"Слава для мене нічого особливого не значить"

3

Фото: Фото із соціальної мережі "Фейсбук"

Співачка, фольклористка, керівник народного фольклорно-етнографічного колективу "Рідня" Лідія Горошко, 69 років, поділилася своїми роздумами про життя. З Лідією Федорівною спілкуємось у парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького в Гайсині.

Почуваю себе стовідсотково на років двадцять п'ять. Була серед молоді на "Голосі країни", ніби серед своїх однолітків. Хоча вони, безперечно, ставилися до мене, як до мами – з любов'ю, повагою, з добром.
Київ як мегаполіс мене виснажує. Я вже звикла жити у спокійнішому місці, на периферії. На проекті мене підтримувала пісня. Це моє. Тому й не скаржилася, від мене ніхто не чув скиглення. Молоді дивувалися, що я себе так добре тримала в руках.
Слава для мене нічого особливого не значить. Але, звісно, як кажуть, краще слава, ніж ганьба. Ще з дитинства мене знали, хоча наше село дуже велике. Батько був дяком, і всі йшли на концерт, коли чули, що виступатимуть дякові діти. Ми в батьків були дуже талановиті. Займались і гімнастикою, і спортом, і співали, і малювали, і грали на музичних інструментах. Нас знали й любили. Але в мене немає зіркової хвороби й ніколи не було. Це Господь дав мені такий талант, дякуючи батькам, він розвивався. Чого ж тут гордитися і дерти носа?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тіна Кароль тренуватиме Лідію Горошко у шоу "Голос країни"

У батьків нас було восьмеро. Я – найстарша, а далі всі погодки. Бавили одне одного. От я 1950 року, а брат – 1951-го, і я вже його гляділа. І взагалі, мусила бавити всіх. Інші діти десь гуляли, гралися, а мені треба було дивитися за меншими. Це втомлювало. Признаюся, аж поки я не народила свою доньку Оксану, в мене не було якихось особливих почуттів до дітей. Ні, я не можу сказати, що я їх не любила. Але, коли приходили сусіди й бавилися з моїми братиками, я дивилась і думала: "Боже, як їм це хочеться?" У мене не було такого потягу. Мені хотілося читати, займатися чимось, співати, у кіно піти. Але я мусила допомагати. Сільські діти такі – немає значення, скільки тобі років. Лише зіп'ялось на ноги, щось трішки кумекаєш своєю голівкою – і вже ти помічник, вже працюєш.

Завжди на виступи іду із задоволенням. Люблю віддавати те, що тримаю в серці. Коли бачу емоційний відгук, коли люди дякують, то звісно мені приємно. Рідко, але, бувало, приходилося співати хворою. Я як людина дуже самокритична залишаюся незадоволена сама собою. Довго аналізую: ось тут треба було так зробити, а це по-іншому. Також морально важко після великих форумів, концертів, творчих вечорів. Усе відбувається на людських очах, і я переживаю.

Поганий настрій треба залишати. Вийшла на сцену, на мене дивиться повна зала людей, і я повинна до них посміхнутися. Коли заграє музика, то для мене вже нічого немає – тільки пісня й люди. Ніхто не повинен знати, що в мене робиться всередині. Я мушу донести до людей пісню, щоб їм сподобалась, дати заряд енергії. Бувало важко, хотілося кричати, плакати. Але вийшла на сцену, посміхнулась – і весь сум кудись дівається. Це, мабуть, магічна сила пісні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "За межами сцени — я вам небо прихилю, але коли працюємо — то працюємо"

Талант – це одне, але є ще і праця. Без неї перемога неможлива. Якщо зазнаєш поразки, значить, десь недопрацював. Часто попередні перемоги, які отримувала на міжнародних фестивалях, зіграють свою роль. Зараз, коли оголошують мій колектив, зала вибухає оплесками. Це вже ім'я працює. Інколи ім'я може відкрити десь двері.
Коли почала вчитися у Луцькому педучилищі, то на першому уроці викладач вокалу сказав, що в мене голосу немає. Пояснив, що народний, то не голос. Я не образилась, бо викладач для мене – авторитет. Раз він так сказав, то напевно так і є. А вже на випускному викладачі зізнавалися, що при вступі я всіх поклала на лопатки. Згадували, що прийшла дівчинка з косичками, худенька, маленька, а як заспівала, то всі обімліли.
Я вчилася від усіх, з радіо, телевізора. Слухала, як співають Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко. Моя кума співала у Волинському хорі, то я дивилась на її артикуляцію, навіть як вона відкриває рот.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Втомлена, але красива: Тіна Кароль поділилася цікавим відео

