четвер, 20 травня 2021 06:25

Гульханіє Уста двічі депортували з Криму
3

25 березня кримська ­татарка Гульханіє Уста відсвяткувала 80-річчя. Рідні подарували букет білих троянд. Жінку двічі виселяли з Криму. Живе в селі Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області
Фото: Фото надала Гульханіє Уста
Гульханіє Уста народилася в селі Привітне біля Алушти в Криму. 1944-го її з родиною вивезли в Узбекистан. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Заміж вийшла у 19 років
1967 року виходить указ Президії Верховної Ради СРСР. У ньому йдеться: ”Факти активної співпраці з німецькими загарбниками певної частини татар, які мешкали в Криму, були необґрунтовано застосовані до всього татарського населення півострова. Ці звинувачення мають бути зняті”. Документ нібито остаточно стирав тавро ”зрадників” із депортованих 1944-го. Тисячі киримли вирушили додому. Їх зустріли міліцейські кордони, бо дозволу повертатися не було. Змогли прописатися і влаштуватися на роботу одиниці. На фото — кримськотатарська родина, яку виселили з купленої хати. Цю сім’ю знову депортують із Криму

— Коли нас депортували, мені було 3 роки. Мати розповідала, що в наш дім прийшли на світанку. Застали зненацька, коли ще спали. На збори дали 15 хвилин. Навіть найнеобхідніші речі взяти не дозволили. Мати загорнула в ковдру мою однорічну сестру, а мене з братом узяла за руки. Так ми покинули рідне село, — розповідає 80-річна Гульханіє УСТА з села Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області про події 18 травня 1944 року. Тоді з Криму депортували 191 044 кримських татар.

У той час Гульханіє Уста жила в селі Ускут, зараз — Привітне біля Алушти. Її батько був столяром, мати працювала на виноградниках. Родину депортували в Узбекистан.

— Дорогою голодували. Мамин батько помер у вагоні. Поховати його не дали. Винесли тіло на вулицю, а поїзд рушив далі. За перші два роки від злиднів не стало батька, сестри, діда і двох бабусь. Залишилися ми втрьох — мати, брат і я. Грошей не вистачало навіть на найнеобхідніші продукти. Коли вже трохи освоїлися, мама стала готувати наші улюблені страви — чебуреки, пельмені, плов.

Узимку вона разом з іншими жінками й чоловіками копала траншеї. Влітку працювала в полі. З 7–8 років я допомагала сапати та збирати бавовну. Пів дня була в школі, а після обіду бігла на роботу. З 13 років працювала на польових роботах в учнівській бригаді. Нам платили копійки, але й це було підтримкою для родини. В Узбекистані я закінчила семирічну школу. Переважно все викладалося російською, але були уроки узбецької. Ще малою вивчила три мови: з росіянами розмовляла російською, з узбеками — узбецькою, а в родині та серед земляків — кримськотатарською.

В Узбекистані Гульханіє познайомилися з майбутнім чоловіком. Заміж вийшла у 19 років. Обоє були родом з одного села.

— З чоловіком мріяли повернутися на батьківщину, — продовжує. — 1967 року люди писали заяви та переїжджали в Крим. Старшому братові чоловіка це вдалося, а нам — ні. У Крим потрапили лише восени 1978-го. Тоді вже мали четверо дітей. Купили будинок у селі Некрасове Сімферопольського району. Та прописатися не виходило. Три місяці бігали по інстанціях. Спершу казали: купите будинок, тоді пропишемо. Але дім не оформлювали, бо ми не мали прописки. Словом, замкнуте коло. Знайомий росіянин пояснив, що кримським татарам ні купувати, ні продавати нічого не дозволяють, а прописка — це щось неможливе.

У Криму пробули недовго. За кілька місяців наше село оточили близько 200 військових.

Були з автоматами й вівчарками. Начальство зайшло в наш дім, мене схопили за руку й веліли збирати речі. Хоч і злякалася, але сказала, що приїхала жити на батьківщині. Вони відповіли: "Незаконно приїхали. Треба було взяти дозвіл". Чоловікові заламали руки, зав'язали ременем і заштовхали в автобус. У нас були гості, які намагалися нас захистити. Їх також повезли до Сімферополя. Всім дали від одного до трьох років умовного терміну. А родичу, який сказав, що в Китаї мільярд населення, але над своїм народом так не знущаються, присудили чотири роки ув'язнення.

Нашу сім'ю посадили в поїзд. Солдатам, які нас супроводжували, казала: "Моєму молодшому сину зараз 3 роки, так само, як мені було 1944-го. Ось як влада піклується про нас". До Саратова їхали під конвоєм. Потім солдати за наші гроші купили квитки й відправили нас в Узбекистан. Коли розбирала речі, побачила на скрині зірваний замок. Зникли золоті сережки й обручка. Написала заяву про крадіжку в прокуратуру. Там відповіли, що ці речі вкрали мої рідні.

Родина Уста прожила в Узбекистані дев'ять місяців. А тоді повернулися ближче до Криму — в Новоолексіївку на Херсонщині. Чоловіка Гульханіє поховала 14 років тому. З ним виховала доньку і трьох синів. Має 13 онуків і вісім правнуків.

— Моє рідне село ­мальовниче. Воно розташоване в гірській долині поблизу річки Ускут. Море — за 1,5 кілометра. Хотіла б там побувати, — каже Гульханіє Уста.

Зараз ви читаєте новину «Гульханіє Уста двічі депортували з Криму». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути