У перші дні повномасштабної агресії Росії українці з різних регіонів намагалися врятуватись від війни та виїхати з небезпечних регіонів. Головною артерією для евакуації стала Укрзалізниця, яка ні на день не припиняла роботу.
Замість звичайних рейсів запустили спеціальні евакуаційні маршрути. Потяги перевозили людей безкоштовно. Місць у вагонах катастрофічно не вистачало, тож їхати пасажирам часто доводилося навіть стоячи.
Найбільше людей евакуювалися з Києва. Поїзди вивозили населення цілодобово. За день здійснювалося не менше 7 рейсів. А один перевозив до 3 тис. пасажирів. Загалом із 24 лютого залізничниками вдалося евакуювати з регіонів, де тривали активні бойові дії, понад 4 млн осіб та більше 120 тис. домашніх тварин.
Одними з тих, хто допомагав людям під час таких евакуацій були провідники і провідниці. Вони буквально рятували людей, шукаючи їм місця у переповнених вагонах, допомагаючи з їжею, водою та багатьма іншими речами. Також забезпечували порядок.
Кореспондентка Gazeta.ua зустрілася з провідницею Ритою Колибельниковою, яка з перших днів працювала на евакуаційному рейсі. Вона розповіла, як рятувала людей.
ХВОСТОВИЙ ВАГОН
На пероні біля останнього вагону потяга темно. Під вимкненим ліхтарем стоять дві жінки. Провідниці Рита та Наталія працюють одинадцяту зміну поспіль. Чекають наступний рейс.
– Є у когось запальничка? – питає, зітхаючи Рита. Вона повнотіла, з короткою стрижкою у вузьких чорних штанях. – Вам сюди, заходьте, птички, – киває нам.
У вузькому коридорі старого плацкарту горить тьмяне жовте світло. Пасажири вкладають речі під оббиті багряною шкірою лави. Рита важкими ногами, що опухли від втоми, повільно пробирається між людей, тримаючись за верхні полиці. Потяг різко кидає вперед-назад і помалу рушає.
Провідниця Рита Колибельникова понад 26 років працює на залізниці. Проживає на Кіровоградщині у місті Знамʼянка. 52-річна жінка обʼїздила майже всю Україну, часто бувала в рейсах до Москви.
Сідає в останньому купе біля вбиральні. Її лавка застелена синім матрацом. Втомленими очима починає шукати щось у телефоні.
Від початку повномасштабного вторгнення Колибельникова працювала на евакуаційних рейсах. Без перерви місяць провідниця разом із іншими залізничниками рятувала біженців з різних куточків країни. Вивозили людей на Захід, доставляли гуманітарку і переправляли військових на Київщину, Харківщину, Чернігівщину тощо.
Рита згоджується розповісти нам, як усе почалося.
ЛЮДИ ЗМІШАЛИСЬ
Ранок 24 лютого. Задзвонив телефон. Рита взяла слухавку і почула голос керівниці, яка просила вийти на рейс. Жінка швидко зібралася на роботу, взяла речі і пішла на потяг. Потяги тоді вже затримувалися, тому в Київ вона прибула лише о 12:00.
– З бригади добралася тільки я, – згадує провідниця. – Подзвонив інший начальник і каже: "Будеш їздити у мене". Він якраз приїхав з Маріуполя. А потім каже: "Ні, підійдеш до хлопчика, звати Саша. Він начальник поїзда". І ми ото їздили з ним. Я одна була на хвості (у кінці потяга. – Gazeta.ua). Було навіть так, що один провідник працював на два вагони. Обстріл – не обстріл, а машиністи тягнуть, летять.
Багато провідників тоді не вийшли на роботу, бо опинилися в окупації та епіцентрі бойових дій, згадує Рита. 25 лютого вона вирушила в перший евакуаційний рейс на Рахів. На перонах в її потяг стояло більше 3 тис. людей.
– Змішались люди, коні. Як в Бородіно – з котами і собаками. На той момент – це були саме біженці, які їхали з Києва у Львів. У людей не було великих сумок, а тільки те, що встигли вхопить. Це перші поїздки почалися. Потім уже стали сумки, косметички здоровенні брати. А одразу нічого не було… Пакет, дітей хватали – і все.
Аби натовп не "штурмував" потяг – поліції доводилося стріляти у повітря. Проте люди все одно не відходили далі, як на 3 м. Чіплялися за поручні та на ходу стрибали на поїзд.
Всі сиділи йолочкою
– У мене в плацкарті тоді сіло 174 плюс 24 дитини – на 52-х місцях. Всі сиділи йолочкою. Це в один вагон. В СВ сідало по 170 людей, в тамбурі сідали. У нас білизна лишалась грязна… Депо ж закрите, все закрито було… Я клала мішки в тамбур, у мене навіть там сиділа жінка з трьома дітьми – одіяла червоні давала.
Вагони вирішили не опалювати, бо через велику кількість пасажирів стояло затхле повітря. Було душно, зізнається Рита.
– 174 людини, курити хочуть всі, а у мене хвостовий вагон. Кажу: "Всі до мене". Двері вхідні отак привідкрила їм. Це порушення, але я розуміла людей – це все нерви, – веде далі. – Залишилось чайної продукції, як зараз помʼятаю, на 660 гривень. Я їм роздавала все безкоштовно, але дякую Укрзалізниці – списали. Нема ні ложки, ні стаканів у людей. Дитина ж кричить, що хоче їсти – то печиво роздала, вафлі…
БРУДНА БІЛИЗНА
Провідниця йде до тамбуру, підкидає вугілля маленькою лопатою. Чорним на кінцях віником підмітає розсипані рештки з підлоги.
У потязі Рити їхали не тільки кияни. Люди евакуювалися з усієї Київської області. Були налякані, плакали, згадує Колибельникова.
– Ми зупинилися у Жмеринці, мінявся локомотив, йшли хвостом тоді, – продовжує вже у своєму купе жінка. – І дали тривогу, я була в тамбурі якраз. Заходжу, а всі мамки дітей поклали на підлогу і накрили собою.
Місць у вагонах не вистачало. Рита поступилася своїм купе для пасажирок з маленькими дітьми.
– Їхала жінка з двома близнюками, хлопчика ще посадила на другу полку. Потім ще забігає одна – модно одягнена, дитина в корзинці. Поліна, дівчинка у неї. Вона весь час колотить якусь суміш, а я по пів хвилини грію їй. А дитина все плаче і плаче. Оця жінка, що з близнюками й каже: "Дайте я покормлю дитину, вона голодна. Не переживайте, я оброблю груди". Ця Поліна як присмокталася, Боже… У Львові вони вийшли.
Молоді хлопці залазили на треті полиці, щоб хоч трохи поспати. Більшість людей їхали стоячи, хоча навіть стояти не було, де.
– І поранених уже возили в першу поїздку, підвозили пацанів. Їхало четверо з якогось батальйону. Я переживаю й кажу: "Там же диверсанти єсть уже". Вони відповідають: "Тьотя, не переживайте, відібʼємось". Вони мене "Тьо" називали, десь із Закарпаття. Треба було всіх заспокоювати, сміятися з ними, щоб не плакали. А потім отак зайду в купе, поставлю пісню Вакарчука "Не твоя війна" – і реву. Не важко було фізично, а морально важко. Кожен шукає в тобі підтримку, а ти нічим не можеш допомогти. На ЗСУ багато відправляли через нас, багато волонтерів приносили хлопцям і бронежилети, і каски. У нас один вагон штабний повністю грузився гуманітарною допомогою. Тоді приїжджають состави, а в Києві тероборона охороняє, а по перону просто їздять вантажівки, як по трасі.
Більше місяця Рита провела на ногах, працювала щодня без вихідних. Машиністам часто доводилося керувати потягом під час обстрілів.
– Спали в основному на зворотному шляху. Я от сижу у себе на кухні, а біля мене ще двоє людей, я розумію, що в моїх обовʼязках провідника хвостового вагону – провести станцію. Треба вже піч розтоплювати, бо назад не так багато людей. У Києві не топили ж, бо позадихались би просто.
На станціях допомагали волонтери. У різних містах на шляху до Заходу місцеві приносили людям питну воду, їжу, одяг, речі першої необхідності, навіть вночі.