Любов і кохання – два різні поняття. Кохання – це таке явище, ніби запалюють сірничок. З першого погляду можна закохатися, побачив – і все. Але з роками це кохання може згаснути. А ось любов – ні. Якщо любиш людину, то такою, якою вона є. Для цієї людини хочеться жити. Любиш безкорисливо. Можна любити свою країну, свою справу. Я живу своєю справою, про це мріяла з дитинства.
Треба любити Україну і все. Наприклад, поляки ще не називають себе Європою, але дуже пишаються своєю країною. Вони настільки дружні, справді патріоти своєї держави. Треба й нам полюбити свою країну. Кожному – і простим людям, і керівникам. Усі повинні бути в одній упряжці, а не так, як лебідь, рак і щука. Потрібно працювати для держави і для людей. Думати про майбутнє, щоб колись про них сказали добре слово, а не плювали вслід.
Брехня може бути виправдана лише тоді, коли потрібно вберегти людину від страждань. Але це, швидше, буде не брехня, а недомовка, щоб людина не мучилась. А взагалі, я ненавиджу брехунів, лукавих, лицемірних людей.
Щирі це ті, хто можуть відверто сказати те, що думають. Але скажуть так, щоб не було боляче, по-дружньому. Треба вміти так дати, щоб можна було взяти.

У нашій країні повно зрадників. Вони настільки хитро пристосувалися, що не всі швидко виявляться. Чи виявляться взагалі. Ні в кого на лобі не написано, патріот він чи ні. У ці страшні часи війни одні багатіють, а деякі люди не мають за що купити хліба.
У мене пенсія смішна. Якби була нормальна, то могла б і не працювати, а просто ходити тільки на репетиції. Зарплата теж мінімальна, вся іде на виплату комунальних, а пенсія – на ліки. Врешті в гаманці залишається 200 гривень до наступної зарплати. І це за 50 років стажу. Таких, як я, море, і є ще набагато гірші обставини в людей.
У нашій державі в принципі не може бути поняття "зради себе". Люди, маючи вищу освіту, таланти, їдуть на заробітки різноробами. Це не зрада, а дуже поширена життєва ситуація.

Подвиг може зробити мама заради своїх дітей. Подвиг – це захист держави. Я їздила в АТО і бачила, в яких умовах хлопці захищають свою країну. Але всі, хто там, не вважають, що це щось незвичайне. Ні, вони кажуть, що це просто їхній обов'язок. Буває, і в мистецтві чи іншій галузі дають звання Героя. Та це неправильно. Співати і їздити з концертами – це не героїзм. Це улюблена справа, і тоді стерпляться всі незручності – і дощ, і сніг, і втома. А от коли не шкодуєш свого життя заради життя іншої людини, то це і є подвиг. Або ж своїм вчинком, самопожертвою рятуєш інших від біди.
Я народилася через 5 років по війні і в дитинстві дуже боялась її повернення. Та найстрашніше – це втрата близької людини. Я пережила трагедію, у мене загинув син. Тому я завжди прошу Бога, щоб були живі діти – донька і внуки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лідія Горошко продовжує виступи в "Голосі країни"

Майже через рік після загибелі Андрійка мені наснився його голос. Він сказав мені: "Мамо, ти співай, тільки одягни чорні перчатки". Після цього я стала співати і за себе, і за дитину. Почала з пісні, з якою ми мріяли виступати вдвох, – "Ой там, на горі".

Зараз час летить з космічною швидкістю. Чим ближче до зими, чим ближче до обрію літа ідуть, то час перетворюється на стрімкий гірський потік. Усі так кажуть, і це правда. Недаремно я взяла пісню "Тече вода" у третій нокаут. У цьому є щось символічне.
На роботу ніколи не спізнювалася, бо я педагог. А у студентські роки, звичайно, бували смішні курйози. Коли навчались в училищі, то жила у старому гуртожитку. Звісно, хотілося довше поспати. Одного разу заняття вже почалось, а я постукала в двері і з переляку сказала замість "Доброго ранку" "Доброго вечора".
Секрет сімейного щастя, коли чоловік і дружина разом, їхні дітки живі, здорові і в домі панує злагода. Радію за свою доньку, зятя, онуків. Вони ніколи не підвищили голос одне на одного. Діти обов'язково повинні поважати батьків, слухати, знати, що дозволено, а що ні.
Із часів створення світу існує дисбаланс. Є і добро, і гріх. І життя земне почалося з гріха, коли Єва спокусила Адама. Хоча я не вважаю це найстрашнішим вчинком. Зараз також чатують змії, зло живе поміж людьми. Ми втрутились у природу – повирубували ліси, повисушували болота, освоєння космосу також руйнує гармонію між людиною і природою.

×