Мирна угода не панацея з Кремлем: чому Україні варто покладатися на США

4

Ймовірна зустріч президента України Володимира Зеленського з Володимиром Путіним, посередництво Реджепа Таїпа Ердогана, припинення вогню та укладення мирної угоди – все це ми майже щоденно чуємо останні півроку. І, без ухвалення домовленостей з агресором на певному етапі, практично не уявляємо собі повернення до мирного життя.

Попри допомогу союзників, Україна з перших тижнів повномасштабної війни з Росією відчуває значний тиск щодо необхідності переговорів з агресором.

Втім, новітня світова історія знає і виняток з правила "поганий мир кращий за гарну війну". Це не дуже близькі до нас географічно країни, вони мають свою специфіку і шлях до успіху. Але їх приклад Україні варто розібрати докладніше. Адже протистояння агресії Росії буде нашим перманентним станом найближчі роки, якщо не десятиліття.

Японські північні території

Російська Федерація у "нинішніх умовах" не має наміру продовжувати переговори щодо мирного договору з Японією. Про це 21 березня 2022 р. заявили у Міністерстві закордонних справ РФ.

Це не сюр, а реальність. Вже майже 77 років Японія та СРСР, а згодом – Росія, співіснують без укладеного мирного договору за наслідками Другої світової війни.

Японія багато років оскаржує приналежність чотирьох островів Курильської гряди – Ітурупа, Шикотану, Кунаширу і групи островів Хабомаї. Вони були тимчасово окуповані СРСР в 1945 році наприкінці Другої світової війни. Через ці суперечки Росія і Японія досі не підписали повноцінний мирний договір.

В 1945-му на підставі рішень Потсдамської конференції Японія була окупована військами країн-переможниць на чолі з американським генералом Дугласом Макартуром, якому підпорядковувався японський уряд.

Під керівництвом окупаційної адміністрації союзників здійснили демілітаризацію країни. Прийняли нову Конституцію, провели Міжнародний Токійський трибунал, реформували японську економіку.

Після початку Корейської війни у 1950-му контингент військ США у складі військ ООН протистояв СРСР та КНР, що підтримували Північну Корею. Хотіли здійснити інтервенцію на колишню японську колонію Тайвань, що залишався під контролем китайського уряду Чан Кайші. Ці фактори прискорили роботу з укладання мирного договору з Японією, підготовленого США та Великою Британією для визначення повоєнного статусу Японії і формального завершення війни з нею.

Фото: Chip Somodevilla/Getty Images

Мирні угоди: підписанти і країни, які відмовилися

8 вересня 1951 року у Сан-Франциско відбулась конференція за участю Японії та 51 країни-переможниці. З 48-а вона уклала мирну угоду, погодившись на відмову від територіальних претензій на Корею, архіпелаг Пенху, острови Формоза (Тайвань), Спратлі, Сахалін, Курильські та Сінгапур, передачу островів Оґасавара та Рюкю під американську опіку. Погодилася виконувати всі рішення Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу та інших судів по військових злочинах як в Японії, так і за її межами. Також - виплату компенсацій державам-переможцям, військовополоненим та цивільним зі своїх зарубіжних та внутрішніх активів.

Крім того, цього ж дня США та Японія підписали безпекову угоду, за якою США брали на себе зобов'язання по забезпеченню захисту Японії як від зовнішньої, так і внутрішньої загрози. І отримали право розміщувати на її території всі необхідні для цього військові підрозділи та озброєння. Одночасно Японія зобов'язувалась не надавати без попередньої згоди США свою територію, повітряний і морський простір для користування будь-якій третій стороні.

