"Охтирку знищували. Обстрілами розхитували ситуацію з мирним населенням" - мер Павло Кузьменко

У місті була знищена перша військова техніка, вбитий перший ворог. Показали, що таке незламність українського народу і військових. У день початку війни 93-тя бригада почала обороняти місто з колій, ще не розвантажившись і не спустивши танки з потягів. Хлопці казали: "Ми побачили, як заходить ворог. Розвернули свої башти і почали його знищувати". Прийняли бій у польоті, ще не приземлившись. І це один із факторів, який врятував Охтирку.

Ворог був націлений на створення паніки серед місцевого населення. Мовляв, воно само знищить міську владу і змусить військових вийти за межі міста. Тоді б через Охтирку була повністю налаштована логістика з постачання палива, боєприпасів. Але всі плани були зруйновані й ворог мусив піти польовими дорогами, де почали ламатися легкі мости, розраховані на витримування 5-10 тонн. Земля була волога й стали загрузати, не було підвозу пального. І далі почалася партизанська війна. Все. Великі колони були розбиті на малі - по 20, 50, 100 бойових машин.

Напряму ні. Але намагалися донести думку через інших громадян. Передавали, що давайте здамо, пропустимо. З першого дня я заявив усім, з ким спілкувався: "До мене з таким не підходьте. Це буде розцінено як провокація".

Охтирку знищували, зрозумівши, що наші військові вміють воювати й не бояться танків, літаків, нічого. Вони почали обстрілами розхитувати ситуацію з мирним населенням. Тому з першого дня ми працювали над тим, щоб не допустити паніки. Забезпечували військових і населення. Зокрема, проводили евакуацію. Виїхали понад 50 відсотків мешканців (в Охтирці живуть майже 48 тис. людей. - Gazeta.ua).

Ні. Нам вдалося її втримати й після бомбардувань та наростання обстрілів із "Градів". Щодня евакуювали автобусами до тисячі мешканців. Відвозили в Полтаву. Звідти частину у Львів.

Проснувся від того, що о п'ятій ранку почув вибухи. Зрозумів, що починається війна. Розбудив дружину, випив чаю, зібрався й поїхав на роботу. О восьмій провели першу нараду, куди прийшли військові, поліція. І далі кожну годину ми проводили наради. Вирішували, чи повинні діти йти до школи, чи треба виходити на роботу? Як все зробити, щоб не було паніки? Але, на жаль, на той час ніяких вказівок не було. Маю на увазі по гілці влади. Кожен приймав рішення самостійно.

На початку десятої зв'язався із головою Писарівської об'єднаної територіальної громади за 5 кілометрів від кордону. Сказала, що їх уже пройшли сотні танків і "Градів". Спитав, куди йдуть. Відповіла: "Частина у вашому напрямку, частина - до Сум". І далі вже був на телефоні з проміжними населеними пунктами, щоб знати, де рухається техніка. Після дванадцятої надійшло повідомлення, що її частина зайшла в Охтирку.

Поступив дзвінок, що приїхала одна з перших гуманітарних допомог у лікарню. Ми вивантажили їжу й частково медикаменти. Стали сфотографуватися для подяки. І вибух! Ми всі упали. Я розумію, що зірвалося щось неймовірне. Набираю командира, а немає зв'язку. Потім від нього дзвінок: "Будь ласка, швидкі сюди! Медиків і техніку для розбору завалів!". Стрибаю в машину ще з одним лікарем. До нас стрибає працівник міськради: "Не їдьте туди". Ми від'їхали метрів 200 і я зупиняюсь, аби його висадити: "Лишайся. Ти ще молодий, а ми лікарі. Мусимо там бути". Метрів 15 проїхали і знову вибух! І телефонує цей же молодий: "Поверніться!" Ми розвертаємося, проходить ще хвилина-півтори і стається третій вибух. Оцей молодий хлопець просто мене врятував.

Одномоментно в лікарню доставили до 100 чоловік. Більш як 70 загиблих. Сьогодні ховаємо 26 (розмова відбулася 16 квітня. - Gazeta.ua) з них. Більшість неопізнані, узята ДНК. Потрібні її порівняння, а більшість рідних виїхали. Із декого взагалі не змогли ДНК взяти, бо людей просто не існує. Тих, хто був у епіцентрі вибуху.

Усі 123 багатоповерхівки. А 6-7 березня температура доходила вночі до мінус 20 градусів. Я мав сподівання, що внутрішньобудинкові тепломережі й водопостачання вдасться зберегти. Але через те, що в будівлях було вибите скло, то в усіх квартирах системи розмерзлися. Знищено водопостачання.

