субота, 19 березня 2022 18:56

Спецтема: Війна Росії проти України

"Поки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни
14

Понад мільйон українців прибули на львівський залізничний вокзал із початку повномасштабної війни з Росією. Більше 200 тис. вимушених переселенців залишилися на тимчасове проживання в обласному центрі. Решта – пересідали на потяги, які йшли далі. Більшість, зрештою, виїхали за кордон або осіли на Закарпатті.

Із 24 лютого вокзал працює в посиленому режимі. Потяги з десятками тисяч біженців із Києва, Харкова, Сум, Миколаєва, Запоріжжя та інших областей – прибувають у Львів щодня. Дехто із пасажирів, чекаючи на подальші рейси, розбивають місця для відпочинку прямо у залах очікування. Люди сплять із дітьми та домашніми тваринами.

Біженцям на вокзалі активно допомагають волонтери: годують обідами, кавою і чаєм. А за необхідності – допоможуть і з пошуком житла або тимчасового прихистку.

Кореспондентка Gazeta.ua відвідала вокзал аби дізнатися історії вимушених переселенців, які туди приїжджають та зрозуміти – як звичайний залізничний вузол став справжнім форпостом для сотень тисяч утікачів від війни.

ХАТУ РОЗБОМБИЛИ

Під'їхати до львівського вокзалу після 24 лютого на власному авто – нереально. Поліція намертво перегородила "стометрівку". Саме так у місті називають дорогу, яка простяглася вздовж вокзальної площі. Поближче до головного входу правоохоронці пропускають тільки громадський транспорт і автомобілі волонтерів. Вони практично у цілодобовому режимі підвозять для біженців одяг та продути харчування.

Волонтери чергують на львівському вокзалі практично у цілодобовому режимі. Допомагають біженцям продуктами одягом та із пошуком житла
Фото: Анна-Лілія КОКОРА
19-річний Михайло переїхав з Києва разом з сім'єю у перші дні війни. Щоб не сидіти без діла волонтерить на вокзалі.
Ольга та Ксенія Новиченки з Полтави очікують потяг до Ужгорода.
Волонтерки на Львівському вокзалі частують біженців їжею, чаєм та кавою.
На вокзалі щодня перебувають тисячі людей. Чекаючи на свої потяги, вони намагаються відпочивати у залах очікування

На площі Двірцевій - багатолюдно. Перед входом до вокзалу стоять намети, в яких волонтери допомагають переселенцям з пошуком житла у Львові та надають інформацію щодо рейсових автобусів в Івано-Франківськ, Тернопіль і на Закарпаття. Записують у чергу на безкоштовні потяги та автобуси до Польщі.

Неподалік чоловік середнього віку в костюмі та білій сорочці емоційно читає проповідь. Закликає молитися й каятись. Його майже ніхто не сприймає.

- Не слухай його. Ненормальний якийсь!, - випалює жінка років 50 у чорному пуховику. Сидить на лаві, притримуючи велику пластикову валізу. Поруч неї кілька кульків із їжею. – В мене було всьо, а тепер немає нічого. Хотіла лишитися вдома під Сумами, але хату розбомбили. Тиждень просиділа у підвалі, аж поки діти не заставили переїхать – спершу у Вінницю, а потім сюди. Але де у Львові спинитися? Квартири усі зайняті, хоч ми готові й за дєньгі їх знімати. Будемо далі їхати. Може в інших містах щось трапиться. На условія все рівно. Хай і туалет на вулиці буде. Лиш би з дітьми бути в купі та без сирен. Сил їх немає вже слухати. У голові гуде!

Освободіл мене від спокійної старості. Хай би він в пеклі горів!

Жінка відмовляється назвати своє ім'я та просить її не фотографувати. Боюся, пояснює.

- Хто його знав, шо таке начнеться, - продовжує. - Думали ж, що у того Путіна хоть шось в голові має бути! Тепер поки він не здохне - нічого не закінчиться. Стіки люду вбив! За шо, питається? – плаче. – Освободіл мене від спокійної старості. Хай би він в пеклі горів!