Проти укладення Сан-Франциського мирного договору виступив СРСР. Мотивував це відсутністю на конференції делегації Китайської Народної Республіки, яка не була запрошена через війну КНР із Китайською Республікою, невизнанням всупереч Ялтинській угоді суверенітету Радянського Союзу над Південним Сахаліном і Курильськими островами, КНР — над Тайванем, архіпелагом Пенху та Парасельськими островами і звинуваченнями у "перетворенні Японії на військову базу США".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Почався третій період війни. Україна намагається перебрати ініціативу" – Микола Бєлєсков

Крім СРСР мирний договір у Сан-Франциско також не підписали її тогочасні сателіти - Польща та Чехословаччина.

Також жодної угоди про мир із Японією не уклали ні Північна, ні Південна Корея. Ні Китайська Народна Республіка, яка, націоналізувавши наприкінці 1940-х років всі японські активи на своїй території, 29 вересня 1972 року оголосила про відмову від виплати Японією військових репарацій.

Згодом, 28 квітня 1952-го Японія та Республіка Китай (Тайвань) уклали Тайбейський мирний договір.

Оскільки Південна Корея не підписала договір у Сан-Франциско, вона не мала права на переваги, передбачені статтею 14. Тому корейці, які безпосередньо постраждали від японських злочинів, не отримали компенсації після ратифікації. Коли відносини між двома країнами нормалізувалися в рамках Договору про основні відносини 1965 року, Японія погодилася виплатити компенсації, включаючи всі претензії згідно зі статтею 4 Сан-Франциського договору, безпосередньо корейському уряду.

 

Японія, Кремль та США

Що стосується Кремля, дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до 1956 року.

Після відновлення в Москві двосторонніх японо-радянських переговорів, японська сторона обстоювала повернення Японії всіх окупованих СРСР островів. Радянський уряд, натомість, запропонував проект мирного договору, виявивши готовність частково задовольнити японські побажання. СРСР погоджувався передати Японії лише острови Малого Курильського пасма Хабомаї й Шикотан.

Такий поворот подій викликав занепокоєння Вашингтону. Він офіційно попередив Токіо, що в разі визнання Японією за мирним договором із СРСР Південного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу, США на основі ст. 26 Сан-Франциського договору вимагатимуть "аналогічних переваг". Натяк був на довічному збереженні за США островів Окінава та Огасавара, де розташовувалися американські військові бази.

У вересні 1956 року держдепартамент США навіть опублікував ноту, в якій заявив, що "острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикотаном, які є частиною Хоккайдо. - Gazeta.ua) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії".

Зрештою, 19 жовтня 1956-го Японія і Радянський Союз підписали декларацію про закінчення війни і відновлення дипломатичних відносин. Погодилися на подальші переговори про укладення мирного договору.

Тимчасова нормалізація відносин із СРСР забезпечила Японії можливість проведення більш повноцінної зовнішньої політики на міжнародній арені. Вже 18 грудня 1956-го Японія стала членом ООН, а в лютому наступного року відновила дипломатичні відносини з Польщею і Чехословаччиною.

Робота над текстом японо-радянського мирного договору продовжувалася до 1960 року. Коли, в січні стало відомо про підписання японо-американського договору про взаємну співпрацю і безпеку. Він замінив безпекову угоду 1951 року, а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії.

Новий японо-американський "договір безпеки", який відрізнявся від договору 1951 року. меншим обсягом взаємних зобов'язань в галузі оборони. Містив формулювання про те, що збройний напад на одну зі сторін "стано­витиме загрозу миру і безпеці другої".

Ця угода викликала негативну реакцію СРСР, який зазначив, що нова військова угода "не сумісна зі зміцненням незалежності і безпеки Японії". А, отже, це "обумовлює неможливість передачі Токіо контролю над островами Хабомаї і Шикотан". Радянський Союз тоді заявив, що положення Декларації 1956 року можуть бути реалізовані лише за умови виведення з території Японії всіх американських військ та укладення радянсько-японської мирної угоди.

В подальші роки ніяких кроків щодо вирішення територіального питання не зробили. В останні десятиліття холодної війни відносини між державами майже не розвивалися. У відповідь на введення радянських військ на територію Афганістану Японія підтримала економічні санкції, запроваджені країнами Заходу проти СРСР.

