Майже місяць російські війська обстрілювали село Горенка Бучанського району на Київщині. Вони цілеспрямовано бомбардували житлові квартали та намагалися залякати цивільних.
Більшість мирного населення змогла евакуюватися до сусідніх міст та сіл. Однак ті, хто залишився в Горенці, тижнями ховалися в підвалах та жили без електрики, газу та їжі. На село росіяни скидали ракети, снаряди "Градів" та навіть заборонені міжнародним правом фосфорні бомби.
Село Мощун за Горенкою стало оборонною "фортецею" Києва. За словами військових, його окупанти намагалися взяти будь-якою ціною, оскільки саме через нього пролягав шлях на Київ із Гостомеля. Село нищили російські спецпризначенці, піхота, десантно-штурмові війська, кадировці.
Мощун є найбільш зруйнованим населеним пунктом Київщини. Із 2800 будинків розтрощені 2 тис., а сума збитків сягає майже 1,1 мрд грн.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Горенці та Мощуні, щоб побачити, що росіяни залишили після себе в селах. Поспілкувалася з місцевими мешканцями та дізналася, що їм довелося пережити за ці дні.
ТАНКИ В ЛІСІ
Асфальтована дорога до Мощуна пролягає через густий сосновий ліс. На узбіччях лежить сухе гілляччя, місцями зустрічаються ями від снарядів. Перші знищені росіянами будинки проглядаються одразу за лісом. Біля них - купи розбитої цегли. Подекуди вона розлетілася від обійсть за кілька метрів.
При в'їзді в село навпроти похилої автобусної зупинки на багаторічній сосні висить опудало російського солдата. Його шия в петлі, на бронежилеті - георгіївська стрічка. Брудну військову форму, що надіта на опудало, українські захисники стягнули з мертвого окупанта, зізнається тероборонівець Євген. На вигляд йому років 30. Прізвище не називає з міркувань безпеки, пояснює.
- Село невелике, а постраждалих дуже багато. Оце все, шо вижило, а дальше - ви абалдєєте! Тут немає ні связі, ні води, ні газу, ні світла, - говорить. - Хати олігархів за лісом майже всі цілі. Вони (росіяни. - Gazeta.ua) там жили, марадьорствували, вибивали окна. А у людей обичних нічого від будинків не осталося.
Чоловік тільки-но заступив на службу в Мощуні. Раніше захищав село Перемога Баришівського району. Він одягнений у цивільне вбрання темного кольору, поверх нього - бронежилет. На долоні чорною ручкою написаний пароль, який потрібно називати на блокпостах. Він регулярно змінюється.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Старшого сина розстріляли. Його хлопці десь закопали" - як Бородянка та Андріївка оживають після пережитих жахіть
- Тут ішли серйозні бої, танки стояли в лісі. Наша 72-га бригада тут багато потєрь понесла, - розповідає Євген. - Вони йшли з Пущі-Водиці, з Іванкова. Бо бої шли сначала там, а потом вони продвинулись сюди. Гостомель отсюда гатили.
- Нада міньоров дето найти, - кричить літній чоловік через приопущене вікно синіх "Жигулів", що спиняються навпроти нас. - Знайшов нерозірваний боєприпас у себе на подвірʼї.
Після звільнення Мощуна з окупації гуманітарку в село привозили рідко й тероборонівці ділилися своїми продуктами із місцевими мешканцями. Регулярно допомога почала находити лише останнім часом.
Кілька тижнів після деокупації в населений пункт не пропускали нікого. Тут небезпечно перебувати, пояснювали військові. У Мощуні й досі залишилося чимало нерозірваних боєприпасів. Їх методично знешкоджують сапери.
- Я вам можу розказать суть цих бойових дій, - підходить до нас місцевий підприємець Вадим Жердецький, 51 рік. Він корінний мешканець Мощуна. В селі прожили сім поколінь його родини.
Магазин Жердецького розташований на перехресті при в'їзді у населений пункт. Двоповерхова будівля дивом уціліла, але вибухові хвилі знесли з неї дах та повибивали вікна. Стіни з білої цегли рясно пощерблені осколками.
- Це велосипед моєї внучки, яку я 27 числа (лютого. - Gazeta.ua) витягнув з горящого будинку, - розповідає Жердецький. - Пів шостої утра (24 лютого. - Gazeta.ua) жінка мене розбудила. Із будинку, де ми живем, видно аеропорт Гостомеля. Начались взриви. Я встав подивився і кажу: "Война началась". 24-го вони вже начали залітать на аеродром, ми ж начали готуваться - всі мужики зійшлися. Вечором зайшли в село БМПшки 72-гі (українська експериментальна бойова машина піхоти. - Gazeta.ua). Наш тракторіст дуже отважний, Сірьожка Марханос, він їх завів і показав куда їхати.
Із будинку, де ми живем, видно аеропорт Гостомеля
На четвертий день війни в магазині Жердецького вже були запаси продуктів і медикаментів для місцевого населення і захисників. Із місцевого готелю, де вже ховалися від обстрілів більш як 280 цивільних, привезли матраци та подушки. У Мощуні на той час вже не було жодних комунікацій, які б функціонували. Роботу морозильних камер підтримували генератором, який Вадим купив для потреб магазину.
Росіяни наступали з території Білорусі. Через Мощун вони намагалися прорватися до Києва.
- Вони підійшли по дорозі з Іванкова, в Гостомель зайшли, - веде далі підприємець. - Ми отбили мости і вони сюда не могли перейти. Але нас накривали з Гостомеля. Єслі взять по прямій, то 4 кілометра звідси. З гранатомьота снаряди вже долітають.
ЗАЛПИ "ГРАДУ"
Кілька разів російським військовим вдавалося пробратися в Мощун. Першого разу вони зайшли по понтонному мосту, який кинули через річку Ірпінь. У селі точилися запеклі бої, українські захисники не пропускали ворога далі.
- Їхні чотири БМП отбили наші три автомати й одна одностволка. Вони злякалися і втікли. Не понімали, куди попали. Їм просто в лоб стріляла наша тероборона, яку я на місце бою возив своїм бусом, - згадує Жердецький. - Вороги "заскакували" до нас ненадовго. Заходили на 20 минут і наші їх вибивали.
Вдень 27 лютого родинний будинок Вадима Петровича на вул. Лісній зруйнували російські окупанти. Від вибуху почалася пожежа.
- Приход немаленький був. Два залпа "Града", - згадує чоловік. - Перший етаж у нас 200 квадратів (кв. м. - Gazeta.ua) і там усе горіло. Представте, шо було! Будинок видержав благодаря харошим балкам і доскам зверху. Сімʼя осталась жива. Вони ховалися у ванній, - згадує чоловік. - Коли був приход, то мене з дверми просто винесло. Кричав жінці: "Оля, де внучка?" Їй 3 роки, боїться росіян по цей день.
Жердецький оцінює вартість пошкодженого майна у $270 тис. Однак найбільш цінне, що згоріло в будинку - це старі фотографії, зізнається Вадим.
Людей пакували в машини фактично силою
- Багато вложено було. Але саме главне, шо в мене там дєтска горка осталася, повністю вціліла. Горка і качеля позаду були, дом прийняв весь удар. У мене ще там цех був по холодній ковці - мав запускать бізнес.
6 березня всіх мирних мешканців Мощуна закликали евакуюватися. Людей вивозили автобусами та легковими автомобілями.
- Людей пакували в машини фактично силою. Везли в столичну 104-ту школу та у "Лелеку" (пологовий будинок в Києві. - Gazeta.ua). Там приймали від нас і "трьохсотих", - каже Жердецький.
Російські війська нещадно обстрілювали Мощун. Щоб взяти село, використовували все можливе озброєння. Застосовували "Гради", міномети та гранатомети, скидали на житлові будинки ракети та авіабомби. Над будівлями постійно літали ворожі дрони. Однак навіть це не допомагало росіянам точно влучати в ціль.
- Найстрашніше було 5 березня. Ми вже в матері були в подвалі. Три з половиною часа була така бомбьожка, шо у мами погреб лопнув. Бетонна стєнка 70 сантиметрів лопнула! Просто земля ходила ходором, бо нас крили всім, - веде далі Вадим Петрович. - Одного чоловіка, коли він вийшов з погреба - убило. Був якраз прильот "Града" чи міномьота. Нашого АТОшніка Сашу, 6 березня тоже… Він матір оттолкнув, а сам в ноги получів. Розірвало його снарядом. Збирали на лопату і складали. Мій однокласник не балакав два дня після того…. Нам уже по 50 год і жуткувато.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідів закатували в погребі. Іздівалися, а тоді пулі пустили в голови" - як Велика Димерка пережила російську окупацію
Понад 90% житлових будинків у Мощуні пошкоджені. Це чи не найбільш зруйнований населений пункт на Київщині. Збитки вже оцінили в 1,1 млрд грн.
- Цілими будинками я називаю такі, де єсть коробка і відкриті двері. Останні - обов'язково. Бо росіяни вскривали хати, оркам нада було шото жрать. У магазині покрали в основному водку, - говорить Жердецький. - Найдовше у селі вони були чотири дні. За цей час можна було накрасти. Двері рівняли кувалдами, бо їх так повиламували. А так у нас є хати, де взагалі всьо згоріло, даже залізо поплавилось.
Навіть під час найстрашніших обстрілів селяни були готові дати відсіч ворогу і не планували здавати позицій.
- Ми говорили між собою, що якщо вони зайдуть, то будуть ср*ть в танках. Бо коли з них вилізуть - ми їх на вилах піднімемо, - додає Жердецький.
ДІД-СЕПАРАТИСТ
Вулиця Лугова забудована однотипними дво- та трихповерховими приватними будинками. У багатьох господарі вже почали ремонт усередині. Стіни стоять, однак облицювання в більшості побиті осколками. Ніде немає вікон, а подекуди й дахів.
Біля парканів валяються дитячі речі, віконне скло та різне сміття. Відносну тишу раз по раз розривають гучні вибухи. Це в лісі неподалік працюють сапери.
Навпроти трансформаторів лежить невелика купа цегли. Над нею на двох обвуглених палях під залізним дашком висять два дзвони, виготовлені з газових балонів.
- Це була церква, служби проводили регулярно в ній, - підходить чоловік у військовій формі. На плечі видно синьо-жовту нашивку.
Темноволосий військовий невисокого зросту служить у Збройних силах України, має позивний "Патика". Приїхав у Мощун з позицій під Іванковим, зізнається.
- А це дід - сєпаратіст, - показує на сивого чоловіка, що порається в подвірʼї навпроти. - Кажеш "Слава Україні", а він мовчить. З нами не общається. Бачите, на деревах краска - то мєсниє мєткі ставили.
Трохи далі в полі поряд із річкою Ірпінь - стоять розбиті російські танки. На броні білою фарбою написані літери V. За словами місцевих, у річці затонуло близько десятка одиниць важкої техніки ворога. Однак підходити до неї полями небезпечно - можуть бути міни.
Під парканами деяких осель валяються речі росіян - тільняшки, залізні банки з-під тушонки, рештки камуфляжної форми. Розкидані ложки та виделки, які загарбники покрали з будинків місцевих, але погубили при відступі. У неглибоких окопах валяються мазі для чищення берців, шампуні, пухові чоботи та пляшки від алкогольних напоїв.
Із будинків, у яких жили окупанти, власники повиносили акордеони, губні та клавішні гармошки. Склали речі на купи під забором, а наверх кинули хутрову офіцерську шапку часів СРСР. У дворах прибирають жителі Мощуна.
