Убиті на вулицях, голодні будні та мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм

26

Росіяни з перших днів повномасштабної війни почали обстрілювати Ізюм з авіації та артилерії. Загарбники знищили майже 80% житлової забудови міста та окупували населений пункт на початку квітня.

Місцеві жителі від початку обстрілів опинилися у надважкому становищі й змушені були жити без електрики, води та газу. За понад п′ять місяців окупації сотні ізюмців загинули від російських бомбардувань, поганих умов життя або були закатовані загарбниками. Масове поховання людей українські правоохоронці виявили на цвинтарі біля міста. Зараз там продовжується ексгумація тіл.

Збройні сили України після стрімкого контрнаступу звільнили Ізюм від росіян 10 вересня. На час деокупації в місті перебувало до 15 тис. людей, за підрахунками міської влади. До війни там жило понад 40 тис. осіб.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у зруйнованому росіянами місті, поспілкувалася із людьми та дізналася – як Ізюм пережив місяці окупації.

РОЗБИТІ ЗАПРАВКИ

Ранком на залізничному вокзалі Харкова незвично людно – на площі перед будівлею вишикувалися в ряд п'ять автобусів. Площа гуде, наче вулик – багатоголосно і багатомовно. Практично всі, хто очікує виїзду до Ізюму, одягнені в бронежилети із наліпками PRESS. Так вимагають міжнародні правила безпеки для журналістів, які працюють у зоні бойових дій або деокупованих територіях.

– Їдемо колоною за головною машиною, швидкість не міняємо, на світлофорах не зупиняємося, – говорить поліцейський нашому водію.

На блокпосту перед Чугуєвом — черга. Проходимо її за спрощеною процедурою. Водій зустрічного буса — озброєний поліцейський у фірмовій чорній куртці — каже комусь, висунувшись із вікна: "Братська могила там! В Ізюмі сьогодні розкопали".

За містом розганяємося — траса практично порожня. Під колесами співає та виє асфальт, дрібно посічений гусеницями танків та бронемашин.

Коли перетинаємо міст через Сіверський Донець, увагу привертають побиті уламками прибережні осокори – товстезні гілки унаслідок нещодавніх вибухів поламані, як сірники. З протилежного берега дивиться на світ мертвими очима розбитий одинокий двоповерховий будинок.

Проїжджаємо розбитий блокпост росіян. На бетонних блоках червоною фарбою написи: "ХНР" та "ЛДНР". Поряд валяється сплющений і перекинутий догори дриґом сірий легковик.

На шляху часто зустрічаються розбиті заправки – такі обабіч траси стоять у кожному населеному пункті. Ніби спеціально саме пальне намагалися знищити росіяни.

У селі Коробочкіному перед зупинкою на трасі помічаю пару чорного чоловічого взуття, що акуратно стоїть. Зверху – всунута якась записка.

Фото: Ольга Стенько

Перед розстріляними трьома купами металу, що виявляються понівеченими цивільними авто, бус звертає на розбиту ґрунтовку. Їде повз розбомблені будівлі, глибокі вирви, які ще не встигли осісти і розтектися під осінніми зливами. Тьмяно сіріють на чорній землі гільзи від великокаліберних кулеметів. Біля залізничної колії – неоковирні іржаві залишки спалених автівок.

ЗНИЩЕНЕ МІСТО

Ізюм зустрічає чергою на блокпосту та великою кількістю військових машин. Обабіч дороги та на заправках – броньована техніка й танки. З маркування стає зрозуміло, що всі вони – трофейні. Залишилися від російської армії, яка панічно відводила звідси війська, тікаючи від контрнаступу ЗСУ.

Автобуси завертають у приватний сектор. Їдемо повз одноповерхові будинки, на воротах яких подекуди написано: "Живут люди". Таким чином місцеві позначали свою власність від російських солдатів, бо покинуте житло в місті вони нещадно грабували, а то й оселялися в будинках без господарів.

 

Зупиняємося біля розбитої двоповерхової будівлі. У гаражному кооперативі поряд росіяни, вочевидь, влаштували одну зі своїх баз. Про їхню нещодавню присутність свідчать перевернуті ящики з-під боєприпасів, кирзові чоботи у траві, розкидані солдатські каски з тонкого металу. І російський камуфляж – штани, куртки, кітелі, які перетворилися на мокрі брудні ганчірки. На воротах деяких гаражів великими літерами написано: "МИНЫ".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Місто справжніх емоцій" – враження від Ізюма в 25 фото

Біля пішохідного мосту через Сіверський Донець журналістів збирає речниця поліції Харківської області Олена Баранник. Не всі ділянки міста ще розміновані, попереджає. Також коротко окреслює план роботи й основні локації.

