— Рішення виїхати до США виникло миттєво. Відпочивала в Криму на базі "Електрон" біля Бельбека. Зустріла колишню співробітницю, яка перебралася в Крим. Вона запитала, чи хочу попрацювати гувернанткою в Америці? Я погодилася. Вона зробила запрошення. Я заплатила за нього 100 доларів. Рік вагалася, але спакувала валізи й поїхала, — розповідає львів'янка 73-річна Ростислава Павлишин.
Розмовляємо в піцерії навпроти церкви святих Ольги та Єлізавети у Львові. Ростислава Григорівна живе поряд. 1997-го виїхала на заробітки до США. Повернулася через три роки. В Україні не змогла пристосуватися, через рік знову емігрувала. П'ять років працювала гувернанткою, доглядала за літніми людьми.
— У Нью-Йорку зупинилася в колишньої сусідки, яка в Америці працювала п'ять років, — розповідає Ростислава Григорівна. — Роботи знайти не могла. Повертаюся додому. Дорогою бачу статую Божої Матері. Зупинилася, щоб помолитися. За спиною чую: "Ворк"? (з англійської "робота". — "ГПУ"). Єврейка взяла мене на роботу. Привела до свого дому. За день прибирання платила 80 доларів.
В Україні видала дві книжки про життя заробітчан "Америка — набутий чи втрачений рай" та "П'ятдесят історій про життя".
— Почала шукати знайомих. Виявилося, що в Америці їх багато, — замовляє зелений чай. — З Аркадієм та Іриною Смоктуновими зустрілися в Нью-Йорку. Вони належать до четвертої хвилі еміграції. 10 років тому залишили у Львові двокімнатну квартиру, роботу на підприємстві "Електрон". Аркадієві було за 50. Американські фірми беруть молодих, які вільно володіють англійською. Він у школі вивчав французьку, в інституті — німецьку. Довго шукав роботу, бо не міг пройти співбесіди. Пішов на курси програмістів. Влаштувався в китайську фірму, що виготовляла сувеніри.
— В Америці не заведено хвалитися заробітками. Аркадій розробив на комп'ютері графік проходження деталей до виробу. Босу це сподобалося, підвищив платню. Аркадій похвалився напарнику. Той пішов до шефа вимагати надбавку. Бос задовольнив його прохання, але за рахунок Аркадія. В Америці важливо не скільки ти заробляєш, а чи довго ти будеш заробляти, — дивиться на годинник.
— Не встигла в басейн. Донька подарувала абонемент, — говорить.
Ростислава Григорівна — вдова.
— Чоловік Федір працював прокурором, помер 2004 року. Син Олег — суддя, донька Оксана викладає на спортивній кафедрі Львівського університету імені Франка. Маю трьох онуків і правнучку, — продовжує. — Літнім емігрантам у Штатах набагато легше. Їм одразу оформляють пенсію, видають фундстемпи (продуктові талони. — "ГПУ"), ставлять в чергу на житло. Смоктунови спочатку жили в трикімнатній квартирі з тещею, свекрухою і зовицею. Щоб заощадити, Аркадій їздив на птахофабрику за дешевою курятиною. Серед пенсіонерів розігрувалася лотерея. Теща Ганна Михайлівна витягла щасливий 9-й номер і отримала помешкання у 121-квартирному будинку для літніх людей. Свекрам теж пощастило, живуть поверхом нижче. У квартирі мають телевізор, холодильник, меблі. Платять за помешкання 120 доларів, а пенсія по 600.
— В Америці за один день можна втратити все. Наприклад, через шлюбний контракт. Анатолій із Лубнів на Полтавщині працював у Каліфорнії енергетиком, непогано заробляв. Усе, що нажив за сім років, пішло з молотка, коли розлучився з другою дружиною.
— Я заробляла 2 тисячі доларів на місяць, — розповідає Ростислава Григорівна. — З Америки дітям та онукам пересилала одяг, їжу. Зі мною в гуртожитку для заробітчан жила Дарка із Закарпаття. Працювала по 18–20 годин на добу. Доньці з зятем поставила триповерховий особняк. На всьому економила. На роботу ходила у зношених кросівках. Не сідала з жінками в таксі, а йшла 6 кілометрів пішки. У смітниках збирала пластикові пляшки. Хоча мала два дипломи про вищу освіту.
Із Нью-Йорка я переїхала в Монро. Там жити дешевше, — продовжує. — Разом з угоркою Флорою доглядали за 80-річною єврейкою Ребецин. Купали, одягали, гуляли на вулиці, варили їсти. За 8 годин роботи пригощала вареним яйцем. Коли я їхала додому, подарувала старий настінний годинник. Хоча мала багато нових запакованих.
— Яна з Чехії від тяжкої праці в хасидів збожеволіла. На роботу одягалася, як дівчинка, — коротенька спідничка, білі панчохи, кокарда у волоссі. Щовечора рахувала долари і складала в хованку. Я вирішила не економити і зробити собі подарунок. Хотіла купити норкову шубу за 2 тисячі доларів. Продавець виявився українцем, погодився віддати за 1600. Передумала. Злякалася, що в Україні у мене її можуть вкрасти. Купила штучну під норку за 150 доларів. Частину заробленого витратила на подорожі — до Маямі, Лос-Анджелеса, на Великий каньйон. Дуже хотіла мандрувати, але не могла купити путівку — я ж нелегал. Для мене її придбали Смоктунови за 1200 доларів.
3 
1
Коментарі