ГОРЕНКА І ФОСФОРНІ БОМБИ
Горенка розташована за 5 км від Мощуна. Раніше з Києва сюди можна було доїхати трамваєм. Від початку повномасштабної війни в селі не було жодного спокійного дня. Попри це росіяни сюди так і не змогли зайти.
Понад дорогою стоять розбиті будинки, супермаркети та заправки. На вʼїзді в село зустрічаються зруйновані склади. Їхня синя залізна обшивка зімʼялася від вибухів та високої температури горіння розірваних снарядів.
На вулицях уже встигли поприбирати комунальники. А от світла в селі ще немає. Електроенергія зникла в перші дні великої війни.
У кінці вул. Київської один з одним стоять пʼять спалених будинків. Від деяких залишилися цегляні стіни, потріскані з усіх боків. Дерев'яні ж хати вщент вигоріли. На них російські окупанти скинули фосфорні боєприпаси.
З-за воріт виглядає високий чоловік в окулярах із залізною оправою та коричневим склом. 59-річний Леонід Новіков оглядає очима зруйнований дім та хитає головою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Є череп, а підходиш узяти – розсипається в прах" - історія волонтера з Охтирки, який дивом вижив у перший день повномасштабної війни
Запрошує зайти на подвірʼя. Піднімає пеньок від дерева і показує рештки фосфорних бомб. Зовні уражена ділянка нагадує погасле багаття. Білий попіл Леонід прикрив, щоб надати докази злочинів росіян правоохоронцям.
- Оце фосфор, - каже. Стоїть біля машини Mercedes бірюзового кольору 1994-го року випуску. - Я його прикрив трохи, щоб не розмивало.
Будинок Новікова повністю зруйнований. Цегляні стіни місцями почали осипатися. Температура горіння фосфору становить приблизно +800°С. Тож хата горіла так, що поплавилися навіть вікна та батареї.
- Ми отсюда 17 березня уїхали. Утікали в чому були, - каже Леонід. - Кожен день дзвонив в село до людини, яка лишилася. Питав, чи жива хата, бо ішли обстрєли. 23 числа у 10 часов утра дзвонить мені зять: "Хата горить". Сусід по телефону додав, що полихає дуже сильно. Пять хат подряд зайнялося! Шари на них полетіли, як тенісні чи навіть більші за розмірами. Білі. Вони розсипалися по хатах. Від обичного вогню таких наслідків не буває. Плитка повигорала в хаті. Дубові лаги були - вони не могли погоріть від огня! Але до вечора все згоріло.
У будинку родина Новікових прожила понад 13 років. Тепер залишилися без житла.
- Було все для того, щоб жити, - долучається до розмови Людмила, дружина Леоніда. Вона в спортивному одязі та синій пуховій жилетці. Її очі запухли від сліз. - Було і в кухні все - холодільнік, машинка. А тепер взагалі нічого не лишилося…
- Думав, що тільки криша згорить. Зробили б другу, - пояснює чоловік. - Надіявся, шо гараж останеться, щоб можна було жить десь. Но коли прислали мені фотографію, то я всьо… Оцей фосфор випалює все, бетон поотходив от стєнок. Ногой стукнув - розсипається.
Російські військові обстрілювали Горенку з Гостомеля. Виїхати подружжя вирішило, коли в будинок сусіда прилетів снаряд "Граду".
- Це було ввечері. Почули взрив такий, шо ого-го! Були в кухні тоді якраз. Вранці вже вирішили, що треба вибиратися. Забрав собаку одну і втік. Звати Ада, бельгійська овчарка, - згадує господар.
- Це дуже страшно, коли воно летить, розривається, а ти бачиш це все, - додає Людмила Михайлівна. - Я послє інсульта. У той день ми просто тікали. Пролетіли самальоти - кидали бомби. Пролітає дрон - треба було ховаться, бо через минут 15-20 сразу йшли "Гради".
Пробували пробить собі дорогу на Київ
Окупанти прицільно били по житлових будинках. У селі не було жодного військового обʼєкта. Місцеві впевнені, що росіяни будь-що намагалися прорвати оборону столиці й через це максимально зруйнували Горенку.