Історичний центр розташований на протилежному березі річки.

– Ізюм дуже постраждав від обстрілів. Історична частина міста (на протилежному березі. – Gazeta.ua) і житлова частина зруйновані на 80 відсотків, – говорить заступник міського голова Ізюма Володимир Мацохін.

НЕЩАДНЕ МАРОДЕРСТВО

Пішохідний міст через річку нині не в найкращому стані: металеві конструкції пошкоджені уламками снарядів, розкурочений метал швидко іржавіє – корозія розпливається рудими плямами по старій білій фарбі. Опори переправи місцеві використовують як дошку оголошень. Тут збереглися об'яви, написані від руки та примотані скотчем.

"Продам все с дома и квартиры", – під написаним старечою рукою заголовком йде список із 22 рядками. Це найменуванням речей та побутової техніки. Деякі пункти вже викреслені. Замість номера телефону вказана домашня адреса – мобільний зв'язок в Ізюмі зник, немає й електрики.

"Возьму двух людей до Москвы. Выезд 25 августа", – великими літерами сповіщає інше оголошення, також з адресою. Нижче синім маркером хтось дописав: "Дороги назад немає".

 

Частину пошкодженого мосту перекрили дошками, через які видно воду. Однак абсолютно цілими виглядають лавки, встановлені з обох боків переправи. На одній із таких сидять чоловік та жінка літнього віку – Раїса та Олександр Тингаєви.

– Ми тут відпочиваєм. Були на ринку, коли з'явився зв'язок. Зупинилися позвонить до сестри. Потому шо там, де ми живем, немає зв'язку. Сестра в Охтирці живе, просить шоб ми приїхали, але немає можливості, – говорить Раїса Миколаївна.

З протилежного берега через міст веде велосипед чоловік у сірій плащовій куртці з відкладним коміром. Голова прикрита чорним кашкетом зі шкірзаму. На іржавий руль його старого ровера примотаний майже порожній речмішок зразка радянської армії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мотузка на шиї, тіла військових і танки на цвинтарі: як в Ізюмі ексгумують загиблих в окупації (18+)

82-річний Іван іде за гуманітаркою. Містом пройшла інформація, що сьогодні всім роздаватимуть харчі від європейської місії.

Гуманітарна допомога надважлива для ізюмців. Магазини в місті не працюють і під час окупації в пенсіонерів не було можливості купити харчі в достатній кількості. Гумдопомоги росіяни не привозили, розповідає чоловік.

– Погано з харчуванням було. Більше голодували, ніж харчувалися – пояса не сходяться, – ніби жартуючи Іван показує, як обвис на ньому одяг. – Схуд набагато. Магазини не працювали, часніки іногда привозили (продукти. – Gazeta.ua) з Куп'янська. Пенсію з картки зняти тут ніде. Шукали знакомих на неокупірованій території Вони там знімали і передавали сюди гроші. Ходили гривня і рублі, но руські (гроші. – Gazeta.ua) – більше.

Окупанти намагалися наводити в місті свої порядки, розповідає пенсіонер. Чинили самоуправство, нещадно мародерствували. Побували з обшуками в кожному помешканні. Могли щось відібрати у власників, якщо сподобалося.

– Приходили з обшуками русскі солдати з автоматами. Ковирялись вєздє і всьо перєвьортивали – і в шкафах, і у підвалі. Я маю гараж в кооперативі. У мене був мопед. А їх заходить чотири-п′ять з автоматами, провіряють замки, откривають двері. Десь шось забрали, но нічьо. Нема людей – ламають замок. І у мене взломалі, забрали мопєд. Я в комендатуру їхню обращался – бєз толку, – скаржиться чоловік.

Рух мостом доволі жвавий. У бік до центру міста веде велосипед худий високий чоловік у світло-коричневій куртці та джинсовій кепці. За великими скельцями окулярів видно темні плями навколо очей. У ящику на багажнику стоять чотири 6-літрові пластикові баклаги з жовтуватою водою.