На ТЕЦ кидали бомби по GPS-точкам. Літали "Орлани" (російський безпілотний комплекс. - Gazeta.ua) і ставили їх. Ми бачили ці безпілотники, але дістати їх було нічим. Коли полетіли літаки, то це вивертає все назовні. Він уже пролетів, а до тебе тільки гул доноситься, за хвилину-півтори починаються вибухи. Першими двома бомбами вони промазали по ТЕЦ, а двома іншими зруйнували повністю.

Найперша альтернатива - це людська самоорганізація. Якщо мешканці перестануть сподіватися на допомогу від держави, як у мирний час, а будуть самостійно відновлювати. Навіть зберігаючи чеки. Повинен бути механізм: хто може - реєструє, фотографує й ремонтує. Настає мирний час - і їм усе відшкодовують, навіть з бонусами на утеплення. Хто не може, то тим уже допомагає держава. Це був би суперпроєкт.

Про це я говоритиму після війни. Йде політика. Бо в майбутньому будуть вибори і тому зараз на міського голову виливають бруд. У подальшому в тих, хто зараз загрався і грається в політику, є бажання зайти в Охтирку й отримати доступ до освоєння тих мільйонів, які виділятимуть на відбудову міста.

Коли йде волонтерська діяльність у мирних умовах, то це одна справа. А коли місто у війні, то некоординована волонтерська робота шкодить у багатьох моментах. Волонтери найперше сказали: "Ми знаємо, що робити, бо працюємо із 2014 року. Не заважайте нам". Та ніхто цього не знав і не знає.

Я їм надав школу, охорону та інформацію про місто. Просив: давайте щодня мені звіт із адресами й телефонами, аби знати, кому ви видали допомогу. Вони ж робили тільки фотозвітність. І казали: "Ми те, що отримали, повинні роздати". Але гуманітарна допомога - це обмежений ресурс. Вона завтра може зупинитися, а нам потрібно харчувати військових, про що я ніде не говорив з певним причин. І мирних людей.

З першого дня ведемо облік і звітність (міська влада теж організувала роздачу гумдопомоги, але окремо від волонтерських організацій. - Gazeta.ua) і якби ми її показали, то було би видно, що інші, порівняно з нами, зробили отак, - показує пальцями жест, який означає "мізер". - Роздали на сьогодні тільки 27,5 тисячі гарячих обідів. Це не враховуючи десятки тисяч сухпайків, заправок на мільйони, оплати інтернету, телефонів, павербанків тощо.

Не менше мільярда. В нас 27 будинків із тисячами квартир, де повністю пошкоджена інфраструктура. Чотири будівлі доведеться зносити й будувати з нуля. Пошкоджені водогони й газогони, електромережі, електроопори, дороги.

Насамперед треба відбудувати будинки. Найбільша проблема в тому, що за законом ми не маємо права заходити в квартиру. А мешканець виїхав і не має бажання сюди рік повертатися. Не можемо поміняти вікно, перевірити труби. Включаємо воду, а з п'ятого поверху вона починає заливати нижчі.

Все залежить від мільярда - наскільки швидко він поступить і як освоюватиметься. Бо одна справа, коли гроші реально є, а інша - коли ідуть траншами по 20 тисяч.

Якщо мільярд увесь прийде, то місто можна відновити за пів року. Не 100-відсотково, але створимо більш-менш сприятливі умови для життя тих, хто повернеться. Можна буде зробити теплові райони з котельнями, які окремо опалюватимуться. Відновити частину ТЕЦ, що даватиме теплопостачання найбільш густонаселеному мікрорайону міста. Оновити покрівлі, засклити вікна, замінити внутрішньобудинкові водогони, замінити тепломережу в будинках, труби, батареї.

Це не ризик, а статистика. Хтось знайде роботу в іншій країні або місті. Хтось одружиться чи вийде заміж, хтось залишиться у друзів і рідних.

Наше місто сьогодні побачив весь світ і частина людей захочуть у ньому жити. Приїжджатимуть сюди з рідними й близькими. Серед 93-ї бригади є вихідці з Луганська й Донецька. І вони вже заявили, що хочуть родинами жити в Охтирці і щоб їхні діти тут вчилися.

Не зробив жодної помилки й ніде. Нічого би не переробляв.

Покарання, яке було б рівнозначне знищенню нації, просто не існує. Коли вони почали знищувати ТЕЦ, то я першим сказав - це геноцид. Їм не потрібно одномоментно вбити багато людей. Їм потрібно, щоб це призвело до того, що ми вимремо.