 

Токійська декларація та Іркутська заява

У період Холодної війни Москва не визнавала існування територіального спору. Наявність цієї проблеми вперше зафіксували у Спільній заяві 1991 року, яку підписали за підсумками візиту Горбачова в Токіо.

1993 року Росія і Японія підписали Токійську декларацію, в якій погодилися продовжити переговори. Аби якнайшвидше укласти мирний договір щодо згаданих вище островів.

У Московській декларації 1998 року за підсумками візиту прем'єр-міністра Японії Обучі до Москви цей курс підтвердили. А 2001-го сторони підписали Іркутську заяву. В ній уперше йшлося про те, що Спільна заява 1956 року разом із іншими документами, які підписали в 1990-ті, може служити основою для переговорів.

В цей період Москва висувала ініціативи щодо "сумісного освоєння" спірних островів. Пропонувала залишити питання юридичного статусу територій для вирішення наступному поколінню. В Японії це не підтримали. Адже йшлося лише про відкладення їх вирішення розбіжностей на пізніший час.

Після 2014 року Японія не лише не визнала тимчасову окупацію Криму й підтримала територіальну цілісність та суверенітет України, а й стала єдиною азійською державою, яка засудила дії Росії в Україні на офіційному рівні. Запровадила проти неї міжнародні санкції.

В листопаді 2019-го щоправда, після зустрічі японського прем'єра Сіндзо Абе і російського президента Володимира Путіна стало відомо, що Японія готова знову повернутися до узгодження мирного договору.

Але далі декларацій ці наміри не просунулись. Непоступливість Японії у відстоюванні власної територіальної цілісності і позиція щодо неспровокованої агресії Росії в Україні не дозволили досягти прогресу в територіальному питанні до сьогоднішнього дня.

Проблема чотирьох окупованих островів

Проблема "північних територій", як називають чотири окупованих острови, є наріжним каменем японської зовнішньої та внутрішньої політики. Попри політичні відмінності, японські політичні сили мають консенсус щодо принципів вирішення проблем окупованих після Другої світової війни національних територій. Навряд чи, в цьому плані слід очікувати швидких зрушень.

Попри не врегульовані територіальні питання з північним сусідом Японія зовсім не беззахисна. Адже, діє безпекова угода між Японією і США, на яку поширюються "ядерні" гарантії Вашингтону.

Втім, за обсягом військових витрат Японія сама займає дев'яте місце в світі, щорічно витрачаючи на потреби оборони близько $50 млрд. Крім цього, Токіо став найбільшим імпортером озброєнь за останнє десятиріччя. Середньорічний обсяг закупівель становить близько $26 млрд.

На сьогодні Японія є високорозвиненою країною, що займає 3 місце за обсягом ВВП в світі та передові місця за якістю і тривалістю життя. Ця країна є вагомим членом таких міжнародних організацій як ООН, АСЕАН, АТЕС, СОТ та Групи Семи. Японія є регіональною противагою політичній та економічній експансії Китаю і є основним союзником західних країн в Азії.

 

Розділена Корея

Ще одним відлунням холодної війни в Азії є корейська історія.

Як відомо, Корейська війна тривала з 1950-го по 1953-й рік і завершилась перемир'ям, а не мирною угодою.

27 липня 1953 року угоду про перемир'я в Кореї підписали генерал-лейтенант армії США Вільям Гаррісон молодший, який представляв командування ООН, північнокорейський генерал Нам Іл від Корейської народної армії та Китайської народної добровольчої армії.

Ця угода передбачала моніторинг міжнародної комісії. Була створена, щоб запобігти ввезенню до Кореї підкріплень, будь то додатковий військовий персонал чи нова зброя. Такі інспекційні групи в складі членів з Чехословаччини, Польщі, Швеції та Швейцарії діяли по всій Кореї.