- Проізводство отам було, - показує рукою Леонід у бік виїзду з Горенки. - Вікна робили, пилорами були, подушки, шось таке. Зруйнували все, нічого не осталось. Я бачив, як два самальота йшли, полетіли тута внизу, на полі розвернулися. І кинули дві ракети, одна попадає в синє зданіє, де робили спєцодєжу, а друга пішла правіше, де конюшня. А другий самальот стріляв отак полосами. По кому стрілять? Уже не було нікого, всі виїхали. Вони просто руйнують все на світі. Пробували пробить собі дорогу на Київ. Сильно хотіли, але Києва їм не бачить, бо річка Ірпінь не дає!
Із Горенки від початку війни виїхали майже всі мешканці. В селі практично нікого не залишилося. Люди в основному евакуйовувалися своїм ходом. Кілька разів селян вивозили з-під обстрілів волонтерки. Одну із них росіяни застрелили в машині.
- Вистрілили в лобове стілко по Яні. Вона забирала когось, утром їхала. Вони знали, хто там сидить, - каже Новіков. - Ми спершу не думали виїжджать, бо не вважали, що так страшно буде. В тероборону спершу хотів записаться, но сказали: "60 год - іди гуляй".
Орки ховалися в лісі в укриттях
Зараз найбільша мрія Новікових - щоб син повернувся здоровим та живим із війни. Тоді будуть відбудовувати оселю. Поки що живуть у сусідів. Леонід влаштувався працювати охоронцем. Людмила вийти на роботу не може, бо перед повномасштабною війною перенесла інсульт. Від постійної знервованості в жінки останнім часом почало випадати волосся.
- Були в сестри і аж стидно було - вся подушка в волоссі. Уже почало трохи відростать, - зізнається Людмила. - Взагалі не думала, шо така війна може буть. Був випадок, коли до мене вдень сусідка прийшла. Тільки заварила чай і чую - летить. Ми не встигли сховатися. Метрів через 30 у сусідів в город впало, ми поприсідали під стіл. На вулиці все було в диму і піску! Орки ховалися в лісі в укриттях, які ще з Другої світової війни залишилися. Вони ж хотіли через міст Ірпінській проїхати, але його взорвали, не пустили сюди.
Від тривалого перебування на подвір'ї Новікових починає свербіти ніс та сльозяться очі. Ймовірно - це наслідки бомбардування фосфорними снарядами. Шкідливі речовини з них осідають на різних поверхнях і довгий час зберігають токсичність.
НАВЕЛИ ЖАХУ
У Горенці понад 70% будинків зруйновані, однак центр села неушкоджений. Маленький магазин працює без світла. Продавці намагаються першими віддавати ті товари, які скоро зіпсуються. На асфальтованій площі зібрався натовп людей. Переважна більшість - літнього віку. Зійшлися до сільської ради, бо сьогодні вперше за кілька місяців видаватимуть пенсію.
Усередину пускають по кілька людей. Місцеві сваряться між собою за місце і ледь не штовхають одне одного, аби пробитися поближче до входу.
Колом унизу стоять деревʼяні лавочки, клумби зазеленіли травою, а на кущах розпустилися жовті квіти. На лавках між собою спілкуються односельчани.
Підʼїжджає біла легкова машина. Волонтери виносять із неї лотки з гарячою їжею. На обід сьогодні гречана каша з мʼясом і салат із буряка.
Рудоволоса жінка з короткою стрижкою сидить у коротких бриджах та тонкій кофтині на лаві і дивиться на чисте небо, задираючи голову догори. Сиві корені її волосся зливаються із сірими зіницями. Раїса Дьоміна прийшла за пенсією. Жінка не виїжджала з Горенки від початку війни, бо за кілька днів до того поховала чоловіка.
- Рятуватися бажання не було, - зізнається Дьоміна. - Цілу війну просиділа в підвалі. У чоловіка були проблеми зі здоровʼям. В Афганістані колись на війні отримав три ранєнія. Казав мені: "Ти останешся одна і буде тобі дуже важко". Мабуть, щось відчував. А потім - куди було мені їхати? Грошей немає... Я вирішила лишитися. Будинок Бог зберіг, ні одна шибка не вилетіла. Хоча рядом вигоріло два дома. У мене ж тільки в городі снаряди попадали.
В городі снаряди попадали
24 лютого Раїса згадує ледь не зі сльозами на очах. Прокинулася тоді від гучних звуків, але думала, що то сусіди із самого ранку пораються по господарству.
- Від пʼятої ранку гриміло. Встала, випустила собачку. Я медпрацівник, 42 роки стажу маю. Розумію, що від долі нікуди не дінешся. То ото сиділа собі в подвалі і сок пила, кампот. Дала свій телефон старшому тероборони, щоб дзвонили в разі необхідності. Приходила кілька разів на пост. Але страшно було, бо стріляли і вдень, і вночі. Сидиш і чекаєш, звідки і куди прилетить.
Їжу Дьоміна готувала на вогнищі. Варила кашу, запікала картоплю у фользі з соняшниковою олією. Їла по дві-три картоплинки на день із консервацією.
- Поставила дві баклажки води у погреб. Похудала кілограм на 15 за ці дні. Казав чоловік на мене: "Ти бомбочка". Подивився б зараз на мене, яка я бомбочка, - веде далі жінка. - Слухала радіо на батарейках. Лампочки були в мене світодіодні, батарейок цілий ящик. Один раз бачила літак російський. Летів так низько, що думала, і кришу знесе. Вони так маскувалися - летіли над землею, щоб їх не збивали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку
Про те, що буде війна з росіянами, ніколи не могла і подумати, зізнається жінка.
- Вони навели на простих людей жах. У нас тут немає нічого - ні складів, ні військових частин, ніяких важливих комунікацій! - каже Раїса. - Маленька річка Ірпінь не пустила оцю всю навалу рашистську на Київ. Її ж там можна було вброд перейти. Я ось зустріла жінку. Її чоловіка вбило, коли він виходив собак служебних годувать. Так їм і в будинок влетіло. Лишилася без чоловіка і без хати, то до себе її кличу. Бо разом із пʼятьма внучатами знімають гостінку на першій лінії.
У Дьоміної є знайомі в Росії та Білорусі. Після війни жінка навіть не хоче з ними спілкуватися.
- Мені каже одна: "Я думала, что ты выйдешь на Беларусь гуманитарным коридором". Їм, навєрно, таку інформацію доносять, - продовжує розповідь жінка. - Коли стріляли, то я на всю хату кричала до чоловіка наче: "Ти мій воїн! Захищай мене!" А від ракет у цей час таке світилося, як від салютів.
Раїса Дьоміна не думає, що війна скоро закінчиться. Але не вірить, що росіяни повернуться в Горенку.
Летіли над землею, щоб їх не збивали
- Її вже майже немає. І люди вже не переживуть такого, - говорить. – Ми вже не будемо ніхто такі, як до війни. Раніше проліски, нарциси любила. Тепер не радуюсь нічому, - плаче жінка.
У Горенці місцевої влади на місці не було під час найбільших обстрілів, стверджують люди. Мешканцям допомагали волонтери - розвозили їжу, теплий одяг, годували тварин.
Більшість магазинів і зараз не працюють. Та і селянам немає за що купувати продукти. Маршрутки та автобуси не курсують, тому виїхати із села без машини неможливо.
Попри пережиті жахіття Раїса Дьоміна вже почала садити город. Посіяла горох, редьку, моркву, буряк, картоплю та цибулю.
- Саме головне, щоб був мир. І щоб люди веселі були. Бо зараз ніхто не улибається, - додає наостанок.
Тепле сонце палить в обличчя. Але біля сільської ради людей тільки більшає. Раїса вирішує не йти додому, а затриматися в центрі села, щоб поспілкуватися з односельцями.
2 
1
Коментарі