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни
Вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни

До переселенки підходить молодий чоловік, з великим наплічником за спиною. Починає заспокоювати.

- Вибачте, але попрошу не турбувати маму, - каже.

КОЛАПС З БІЖЕНЦЯМИ

Світлана Видра – волонтерка. До початку повномасштабного вторгнення працювала викладачкою-психологинею у дитячому центрі Львова. Начитувала українську мову і у футбольній академії "Рух". З 25 лютого її життя змінилося. Відтепер вона по 16-17 годин волонтерить на вокзалі. Допомагає біженцям знайти помешкання у Львові, надає консультації щодо транспорту.

- В академії "Рух" проживають діти зі всієї України. 24 лютого, о четвертій ранку, до нас подзвонили батьки одного з учнів та розповіли про ситуацію на Луганщині. Перше, що ми зробили із колективом – максимально швидко зібралися й евакуювали дітей у безпечне місце, - розповідає Світлана. - Наступного дня уже була на вокзалі. Знала, що Львів стане саме тим містом в яке з'їдуться біженці зі всієї країни. Коли прийшла на вокзал - тут ще нічого не було. Вдалося дуже швидко зорганізуватися й почати працювати. Уже стільки днів війни пройшло, але щодня, приходячи на вокзал я бачу знайомі лиця волонтерів. Ніхто не кинув працювати.

Автор: Ігор ХОМИЧ
  Із початку великої війни львівський залізничний вокзал прийняв понад мільйон людей. 200 тис. вимушених переселенців залишилися жити у Львові. Решта – поїхали на Закарпаття або за кордон
Із початку великої війни львівський залізничний вокзал прийняв понад мільйон людей. 200 тис. вимушених переселенців залишилися жити у Львові. Решта – поїхали на Закарпаття або за кордон

Волонтерів на вокзалі розпізнати неважко - вони одягнуті у жовті та помаранчеві жилети. До них постійно підходять люди та розпитують про житло.

Багатьом доводилось тижнями сидіти в підвалах

- Був страх, що Львів обстрілюватимуть. Але важливо не вселяти людям паніку, а навпаки – говорити про те, що ми тут у безпеці, - продовжує Світлана. - Найважчими були перші дні. Сюди потягами приїжджало дуже багато людей, фізично було важко усім допомогти. Зараз стало спокійніше. Наплив роботи є лише в той момент, коли приїжджають потяги. З іншого боку - стало важче спілкуватись з переселенцями. Бо вони прибувають з найгарячіших точок. Багатьом доводилось тижнями сидіти в підвалах. Тому вони дуже виснажені та розгублені. По 15-20 хвилин з ними розмовляємо аби чітко пояснити, де можемо їх прийняти. Хоча у місті уже й трохи колапс з біженцями, та все одно знаходимо куди людей поселити. Робимо це офіційно, через районні адміністрації. Співпрацюємо з хостелами, які безкоштовно надають житло, гуртожитками навчальних закладів. Людей також приймають в школах, які облаштували спеціально, як притулки, дитячих садочках. Щодня нам телефонують приватні компанії, дають під поселення свої приміщення - фітнес-центри, спортклуби, спа-центри. Умови дуже хороші.

Автор: Ігор ХОМИЧ
  Біля вокзалу можна не тільки безкоштовно пообідати та попити чаю, але і погрітися
Біля вокзалу можна не тільки безкоштовно пообідати та попити чаю, але і погрітися

В такі місця найперше поселяють людей, які прибувають у Львів на кілька днів і планують далі їхати за кордон, додає волонтерка.

- Тих, хто вирішив залишитись на Львівщині, скеровуємо у передмістя чи в менші населені пункти. В перші дні, за добу ми приймали по 10 тисяч переселенців. Зараз цифра значно менша. В одному потязі приблизно півтори тисячі людей приїжджають. Мінімум тисяча звертаються до нас.