Підписане перемир'я встановило Корейську демілітаризовану зону, фактично новий кордон між двома країнами. Ввело в дію припинення вогню та завершило репатріацію військовополонених. Демілітаризована зона проходить близько 38-ї паралелі і відокремлює Північну та Південну Кореї з моменту підписання Корейської угоди про перемир'я у 1953-го.

Підписане перемир'я є лише припиненням вогню між військовими силами, а не угодою між урядами щодо нормалізації відносин. Отже, Північна та Південна Кореї фактично досі перебувають в стані війни.

Що цікаво, Південна Корея ніколи не підписувала угоди про перемир'я, через відмову тогочасного президента Сингмана Рея прийняти відсутність можливості об'єднання Кореї силою.

Стаття IV Угоди про перемир'я передбачала проведення політичної конференції протягом 3 місяців після підписання угоди, щоб "забезпечити мирне вирішення корейського питання". Така конференція відбулася в Женеві в квітні 1954 року.

Під час Женевської конференції 1954 року прем'єр-міністр Китаю та міністр закордонних справ Чжоу Еньлай запропонували врегулювати ситуацію на Корейському півострові шляхом підписання мирного договору. Однак, державний секретар США Джон Фостер Даллес не був уповноважений підписувати подібні договори.

Як наслідок, остаточного мирного врегулювання так і не було досягнуто.

США стали не лише гарантом безпеки Південної Кореї, а й основним фінансовим донором країни. В перші десятиліття після завершення війни Вашингтон фінансував більшу частину бюджету Південної Кореї, сплачуючи всю вартість її великої армії. Зокрема, з 1946 по 1976 рік Сполучені Штати надали Кореї $12,6 млрд допомоги. Для порівняння, лише Ізраїль і Південний В'єтнам отримали більше в цей період на душу населення.

Сполучені Штати заохочували Сеул налагодити торговельні відносини з Токіо через експорт рису та морських водоростей і намагалися зацікавити японців інвестувати в країну. Але Лі не підписував мирний договір або встановлював дипломатичні відносини з колишнім ворогом своєї країни. Його антияпонські настрої, які поділяла більшість корейців, доходили до крайнощів. Наприклад, були часті зіткнення з японськими рибальськими кораблями та постійний стан напруги з колишнім колоніальним господарем країни.

Після складного відновлення економіки країни у 50-х роках, ВВП Південної Кореї почав зростати швидкими темпами. Мали 11% щорічно в 1973-1979 роках проти 9,6% в 1963-1972. Це зростання, здебільшого, відбулося через експортну орієнтацію економіки, і його темпи могли б бути вищими без державного втручання.

На відміну від Японії, Південною Кореєю керувала низка військових диктатур, за винятком короткого однорічного демократичного періоду з 1960 по 1961-й, до повної демократизації країни в 1987 році, після чого проводять прямі вибори.

З серпня 1971 року між Південною та Північною Кореєю встановлено неформальний дипломатичний діалог з метою послаблення військової напруги.

4 липня 1972 року Сеул і Пхеньян схвалили спільну заяву, у якій проголосили три принципи возз'єднання Кореї:

- возз'єднання має бути вирішене незалежно без втручання з боку іноземних держав або без опори на них;

- возз'єднання має бути здійснено мирним шляхом без використання збройних сил один проти одного;

- возз'єднання виходить за рамки відмінностей ідеологій та інститутів, щоб сприяти об'єднанню Кореї як однієї етнічної групи.

У 1975 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюції, в яких підтверджується доцільність заміни Угоди про перемир'я мирним договором і розпуску Командування Об'єднаних Націй під проводом США.

Після цього були спроби Північної Кореї розпочати мирні переговори безпосередньо зі США. Проте там вважали, що вплив на Китай для обмеження дій Північної Кореї буде більш ефективним, ніж прямі переговори з Пхеньяном.

Наприкінці 1970-х президент США Джиммі Картер сподівався досягти миру в Кореї шляхом геополітичних поступок. Однак його плани були зірвані через непопулярність запропонованого ним виведення американських військ.

Однак, вже у 1980 роках Північна Корея подала пропозицію про возз'єднання з Південною за принципом "одна нація, дві системи". У відповідь Сеул запропонував зустрітися та підготувати проєкт конституції та принципи формування уряду після об'єднання через референдум.

Розпочались двосторонні консультації.

Втім, у 1983 році пропозиція Північної Кореї щодо тристоронніх переговорів зі Сполученими Штатами та Південною Кореєю збіглася із спробою вбивства президента останньої. Це на багато років зупинило потенційні переговори.

Щоправда, в середині 80-х уряди обох Корей реалізовали гуманітарну ініціативу возз'єднання розлучених сімей. І і у вересні 1985-го сім'ї з обох сторін кордону здійснили перехресні візити до Сеула та Пхеньяну, що стало історичною подією.

17 вересня 1991 Південна і Північна Корея стали членами ООН.

Згодом, у грудні 1991 року Північна і Південна Корея уклали угоду про примирення, ненапад, обмін і співпрацю. Вони також домовилися про попереднє сповіщення про великі військові маневри та роботу над заміною режиму перемир'я на "мирний режим".

КНР нормалізувала відносини і підписала мирний договір з Південною Кореєю лише у 1992 році. Вашингтон не зробив цього з КНДР досі.

Того ж 1992 року КНДР і Південна Корея підписують декларацію про звільнення півострова від ядерної зброї. Країни домовляються не виробляти, не отримувати, не зберігати і не розміщувати зброю з ядерними зарядами, а також погоджуються на проведення взаємних перевірок на предмет дотримання умов договору.

Із завершенням холодної війни, втратила зміст мотивація американської військової присутності в АТР, зокрема і на півдні Корейського півострова. У зв'язку із чим США в 1990 році оголосили про плани скорочення своєї військової присутності у Південній Кореї і виведення ядерної зброї.

Натомість, здійснивши перший етап трьох-етапної програми скорочення військових сил, Вашингтон відмовився від її подальшої реалізації.

Починаючи з 1996 року Південна Корея і США ініціювали чотиристоронні переговори, які мали на меті пом'якшити напруженість і побудувати постійний мирний режим на Корейському півострові. Відповідно, було проведено шість раундів чотиристоронніх переговорів, в яких брали участь обидві Кореї, США та Китай, для обговорення мирного режиму на півострові з 1997 по 1999 рік. Однак через значні розбіжності в позиціях щодо таких питань, як сторони мирної угоди, так і модель функціонування об'єднаної Кореї, чотиристоронні переговори не принесли результатів.

Протягом 2000-х років відбулися шестисторонні переговори з метою вирішення північнокорейської ядерної проблеми. Виникла необхідність обговорити встановлення мирного режиму на Корейському півострові разом із північнокорейською ядерною проблемою. Фактор ядерної програми Пхеньяну ускладнює процедуру об'єднання Кореї та робить її заручником домовленостей між Пекіном та Вашингтоном.

Північна Корея дає зрозуміти, що не приєднається до переговорів про припинення конфлікту, поки США зберігають присутність американських військ у Південній Кореї та проводять щорічні військові навчання США і Південної Кореї, які Пхеньян розглядає як репетицію вторгнення.

У грудні 2002 року Північна Корея оголосила про відновлення розробки ядерної зброї в Йонбені і висилку звідти незалежних інспекторів ООН. У травні наступного року КНДР в односторонньому порядку розриває угоду з Південною Кореєю про звільнення півострова від ядерної зброї.

Думки в Південній Кореї та США розділилися щодо доцільності підписання офіційного мирного договору, тоді як Північна Корея продовжує розробляти ядерну зброю та балістичні ракети всупереч санкціям ООН.

Прихильники вважають, що це нормалізує зв'язки з Північчю та заохочує режим повернутися до зупинених ядерних переговорів. Але критики вважають, що це винагородить провокаційну поведінку Пхеньяну та може загрожувати стратегічній присутності США в регіоні.

