Удома у Віри Битик, 50 років, у селі Хоцьки Переяслав-Хмельницького району на Київщині живе лелека. Минулого року посеред літа птах прийшов до двору й забрався на дрова.
— У нього було зламане крило: пір"я перекривлене й обчухране. Мабуть, упав із гнізда, — поправляє квітчасту хустину. — Чоловіки хотіли зловити Малиша на шашлик, та я відбила. Спочатку з ложки напувала, годувала шматочками м"яса — просто в дзьоб напихала. А як він танцює вальс, коли поїсть риби! Крила розправить та підплигує по колу.
Пані Віра зізнається, що витратила на крило Малиша всю мазь "Спасатель", якою збиралася лікувати свою ногу.
Ми сідаємо на лавочку біля двору. Птах ходить уздовж вулиці.
— Перед першою Пречистою, коли лелеки відлітають у вирій, дуже багато їв — запасався. Як налетіло лелек — повний двір. Кружляють над ним, гелготять. Він кинеться до них, підлетить і впаде.
— Плакав? — питаю.
— Я плакала, — витирає очі. – Спершу ходив із курми та гусьми по двору, а тепер гуляє по всьому кутку. Люди дають йому курячі, риб"ячі нутрощі, бо прогодувати птаха важко. Любить у мене на клумбі квітки потрошити.
Пані Віра показує у подвір"ї клапоть землі, засіяний квітами і обгороджений кольоровим парканчиком.
— Восени почула, що в сусіда в ямі живе гадюка, — продовжує.— Зраділа, влізла в яму, а гадюка підняла голову та шипить. Я розрубала її надвоє. Ту частину, що з хвостом, віднесла лелеці. Він узяв у дзьоба, а потім викинув. Дехто з сусідів каже: "Одрубайте своєму лелеці голову і не мучтеся!"
Вона кличе Малиша та притискає до себе.
— Зустрічає мене, як з роботи йду. Гукну — хтозна-звідки прибіжить. Міські діти фотографуються з ним. А він, артист, схопить у дзьоба каченя і носить його, не ковтає.
Я йому шубку пошила, платок одягала свій
— А як пережив зиму?
— У літній кухні на стовпчику стояв. Ми в морози там топили. Я йому шубку пошила, платок одягала свій — не схотів, скидав. У тепліші дні виходив гуляти. Якось упав на снігу й поплив! Бідний, ножки порозбивав. Я вам зараз альбом із фотографіями покажу, — підхоплюється пані Віра й біжить у дім. — Ось ми з ним на Новий рік, під ялинкою.
Такий хазяїн! Яка курка чи гуска не зайшла б у двір — заклює до смерті. А своїх не трогає. Увечері навіть позаганяє всіх до сараю.
Пані Віра показує далі на вулиці стовп із двома лелеками у гнізді.
— Як прилетіли, був сніг, холодіна. Малиш побіг до них, а я за ним, кричу: "Чи я винувата, що в тебе немає пари, що ти йдеш від мене?" Він опустив голову й вернувся. А як орали городи, — жвавішає, — всі нам хробаків зносили: він їх їсть. А так, крім риби і м"яса, нічого не хоче. За день спокойно кілограм з"їдає. Та де ж я того м"яса наберу? Хотіла в зоопарк його здать, так обіжатимуть там — жалко. Начальник — Віктор Макарович — дав мені сорок гривень, Малишу на харчі. Казав, ще сотню підкине.
Підходить чоловік Віри Анатолій. Стомлено сідає біля нас на землю.
— Родичам допомагав картоплю садити, — говорить чоловік. — Ревнує до мене, — показує на Малиша. — Колись як ухватив дзьобом за руку, тиждень не міг її підняти. Ах ти ж ідіот! Як полаємося з ним — іде з хати. Обіжається, дзьобом клацає. А вона, — показує на дружину, — за ним біжить.
— Я дивилася на прилітних лелек, так мій — не менший, — хвалиться жінка. — Лише пір"я не таке біле. Я вже й купала його — не допомагає. Мабуть, такий окрас. А митися він любить. Наллю води в миску тепленької — він, як качка, льопається.
Прощаючись, вона каже упівголоса:
— Учора півня зарубала й годую Малиша. Чоловік не знає.
1955 — народилася Віра Битик
1974 — закінчила будівельне училище
1976 — вийшла заміж за Анатолія
1977 — народилася донька Наталя
1983 — народилася донька Таня
2001 — соціальний працівник у райсоцзабезі — допомагає старим людям по господарству, купує хліб тощо
2005 — у родині Битиків з"явився лелека Малиш
1 
1
Коментарі