Це останні потуги ворога

Світлана не планує покидати Львів та вірить – війна швидко закінчиться.

- Події на Яворівському полігоні (його окупанти обстріляли чотирма ракетами. Загинули 35 людей. – Gazeta.ua) дали зрозуміти - це останні потуги ворога. Всі ми віримо в те, що найближчим часом усе завершиться й українці повернуться в Україну. Будемо її відбудовувати.

ТРИВОЖНІ ВАЛІЗИ

Всередині вокзалу на диво тихо й спокійно. Зі входу у ніс відразу б'є різкий запах хлорки перемішаний з ароматами їжі. Хол розділений металевим парканом на три частини. Таким чином він утворює два коридори – один для пасажирів, які йдуть на перони. Другий для тих, хто виходить у місто.

Автор: Ігор ХОМИЧ
  Більшість людей у вокзальному холі стоять в черзі до інформаційного стенду
Більшість людей у вокзальному холі стоять в черзі до інформаційного стенду

Працюють кілька кас та інформаційний центр. До нього черга розтягнулася метрів на 10. Стоять люди різного віку – з тваринами та невеликими валізами. Між собою більшість спілкуються майже пошепки.

- 24 лютого прокинувся від сирени. Мама сказала: "Все, почалося". А далі стало вибухати неподалік нашого дому, - розповідає 19-річний Михайло, який із батьками перебрався до Львову із Києва. Став волонтерити. – Мій батько військовий. То тривожні валізи у нас були зібрані з грудня. Ми зразу спустилися у підвал і вирішили їхати у Львів. Може б і лишилися удома, але в мене є маленька сестричка. Треба було дбати за її безпеку.

Поїду до Києва і обійматиму усіх своїх близьких, які залишилися живими

Поки говоримо, до Михайла один за одним звертаються пасажири. Просять допомогти знайти потрібний перон та уточнюють години прибуття потягів.

- З житлом у Львові не було проблем у перші дні. Товариші друзів допомогли знайти квартиру. Але сидіти без роботи не хотів. Ходив у військкомат і просився аби мене взяли допомагати. Потім долучився до української кібер-армії. Та зараз дуже багато ІТ-фахіців і так задіяні у війні. Тому вирішив прийти волонтерити на вокзал, - пояснює чоловік. - Знаю, що наш будинок в Києві ще цілий. Хотілось би в нього повернутися. Але не можу сказати, що ця війна закінчиться завтра або післязавтра. Усе триватиме довго. Ми не будемо здаватися. Працюватимемо до останнього. А потім поїду до Києва і обійматиму усіх своїх близьких, які залишилися живими. Працюватиму на країну. От побачите - після війни, ми будемо жити зовсім в іншій державі.

Автор: Ігор ХОМИЧ
  Прощання із близькими людьми, навіть тимчасове, емоційно витримати складно
Прощання із близькими людьми, навіть тимчасове, емоційно витримати складно

ВЕЛИКІ ЛЮДИ

По обидва боки від вокзального холу розкинулися зали очікування. В одному облаштували кімнату для жінок та дітей, в іншому – для дорослих та пасажирів із тваринами. В центрі кімнати для жінок із дітьми - є буфет. Волонтери заварюють гарячий чай та каву, пригощають переселенців стравами, які на вокзал привозять міські кафе та волонтерські центри. Бутерброди ж готуються прямо на місці.

Поруч із буфетом облаштована дитяча зона. Там чимало іграшок, якими із задоволенням бавляться діти. Попри те, що більшості з них немає і п'яти років – ніхто не капризує і не плаче. Байдуже малеча реагує і на звуки сирени, яка раптово здіймається у місті, попереджаючи про повітряну тривогу.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Волонтерки на Львівському вокзалі частують біженців їжею, чаєм та кавою.
Волонтерки на Львівському вокзалі частують біженців їжею, чаєм та кавою.

