— Якось хлопець на костилях до заводу добирався. З вигляду весь такий бідненький. Змилосердився — під самі ворота його підвіз, — розповідає водій маршрутки, що курсує до Левандівки — віддаленого району Львова. Там розташований протезний завод. До нього транспорт не ходить — добираються дорогою вгору пішки близько 10 хв.
У залі лікувальної фізкультури стоять тренажери, до стін прикріплені драбини. Інвалідним візком заїжджає 55-річний Василь Лавринович з Івано-Франківська. У нього нема лівої ноги до коліна.
— Тут вчать ходити, — намагається піднятися з візка. — Маю власного буса, займався перевезеннями. Тричі в аварії попадав — стреси-стреси-стреси. Востаннє, 10 років тому, на голольод вискочив, перевернувся з людьми. 24 пасажири мав, ніхто серйозно не постраждав. Лише одна жінка ключицю травмувала.
Пасажирка з Долини просила лікарів, аби дитину госпіталізували. Хотіла фальшиві довідки поробити — на мені нажитися. Лікарі відмовили. Я тоді від нервів цукровий діабет дістав. Пішла гангрена, під пальцями тріснуло. Лікар казав, що нічого страшного. Мазь виписав.
Через чотири сутки мене поклали на операцію. Відрізали пальці, робили пересадку шкіри. Удома почав ходити. Гангрена далі пішла — відрізали ногу.
Василь живе сам. Час од часу його навідує сестра, племінники і друзі.
— Принесли мені ходулі, — продовжує. — На них одразу навчився пересуватися. На кухні ставлю табуретку під коліно. Так їсти готую — супи варю, котлети, відбивні. Тільки вареників поки що не навчився робити. Один друг дав мені тисячу доларів на протезування. Поки що на протезі тільки півгодини витримую — нагрузка на ногу. Маю машину — планую сісти за кермо.
Коридором візком їде 64-річний Степан Школяр із райцентру Радехів на Львівщині. Ногу втратив через цукровий діабет.
— Захворів після Скнилівської трагедії. Ампутували ліву ногу, на правій — тільки два пальці, — Степан Михайлович одягнутий у спортивні штани. Ліва штанина звисає. — Працював учителем, екскурсоводом. Коли став калікою, отримав психологічну травму. У мене велика господарка, а робити нікому. Треба косити, корову пасти, працювати трактором, комбайном. Удома на візку їздив. Часто здавалося, що є ноги, вставав — падав. Від удару нарив виник. Казав до лікаря: небіжчики приходять — пальці, яких нема, болять. Бувають фантомні приступи у відрізаній нозі — відчуваю шалений біль. Якби так постійно було, то здурів би.
У кабінеті навпроти пахне гіпсом. Тут знімають гіпсові мірки. За ними виготовляють протези.
Офіцер 80-ї аеромобільної бригади ЗСУ 25-річний Володимир Вишневський чекає, доки звужать протез — від ходьби став широким. У Володимира нема лівої ноги до коліна.
— Без проблем на протезі ходжу, — розповідає. — Відмовився від закордонного. Волонтери пропонували їхати в Англію, Німеччину, Австрію, Америку. А для чого? Тут не протез головний, а як себе налаштуєш.
Травму отримав на 32-му блокпосту 13 жовтня. Нас взяли в оточення. Біля ноги розірвалася граната — одразу відірвало. Сам собі надав першу медичну допомогу: наложив джгут, випив обезболююче, перемотав ногу.
Із 34 чоловік було багато поранених, контужених, з обмороженнями. Сепари не давали окопи викопати, одразу обстрілювали. Техніки ніякої не можна було загнати. Вогнище не розпалиш — це видасть позицію.
Я — людина вперта. На другий раз на протезі пішов. Спочатку ходив на костилях, був на них опір. На протезі — опір на одну ногу, треба звикнути. Натер культю. Чекав два тижні, доки заживе.
У братової дружини є ровер, хотів спробувати. Сів — і поїхав. Радості не було кінця, почав кататися.
Маю бажання повернутися у зону АТО. Та тепер мене ніхто не візьме. З 80-ю механізованою бригадою і волонтерами возив допомогу на Донбас. Відчув, що я там як обуза. Бігти не можу, а там треба швидко пересуватися. Тому активно працюю над собою. Уже можу носити бронежилет на 15 кілограмів, автомат на 4, боєприпасів 30–40 кіло підніму. Навчився на одній протезній нозі стояти. Чув, у добровольчих батальйонах є хлопці на протезах. Планую йди в Академію сухопутних військ, передати досвід.
З їдальні візком виїжджає львів'янка 68-річна Марія Канюк. Рік користувалася протезом. Зараз переробляє.
— Я тут через найпоширенішу причину — цукровий діабет, — говорить жінка. — 15 років тому молодий пацан хотів у мене сумку відібрати, я не дала. Побив біля під'їзду. Від стресу отримала цукор. Мали обрізати лише пальці, але судини були забиті, тому довелося ногу обрізати. Після операції впала в паніку. До цього я всюди встигала, на базарі торгувала.
На візку навчилася усе робити. Їсти варила, пекла, вареники ліпила. Біля мене живуть син із невісткою. Вивозять на візочку на вулицю. Зробили вакуумний протез, невдало. Тепер треба переробляти.
— Тепер усе буде добре, — у коридорі до жінки підходить Тамара Капустяк, ортопед-травматолог. — Головне зробити перший крок, і ставлення до життя змінюється. У нас лежали чоловік та жінка без ніг. Зробили їм протези, вони відчули себе повноцінними людьми, поженилися. Розуміють одне одного.
2 
1
Коментарі