– 25-го ми поїхали, 27-го ми повернулися, нас даже не завозили в депо. 27 лютого був повністю комендантський день, у вагоні було всього 27 пасажирів. Люди не могли добратися до Вокзалу. Ми приїжджаємо 29 лютого – тут знов маса. Місць ну просто немає, я б їх забрала всіх.
Рита виглядає з дверей вагона й проводжає станцію в столиці. Тримає прапорець.
– Чую раз кричать: "Щоб ти здохла!". Це через те, що я не взяла в вагон! Але я розумію, що то емоції. Навіть памʼятаю, як ми вивозили Донецьк, Луганськ.. Але Київ – переплюнув усіх. Відкриваю двері і розумію, що будуть грузитись, бо одне СВ – і падає чоловік. По ньому просто бігли – лице розбите. Я кричу: "Люди, що ви робите?".
Більшість пасажирів їхали в невідомість. Не знали, де житимуть і що робити далі. Їм було байдуже, де і як спати, аби виїхати і була тиша, каже Рита.
– Страшно було до Івано-Франківська, бо після нього вже тривог майже не було. Начальник пише: "Тривога". Ми повністю знеструмлюємо вагон. Їдемо – ніхто й слова не казав. У нас затемнювачі були, заклеїли вікна скотчем.
ВИСОКИЙ ПЕРОН
До купе провідниці підходить високого зросту молодий чоловік у майці та спортивних штанах. Скуйовджене волосся та заспане обличчя видають помітну втому.
– Ви не бачили мій телефон? Прокинувся, а його нема, – запитує у Рити.
– Подивись під рушником, будь ласка, – відповідає йому провідниця, яка заховала телефон, бо він лежав на видному місці біля проходу. – На столі. І я ж не охраннік, синок.
У темному купе тепло й затишно. На столі лежать тюбики з кремом, зубною пастою та відкрита пачка пісочного печива. Рита витягує ноги вперед і починає масувати коліна.
Евакуаційні потяги вивозили людей на Західну Україну, а назад залізниця продавала квитки для тих, хто їхав у столицю. Чоловіки відвозили свої родини у безпечне місце і поверталися назад. Переправляли також і військових.
– Сідають з першого по четверте купе чотири солдатики. Один хлопець, він сам снайпер, Сергієм звати, американка-вінтовка. Не сивий, але чомусь запитала: "А скільки тобі років". Йому 24, але не виглядає на свої роки. Каже: "Тьотя, я дуже багато побачив. І найстрашніше – убити перший раз. Коли дивишся в приціл гвинтівки, а ми стріляємо в лоб, око". Їхали брудні – у порах пилюка на лобі, коврики брудні, бронежилети розстібнуті, бо важко було.
Поряд їхав хлопець, увесь обмотаний стрічками з патронами. Ділився салом, бобами з томатами, зізнається.
– Казали, що все одно перемога за нами. Задню ніхто не дасть. Були у відрядженні ми бригадою Львів-Запоріжжя. Везли хлопців у кожному вагоні і один сказав: "Я пішов воювати за свою землю, ми ж вцепились, ми на своїй землі – уже не відступимо". Треба віддати належне Зеленському, що він один зараз такий. Я не боюсь зараз говорити, що ніхто б не витримав інший цього - ні Порошенко, ні Тимошенко.
У Запоріжжі у вагон Колибельникової на місце №35 сідає чоловік, 39 років. Мав вкрай слабкий стан і ледь тримався на ногах.
Бинти вже просочитись кровʼю
– Начальник спить, а він все ходить навприсядки, так і сяк. Я питаюсь, чи щось болить. Підходить і каже: "У вас є німесил?". Він футболку піднімає – поранення в живіт, а бинти вже просочитись геть кровʼю. Питаю, чого ж у лікарні не залишився. "Там конвеєр. Сьогодні зняли 12 швів і відправили додому, але я радий страшно", – каже. У начальника була своя аптечка з усіма ліками, які тільки можуть бути. Дав таблетки йому, але не лягав спати до самої Білої Церкви.
Чоловік розповів, що після поранення його шити почали без наркоза. Лікарі у зоні бойових дій не сплять по декілька діб.
– Він вийшов, а в Білій Церкві високий перон, стоїть - і сльоза тече. "Думав я сюди ніколи не приїду", - говорить. Сказав побуде 20 днів і повернеться до побратимів.
ТРУПНИЙ ЗАПАХ
Пасажири тікали з дому, у чому були. Їхали й у домашніх капцях в мороз, у халатах, піжамах. Щоб потрапити у потяг – пропонували навіть гроші.
– Піднімали руку і тримали просто на пероні по 500 гривень. Це не ті гроші, що можуть обагатити. Я ж не можу вигнати маму з дитиною з вагону.
Сестра Рити проживає у Харкові. Під час евакуаційних рейсів жінка їздила і туди.
– Казала, що найгірше, коли коли вітер подує з того боку, де йдуть бої, то жахливий трупний запах був. Просто людей прикопували там, бо не встигали.
Білизну возили прати волонтерці у Вінницю. Жінка забирала постіль на вокзалі – і приносила вже чисту.
– Падали ж тут і лягали на підлогу. Ну і натовп людей. Вона ще жарила картошку, я роздавала у сусідній вагон. Даю гроші їй – каже "не треба". Це ж пізно ввечері треба забрати, а рано-вранці принести. Вона їхала з Рахова, ми розговорилися і згодилася допомогти. Люди допомагали, біда зближує. Якийсь бутерброд, але дадуть, котлету. Але нічого, все відновимо, неважливо скільки часу пройде. Все одно перемога буде за нами. Ми терпелива нація. Але есесовці такого не робили, як роблять вони. Що вам ті діти зробили? За таке треба просто різать. З такими "родичами" ворогів не треба.
З такими "родичами" ворогів не треба
На 12 місце сів чоловік Віталій, згадує Рита. Захищав донецький аеропорт та отримав поранення у спинний мозок.
– Погано розмовляв, рухався. Сказав, що їде в Київ, нічого не може робити, але хоч вбиральню хлопцям поставить, мішок якийсь піднесе.
В Одесі залізничники пройшли курси першої медичної допомоги. Щоразу на рейсах Колибельникова найбільше боялася, що з нею щось трапиться, і вона не зможе нікому допомогти.
– Але у дорозі легше, ніж вдома, бо там одна. А тут навіть тривога швидше проходить. Після наступу літаки не літали, а Укрзалізниця залишилась як "дорога життя". Ми возили з Краматорська, застали обстріл Львова, 11 годин простояли. Якщо хтось не вийде на роботу – залізниця стане. Наше начальство кілька тижнів з кабінетів не виходило. У нас сім чи 10 днів не викачували туалет, їхали люди - я їм баночки з бутилок пластикових поробила, зливали потім.
23 березня Рита вперше повернулася додому. Живе з трьома лабрадорами, яких вважає своєю родиною.
– Я проїздила 24 роки на Москву зі Знамʼянки, Миколаєва, у Києві тільки півтора року. Їздила по шість-вісім днів. Заїжджаєш додому, у своє місто – там зовсім інше повітря, хочеться землю цілувати. Після перемоги хочеться так сісти в вагон звичайним пасажиром, поїхати в Харків, Херсон, Миколаїв. У ті міста, які постраждали, віддати шану загиблим. Ми були, але скраю, лише з вокзалу, а люди там жили. А ще дуже хочеться із сусідами сісти за стіл і голосно музику включити. Зараз так не робимо, бо у нас всіх горе, скучаю а цим.
Жінка не вважає себе героїнею й ніяковіє, коли її так називають. Ми залізні люди, правда, але це наша робота, каже.
– Героїня та жінка, яка забрала чужих дітей з Маріуполя. Сідала в Києві, Зоя Василівна звали, а їхала до Ворохти. З нею було двоє її діток, і ще сиділи двоє поряд. Сиділи разом у підвалі, батьки вночі вийшли за їжею – і накрило обстрілом. Обоє загинули, але діти про це не знали. Каже: "Це вже мої діти".
Надворі 03:30 ранку. Тишу у вагоні порушує тільки ритмічний звук руху коліс. Провідниця виходить у тамбур зустрічати чергову зупинку.
2 
1
Коментарі