- У Львові ми тимчасово. Три роки з чоловіком працюємо в Угорщині. Донька Ксеня жила з моїми батьками у Полтаві. Тато сьогодні привіз доню у Львів, а я приїхала з Угорщини, щоб забрати її до себе, - розповідає 32-річна Ольга Новиченко. Голос жінки тремтить, на очах сльози. Сидить в найвіддаленішому кутку зали очікування. Увесь час тримає дитину за руку. - Тато поїхав назад до Полтави. Йому 61 рік. Хотів іти на фронт, але не взяли. Тому записався у тероборону. Не хоче їхати з рідного міста. Нині, коли я вперше почула сирени і побачила очі людей на вокзалі, мені стало дуже страшно. Я розумію, що йде війна і знаю наскільки важлива робота волонтерів у Львові. Це - великі люди. Бачила, як вони біженців підтримують, гуртують, не допускають паніки. Кілька разів і нам пропонували їсти, давали чаю. Я б дуже хотіла, щоб це усе завершилось якнайшвидше. Бо ця війна несправедлива і безглузда.

Після перемоги обов'язково повернуся в Україну.

- В Полтаві сирени почали лунати на третій день. Я спершу злякалась. Ми живемо в багатоповерхівці й це не дуже безпечно. Спершу ховались до підвалу, а потім звикли й перестали це робити, - долучається до розмови 13-річна Ксенія, донька Ольги. – У нас відновили уроки. Буду в Угорщині – виконуватиму усі завдання. А після перемоги обов'язково повернуся в Україну.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Ольга та Ксенія Новиченки з Полтави очікують потяг до Ужгорода.
Ольга та Ксенія Новиченки з Полтави очікують потяг до Ужгорода.

У другому залі очікування багато ромів. Вони блукають приміщенням, метушаться, голосно розмовляють. Першими підбігають до волонтерів, які розносять чай та їжу та беруть одразу по дві-три порції.

- Не пускав би їх до біженців, але не маю права забороняти заходити, - дратується один із волонтерів.

ХОЧЕТЬСЯ У КРИМ

Біля входу у зал сидить переселенка Юлія із Запоріжжя. Біля неї дві собаки породи акіта-іну. Вистрибують жінці на руки, ластяться, облизують обличчя. Із псами та донькою, 18-річною Діаною, їдуть до друзів у Львівську область.

До війни працювала тренером з танців, зізнається Юлія.

- Прокинулася о шостій ранку, бо над містом почали кружляти літаки, - Юлія одразу починає ридати. – Зразу зрозуміла, що почалась війна. Хоч до того увесь час переконувала себе в тому, що її не буде. Ми одразу переїхали до батьків у приватний будинок. Ховалися у підвалі. А вчора стало дуже сильно чути вибухи. Тому і виїхали з міста. Батьків не вмовили і вони залишились у Запоріжжі.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Юлія з Запоріжжя зі своїм домашнім улюбленцем. До Львова приїхала з донькою Дариною. Жінок з тваринами приймуть друзі.
Юлія з Запоріжжя зі своїм домашнім улюбленцем. До Львова приїхала з донькою Дариною. Жінок з тваринами приймуть друзі.

Одна із собак починає скавчати. Можливо, відчуваючи тривогу господині.

- До початку війни уся країна думала, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) не настільки ідіоти, щоб нападати. А зараз немає вже впевненості ні у чому, - веде далі переселенка. - Душу гріють наші собаки – наша тривожна валізка. Тоши та Імі. Думала, що важко буде з ними їхати. Але ні. Ми їх раз тільки вивели в туалет за 24 години дороги. Були спокійні й нічого не просили. Мабуть, усе розуміють. Звикли уже й до сирен.

Юлія починає усміхатися крізь сльози.

- Хочеться, щоб ця війна закінчилась якнайшвидше. Але розумію, що вона може тривати ще місяці, - каже.

