"Відведення російських військ: вистава завершена, актори йдуть додому" – експерт

Не можна відкидати загрози. У нас із Росією війна. Загроза не минула, а послабилася. Вона й не зростала. Охарактеризував би цю ситуацію так. Виставу завершено, актори йдуть додому. Це була суто показова військово-політична демонстрація сил і намірів. Ніхто не формував реального угруповання. Особливої передислокації військ не було. Крім двох частин центрального округу на Кубань і в Крим. Решта виходила в райони зосередження за планом перевірки боєготовності частин. Понад п'ять діб перевірка бойової готовності тривати не може. Тому що частина використовує недоторканні військові запаси під час цієї перевірки. А в полку всього на п'ять діб продовольства. І пального, - одна частина в баках, інша в бензовозах. Через п'ять діб потрібно поповнювати запаси. Це для економіки Росії сьогодні складно. Або закінчувати підготовку й повертати частину в пункт постійної дислокації. Що й відбулося. Але з політичною та інформаційною урочистістю, гучними заявами. "Ми все перевірили. У нас усе гаразд. Хто до нас прийде, того поб'ємо".

Росія продемонструвала, що не здасться ніколи й відстоюватиме власні інтереси. Промова Путіна відповідає на це питання. Він сказав: не чіпайте нас, а червоні лінії ми самі собі намалюємо. Вони вважають себе країною номер один у світі, для якої немає меж. Треба, щоб ніхто Росію не чіпав. Саме тому це й було проведено.

Ми виграли від того. На хвилі мілітаризації з боку Російської Федерації ми підняли хвилю стурбованості від накопичення російських військ на наших кордонах. І світ відреагував на нашу користь. Усі зрозуміли й висловили Росії занепокоєння. М'якіше, суворіше, але засудили дії Росії щодо пересування військ уздовж наших кордонів. Тут ми на коні. Для країни, яка потерпає від російської агресії, поставили себе вище на одну сходинку в політичній світовій ієрархії. Показали протистояння російські агресії в реальному часі.

Стежити треба за нами й за Білоруссю. Путін дав відповідь і на це питання у своїй промові. Вона була не агресивною. Це свідчить про сигнал для заходу, особливо США, що вони готові розмовляти. У Путіна є дві такі мети. Або м'який аншлюс Білорусії, або військове вторгнення в Україну. Перша - реальніша і простіша. Друга - майже нездійсненна. Немає сил і засобів, для того, щоб її здійснити. Тому треба стежити за подіями. Куди рухатиметься Російська Федерація. Поки Лукашенко у владі більш-менш контролює країну. На сьогодні в Путіна важелів набагато більше для того, щоб примусити його підписати якийсь новий союзний договір. Щодо України, то він чітко розуміє: ми чинитимемо спротив. З Україною розв'язувати питання можна застосуванням військової сили. А це світ не сприймає. Вони показали це навіть на простому пересуванні військ. Будь-яка російська агресія може бути сприйнята більш суворо із введенням секторальних санкцій проти Росії.

Може, десь у червні. Путін ще використає 9 травня як пропагандистську дату. Буде показова демонстрація військової могутності Російської Федерації. А ближче до червня, коли більш-менш будуть зрозумілі основні стратегічні напрями й Росії, і США на сьогодні. Зовнішньо Путін відмовився. МЗС Росії ультиматум майже виставило Штатам щодо проведення зустрічі. З іншого боку, надходить інформація, що обидві сторони ретельно готуються до цієї зустрічі. Росія хоче вийти з максимально потужним потенціалом на цю зустріч. І вимагати від США визнання Росії країною номер два в цьому світі. Але не третьою, четвертою, п'ятою. Натомість США розуміють, що номер два сьогодні - це Китай, а може, навіть, і номер один. Вони зараз теж демонструють мету. Законопроєкт у Конгресі про постійну військову допомогу Україні. Штати намагатимуться вести перемовини з позиції сили й окреслення червоних ліній для Путіна. Не він їх креслитиме, як сказав у своїй промові. Їх креслитиме Джо Байден на цій зустрічі. Але вона відбудеться.

Потрібно створити внутрішню воєнну політику. Її взагалі немає. Сьогодні не розуміємо, що будуємо, куди рухаємося. Курс на НАТО - загальний. Рухаємося в той бік. Не має моделі збройних сил.Україні необхідно її мати на основі концепції національної безпеки й оборони. Узагалі немає воєнної доктрини. Це документ, який визначає, як побудувати обороноздатність країни. Треба створити внутрішню воєнну політику. У зовнішній, якщо ми хочемо стати суверенною державою, треба висувати власні вимоги. Зокрема й нашим партнерам. А вже потім, у погодженні з ними, висувати ці умови й нашим ворогам. В іншому разі, просто чекатимемо розпоряджень від наших керівників із-за океану або з англосаксонського клубу. Просто потрібно ухвалити політичне рішення. Хто ми - метрополія чи суверенна держава. Це залежить суто від президента.