Наприкінці 2021 року лідери Південної Кореї та Північної Кореї, а також США й Китай вкотре за 69 років висловили спільні наміри про укладення мирної угоди.

Весь цей час Південна Корея знаходиться на своєрідній "розтяжці". Сеул просто не може йти ва-банк у прямих переговорах з Пхеньяном, тому що на карту поставлено набагато більше, ніж внутрішньо-корейський контекст. Мова про союзницькі відносини з США. Варто розуміти, що Пекін має не менший вплив на мир і стабільність на Корейському півострові, ніж Вашингтон. Саме КНР є багаторічним спонсором комуністичного режиму КНДР.

Незважаючи на те, що лідерство та основні ресурси для мирного процесу варто очікувати від самої Південної Кореї, складність і обсяг цих завдань вимагатимуть зовнішньої допомоги з боку Сполучених Штатів, сусідів Кореї та інших міжнародних гравців, включно з ООН.

Багато експертів звертає увагу на факт, що Південна Корея має значні переваги над Пхеньяном в економіці та досить сильну армію, але все ж зберігає американські війська в своїй країні.

Чи є це наслідком загрози з Північної Кореї або це небажання йти проти волі Вашингтону? Незважаючи на зміни у форматі відносин Пекін-Пхеньян-Вашингтон-Сеул, США та Південна Корея регулярно проводять великомасштабні військові навчання, тим самим стимулюючи участь КНДР у військових навчаннях спільно з Китаєм і Росією.

Ще більше зміцніли безпекові зв'язки Південної Кореї і США після випробування КНДР власних балістичних ракет. Після цього уряди США, Японії й Південної Кореї створили трьохсторонню координаційну групу для узгодження політики щодо КНДР.

Відомо також, що сьогодні суттєво загострилися протистояння США та Китаю. Цей факт безумовно позначається на перспективах врегулювання корейської проблеми.

Безпекова складова є великим навантаженням на бюджет Південної Кореї. За обсягами щорічних оборонних витрат Сеул входить до топ-10 країн з сумою витрат більше $40 млрд.

За оцінками експертів, в останні роки КНДР витрачає на свої військові витрати 15 до 25 % валового внутрішнього продукту – найбільше у світі за цим показником. Водночас це становить від 7% до 25% витрат Південної Кореї на аналогічні цілі. Співвідношення військових видатків Південної Кореї до ВВП – 2,6-2,7%. Коментарі, як кажуть, зайві.

Південна Корея у другій половині ХХ століття, на рівні із Японією, стала ключовим елементом стримування поширення комунізму в Азії. Відносини США і Сеула поступово складалися у систему взаємозалежності, що визначалася, з одного боку, американськими гарантіями безпеки, а з іншого боку – інтенсивною економічною взаємодією.

Після громадянської війни Південна Корея була біднішою за більшість африканських країн, не кажучи вже про Європу. Зараз це розвинена індустріальна держава із міцним середнім класом і демократичними інститутами управління.

Як бачимо, відсутність мирної угоди і повноцінного міжнародного визнання кордонів не заважає Японії і Південній Кореї залучати інвестиції, мати високий суверенний рейтинг, бути членами міжнародних організацій і навіть мати безпекові гарантії від свого головного союзника - США.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Можемо перехопити ситуацію на Донеччині так само, як на півдні" – Сергій Кузан

Хто сказав, що Україна не матиме такої ж геополітичної ваги для Вашингтону після успішного завершення війни з Росією? Для цього, маємо не лише закликати Захід до надання нам всебічної допомоги а й готуватись до оновлення України завдяки реалізації нового "Плану Маршала".

В перші роки після завершення активних бойових дій, нам варто концентруватись на розвитку сильної економіки, ефективних демократичних інституцій і безпекових гарантіях.

Мирна угода з агресором почекає. Це не панацея, тим більше коли справу маєш із Кремлем.

×