Неподалік сидять кримські татари Григорій та Раміє. Обом на вигляд більше 60 років. У 2014-му вони переїхали до Києва з кримського села Громове, бо не захотіли жити в окупації.На півострові залишили дім та невеликий бізнес – мали будиночки в яких улітку приймали відпочивальників.

Страшно відкривати ту сумку. Здається, нічого доброго в неї не поклали

- Не думала, що доведеться переїжджати вдруге. І дуже не хотіла, - зізнається Раміє. Жінка намагається говорити українською та їй це важко вдається. – Коли прилетіло в сусідній будинок, зрозуміли, що немає виходу. Тривожної валізи ми до останнього не збирали. Сподівалися, що війни не буде. Думали, що це гра така, політична. А тоді, на ходу спакувати те, що під руки потрапило. Страшно відкривати ту сумку. Здається, нічого доброго в неї не поклали.

Пара у Львові має товариша Юрія, місцевого підприємця. Він пообіцяв їм віддати квартиру доньки, яку щойно закінчив ремонтувати. Сидимо і чекаємо на друга, кажуть.

- Вперше прийшли на вокзал у Києві тиждень тому і зразу розвернулись - там стільки народу було, що страшно!, - розповідає жінка про те, як добиралися до Львова. - Оце вчора вдалось сісти в потяг. Юра попросив, щоб Гріша лиш в тероборону записався. Звісно, піде й запишеться. Але має ноги хворі, то хіба трохи чергувати буде. Може дадуть йому якусь іншу роботу, бо служив у війську. Будемо робити все, що нам скажуть. Лиш би це пекло закінчилось. Так набридло щоразу все спочатку починати. Знову шукати роботу, знову облаштовуватись... Так спокою хочеться. І в Громове хочу. Додому. Щоб мене поховали біля батьків.

ПІСЛЯ ВІЙНИ

30-річний Володимир Бартика розливає у пластикові стакани з великої білої банки гарячу овочеву зупу. Передає наповнену тару людям, які стоять в черзі біля вокзалу. Страва пахне апетитно.

- Приготована з бобів, картоплі, томатів та безмежної любові, - каже чоловік. Волонтер родом зі Львова. До війни писав вірші та пісні, виступав на концертах. 24 лютого перебував у Києві. - Перше, що помітив – паніку довкола. Кияни масово знімали гроші з банкоматів, купували в магазинах продукти із запасом, кудись їхали. Відчуття було наче я на Титаніку, який от-от потоне. А в Львові трохи спокійніше. Наче нічого й не сталось. Лиш людей побільшало в місті.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Біля вокзалу вимушеним переселенцям пропонують гарячу зупу із бобів, картоплі і томатів
Біля вокзалу вимушеним переселенцям пропонують гарячу зупу із бобів, картоплі і томатів

Чоловік працює у благодійному фонді "Їжа Життя". До війни фонд опікувався безхатьками та малозабезпеченими. А з початку війни всі його учасники почали працювати на вокзалі та на українсько-польському кордоні. Готують страви та вгощають біженців.

- Сьогодні розмовляв із подругою. Пообіцяли одне одному, що в квітні підемо гуляти в парк Шевченка в Києві. Зафіксували образ цієї картинки й сподіваємось, що вона справдиться, - додає Бартика. - Після війни робитиму те, що й до неї. Допомагатиму людям, організовуватиму концерти. Не було у мене думки покидати Україну. Але увесь час хочеться до Києва.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА
  Гарячі страви біля вокзалу волонтери розливають у стаканчики та роздають біженцям
Гарячі страви біля вокзалу волонтери розливають у стаканчики та роздають біженцям

ВАЖЛИВІ НОМЕРИ У ЛЬВОВІ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ:

0989416236 - гаряча лінія Гуманітарного штабу;

0684147963, 0971821860 – для тих, хто потребує притулку, помешкання, або гуманітарної допомоги;

0973474459 – для людей, які потребують притулку;

0636633371 – для вирішення транспортних питань.

Зараз ви читаєте новину «"Поки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути