— Свєта, не тягни поперед себе, бо й підірвешся! — кричить тонким голосом працівниця Київзеленбуду на столичній вул. Інститутській. У середу вранці тут працюють з десяток комунальників. Насипають землю на гору навколо квіткового годинника. Готуються до другої річниці початку Революції гідності.
— Хоть бы на голову не попало. У нас все как обычно делается — в последний момент и впопыхах, — бурмоче молода жінка. Стискає стаканчик з розчинною кавою. Прохолодно, мрячить дощ.
Уздовж Інститутської розставлені фото загиблих Небесної сотні. Біля кожного — горщики з хризантемами, штучні квіти. Найбільше — біля знімка 62-річної Антоніни Дворянець із Київщини. Наприкінці алеї — два портрети загиблих в АТО "айдарівців". Є поіржавілі щити майданівців. Ледве видно напис "Вільні люди".
— Цей взагалі молодюсінький, 19 рочків, — 38-річна Галина Андріївна зупиняється навпроти портрета Устима Голоднюка з Тернопільщини. Ручки її сумки обмотані чорною ізоляційною стрічкою. — Важко тут ходити, зразу сльози душать. У голові не вкладається, як можна було дати розпорядження стріляти по дітях? Януковича Бог покарає. Одного сина вже не стало. (Молодший син екс-президента Віктор загинув 20 березня 2015-го на озері Байкал. Мікроавтобус, за кермом якого був Янукович, провалився під лід. Поховали Віктора в Севастополі. — "ГПУ"). Не спроста ж.
На майдані Незалежності поряд зі стелою монтують сцену. Ліворуч за 100 м чоловік у гучномовець зазиває людей на екскурсію до "Межигір'я".
— Не пойму, чей это флаг. У Беларуси другой, с зеленой полоской, — дві жінки роздивляються біло-червоний прапор (прапор Білоруської Народної Республіки, один з історичних національних символів, зараз заборонений у Білорусі. Червоно-зелено-білий — державний прапор Білорусі. — "ГПУ") біля портрета загиблого білоруса Михайла Жизнєвського.
— Тетушка приехала погостить на недельку. Решила показать ей погибшего земляка, — пояснює рудоволоса жінка.
— Мои корни отсюда, с Киевской области. В 1932‑м семья переехала в Беларусь, спасались от голода. Но душой я всегда с Украиной, — каже огрядна жінка в окулярах.
32-річний Сергій Антонець із Хмельниччини до пам'ятника загиблим несе дві гвоздики з чорною стрічкою. Запалює лампадку. Схиляє голову.
— На війні загинув мій друг. Більше двох місяців тримав барикади на Інститутській. У квітні пішов добровольцем в АТО. За два місці їхню групу накрили "Градами". Батькам віддали розтрьопане тіло. Більше року не можуть добитися, щоб сину посмертно присвоїли учасника бойових дій. Типу, його у списках нема. Тоді час такий був. Хлопці йшли за ідею, без оформлення, гарантій. Думали, країна оцінить. А оказались нафіг нікому не нужні.
— Клацни так, щоб ноги не було видно. Бо в цих штанах я повнувато вигляжу, — троє дівчат позують навпроти портретів загиблих.
— На Майдані було п'ять моїх друзів. Я не їздила. За всім наблюдала через інтернет, — каже худорлява дівчина. Крутить складену парасольку.
— Купите браслетик, — чоловік із бейджиком "Благодійний фонд" пропонує плетені браслети із синьо-жовтих і червоно-чорних стрічок.
— І по чому? — питає дівчина.
— Сколько не жалко. Кто-то 10 дает, кто-то — 30. Все деньги передаем на благотворительность.
Одна з гаманця дістає 18 грн. Синьо-жовтий браслет чіпляє до сумки.
42-річна Ольга з міста Комсомольськ на Полтавщині гуляє з онуком 2-річним Артемом.
— Дочка недалеко від Верховної Ради живе. Бачила у вікно, як людей розстрілювали. Боялись, щоб від нервів у неї молоко не пропало, бо тільки народила сина, — витирає хусткою сльози.
3 
1
Коментарі