Росія веде з Україною війну на виснаження

Києву потрібно більше допомоги

Ця війна на виснаження, яку Путін поставив на позначку "безкінечність", задумана Кремлем для того, щоб Україна сама, добровільно припинила спротив намірам загарбника, що не збирається ні на йоту відступати від поставлених перед собою імперських цілей.

На жаль, певною мірою це Путіну вдається. Сьогодні простежується деморалізація частини українського політикуму. Бажання "миру за будь-яку ціну" перекриває декому можливість побачити, якими є справжні наміри Москви.

Ті вимоги, які висуває Кремль від 2014 року, стали не тільки спробою не допустити українізації сильно русифікованих за роки існування СРСР територій на сході і півдні, а й фактично визнати їх частиною "русского мира" з правом майбутнього приєднання їх до Російської Федерації.

Якщо проаналізувати увесь комплекс претензій, котрі Путін висуває до України, включаючи її неприєднання до НАТО, Європейського Союзу та інших міжнародних альянсів, то вимальовується стійке бажання Москви бачити Україну у статусі протекторату, який не має жодного права проводити незалежну зовнішню політику.

Виснажуючи Україну ресурсно, Путін прагне привести її до стану економічної деградації, різкого скорочення робочих місць, непідйомної для її населення ціни за комунальні послуги і, як наслідок, до доведення її до дефолту.

Але те, що в Російській Федерації не очікували такої жорсткої реакції західного світу на силове захоплення Криму, і не прогнозували, що за це може бути введено санкції, показує слабке стратегічне планування.

У Москві від початку передбачали, що Київ, опинившись один на один з потужнішим в економічному і військовому плані противником, швидко знесилиться – і тоді його вже можна буде брати голими руками.

Можливо, Путін і досяг би своїх цілей, якби не економічна і військова допомога Сполучених Штатів, кредити МВФ і Світового банку та підтримка з боку Європейського Союзу.
Росія грає довгостроково. Україна вимушена здійснювати великі військові затрати, витрачаючи ресурси, які, якби не було війни, пішли б на розвиток науки, культури, освіти, охорони здоров'я та соціальну сферу.

Кремль тому й не хоче виводити війська з Донбасу і йти на жодні поступки. Там сподіваються, що їм усе-таки вдасться дотиснути Україну до капітуляції на московських умовах. Крім того, Путін очікує, що Захід нарешті втомиться від України та махне рукою на агресію Росії проти цієї суверенної держави.

Хоча на цей час окупована частина Донбасу є більше негативом для Путіна, ніж позитивом. Витрати на фінансування військових і бойовиків, на військову техніку та утримання окупованих територій уже давно перевершують ті сумнівні політичні дивіденди, на які він сподівався на початку вторгнення на українські землі.

 

За підрахунками української сторони, вся авантюра з Донбасом щороку сумарно обходиться Росії у 5 мільярдів доларів. І це не рахуючи витрат на окупований Крим. Тому чи довго вони зможуть продовжувати це фінансування за умови нинішнього падіння російської економіки?

Питання тривалого протистояння Росії з Україною стоїть так: хто першим виснажиться у затяжній війні?

Москва веде себе з українцями, як класичний імперський колонізатор. Путін хотів спровокувати "балканізацію" конфлікту, взявши собі на озброєння сумнівне сербське твердження часів Слободана Мілошевича: "Там, де живе серб, є частина Сербії". Це йому не вдалося. Але ціною цього стала велика кількість втрачених життів, які українцям довелося і доводиться покласти на вівтар збереження незалежності своєї держави.

Путін хоче взяти під свій контроль всі території, котрі колись входили до складу Радянського Союзу. Саме Україна є ключем до відновлення такого контролю Кремля.

Ментально російський диктатор був і залишається радянською людиною. Йому ніколи не зрозуміти того, що в українців є свої національна ідентичність, мова, традиції і культура. Тому він за будь-яку ціну хоче законсервувати неприродну ситуацію, коли частина українського населення воліє в побуті користуватися чужинською мовою, яка в часи СРСР була силою нав'язана як універсальна мова міжнаціонального спілкування. Для Путіна "розрадянщення" українців видається катастрофічною ситуацію, з якою він не може змиритися.

Після 337 років російської окупації України поросійщена частина України не готова назавжди розпрощатися зі своїм радянським минулим. Звідси й хитання політичного маятника, коли на президентській посаді опиняються персони на кшталт Януковича.

Сьогодні ситуація дуже нагадує часи столітньої давнини. Після революції було повалено Російську імперію, Україна оголосила про незалежність, але не змогла довго протриматися. Після того як війну з білими виграли червоні, війська більшовиків окупували наші території.

Україна 2014 року зробила свій прозахідний вибір. Але вона сама неспроможна виграти війну з Росією. Тому чи не час прийняти щодо Української держави сучасний План Маршалла, списати їй частину боргів, а виплати по іншій частині боргів відтермінувати? Оскільки під час війни з Російською Федерацією тягар необхідності щороку виплачувати все більші й більші суми в рахунок погашення взятих колись кредитів критично гальмує розвиток української економіки.

Існують позитивні приклади, коли після списання частини боргів економіки Польщі і Греції почали відновлюватися. Обслуговування державного боргу України лягає на плечі українського суспільства, не даючи йому економічно й соціально випростатися та провокуючи політичний вибір, який ніколи не відбувся б у мирні часи.

Затяжною війною Росія гранично виснажує Україну. І необхідно враховувати той факт, що запас міцності українців не є невичерпним. Ми здатні протистояти Росії лише як частина цивілізованого світу.

Тому Москва так панічно боїться приєднання України до оборонного альянсу НАТО і Європейського Союзу. Оскільки в такому разі Україна зможе опиратися на структури цих впливових організацій. Потрібно нарешті визначитися. Не можна десятиліттями тримати нас на порозі НАТО і ЄС. Адже якби нас вчасно прийняли в ці структури, то навряд чи Росія наважилася б напасти.

×