, і з верхньої полиці знімає військовий кашкет.
— Оце перший раз за роки незалежності його вдягнув, — поправляє на голові й гукає дружину, 72-річну Валентину Дмитрівну. До кімнати заходить невисока чорнява жінка з родимкою на лівій щоці.
— Запропонував Валі розписатися на другий день після знайомства, — господар обіймає дружину за плечі. Цілує в щоку. — В юності з нею дружив мій молодший на два роки брат Василь, але в них щось не вийшло. Брат вирішив нас познайомити. З армії надіслав Валі листа з якоюсь вирізкою і попросив переслати мені. Я відповів, запропонував Валі у листі зустрітися. Лише раз бачив її, та й то зі спини. Але вже тоді відчув, що зустріч невипадкова. Побачилися через кілька тижнів. Трохи поговорили, і я запропонував розписатися. Вона погодилася. Наступного дня пішов до її батьків у сусіднє село. 12 кілометрів брів по засніженому полю. Валю застав у домашньому халатику. Від цього вона мені ще милішою стала. Покликали секретаря сільради, розписалися і роз'їхалися. Зустрілися 1 травня, коли гуляли весілля. Брат приїхав пізніше. Випив чарку і почав до Валі приставати. Я його відвів у іншу кімнату, взяв за грудки і сказав: "Ти шо собі дозволяєш?". Він вибачився і більше такого не повторював.
Із шухляди витягує свідоцтво про одруження, датоване 1960 роком. Документ як новий — папір не пожовк, чорнило яскраве. Подружжя на різних прізвищах.
— Не встигли про це подумати. Коли секретар сільради спитав, яке прізвище писати, вирішили залишатися на своїх. Тому Валя — Короленко. Якось запросили мене в Ленінград на міжнародну зустріч редакторів соціалістичного табору. Дозволили дружину взяти з собою. Приїхали поселятися в готель, а нам кажуть: "У вас номер заброньований на двоє Перебийнісів. Разом поселяти не будемо". Довелося дзвонити в "Літературну газету", де працював, і просити, щоб уладнали. Поселилися аж під вечір.
Подружжя має двох дітей і трьох онуків. Дочка Людмила, 51 рік, працює журналістом, син 44-річний Євген — дипломат.
— Донька на золоте весілля подарувала старий патефон. Я про такий усе життя мріяв. У дитинстві патефон мала моя тітка. Як у мене був вільний час, ходив слухати, доки всі картоплю на городі копали. Зараз ставлю старі платівки і танцюю зі своєю Валею.
3 
1
Коментарі