– Води в нас немає давно, щитай з марта мєсяца. Тому шо розбили все. Набираєм воду в істочнікє, – говорить 73-річний Іван.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Київ після ракетних ударів: як приходять до тями жителі розбитих багатоповерхівок та в яких умовах живуть

Живуть удвох з дружиною в приватному будинку з централізованим водопостачанням. Кількості води, яку везе, вистачає на день-два, пояснює.

 

Під час окупації чоловік так само їздив по воду. Росіяни постійно його обшукували і розпитували: куди та звідки їде та, що везе. Приходили не раз додому з обшуками. Переривали речі. Але нічого не забрали, бо живемо бідно, каже чоловік.

Іван ділиться спогадами про дні, коли в Ізюм прийшли росіяни.

– Када начався обстрєл, наші стояли на Крем'янці, а вони (росіяни. – Gazeta.ua) – на тому березі. Нас бомбили сильно – авіація і танки. Бачте, шо з домами подєлали, – показує на розбомблену 9-поверхівку ліворуч від себе. В будинку повністю знищений під'їзд – дві половини дому розділяє прірва. Яскравими плямами через осінню імлу майорять фарбовані стіни колись затишних квартир. – Ми поняли, шо вже всьо, вони заходять.

– Чому не виїжджали? – питаю.

– А куди і з чим виїжджать? В 73 годи куди я поїду? Даже жена… Єслі дєнєг нема ні копійки – нам же пенсії не давали і зараз ще не дають… Ну поїдем ми, бросим все. Приїдем – не буде нічого. Люди ж повиїжджали і вони (росіяни. – Gazeta.ua) розграбили все. Як уїжджали, то усе грузили в машини і все вивезли.

 

Напередодні звільнення Ізюму місцеві не знали, що ЗСУ готуються зайти в місто.

– Нас не предупреждали. А коли звільняли, то ми даже не поняли. Нам до цього не понятно – уходили (росіяни. – Gazeta.ua) без єдіного вистріла, – додає чоловік.

РОСІЙСЬКІ РАКЕТИ

Від мосту дорога на другому березі праворуч веде до центру Ізюма повз розтрощену дощенту зупинку і побиту ракетами двоповерхову будівлю з червоної цегли — школу.

– Дуже школу побило. Ще в февралє. Руські ракетами з самольота дуже бомбили Пєскі – посьолок з мирними жителями, багато нас там було. І центральну уліцу Соборну – там все чорне. Ми в підвалах ховалися щитай два місяця. А потом "прильоти" були тоже. Хоть і кажуть, шо це українці – я не вірю, – каже 69-річна Ніна Савчук.

Російськими обстрілами, серед інших будівель, пошкоджені лікарня та поліклініка на центральній площі. Медичну допомогу під час окупації не надавали взагалі, каже жінка. Зараз же в Ізюмі працюють "швидкі".

– У мене давлєніє велике, інсульт перенесла. Давали медикаменти мені бесплатно – от давлєнія і від серця. Останній місяць тільки. А до того нічого не отримували, – пояснює жінка.

 

В Ізюмі не працюють аптеки. Єдина можливість місцевим отримати ліки – замовити, щоб хтось привіз Харкова чи інших великих міст, додає місцева.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Лєнин чоловік вибіг з матрацом на голові. Бо стьокла постоянно сипалися" – як живеться українцям на півдні біля позицій росіян

За школою стоїть церква – храму теж дісталося. Уламками та вибуховою хвилею в будівлях на подвір'ї повибивало вікна, посікло двері. В позолоченому куполі зяє дірка – туди влучив російський снаряд.

ПЕРУКАРНЯ НА ТАБУРЕТЦІ

З двору розташованого поруч одноповерхового старого будинку виходить чорнявий стрункий юнак у сірому светрі оверсайз. Його важке, трохи кучеряве каштанове волосся гладко зачесане назад та зібрано гумкою у "хвостик".

– Все це розбомбили в перші дні березня. Коли з літаків летіли на місто ракети, ми ховалися в нашому підвалі. Там тісно, але стіни товсті і міцні. Як правило, встигали добігти – оповіщення про повітряну тривогу було, хоч і доволі тихе, – каже 18-річний Родіон.

 

Коли в місто зайшли росіяни, перший час його родина перебувала в підвалі, але це не допомогло сховатися від окупантів.

– З обшуками приходили. Шукали якісь снаряди, патрони. І бійців ЗСУ. Двері в погріб повиламували, він у нас на вулиці. Не забрали практично нічого, бо там, де люди живуть – не чіпали. У пусті будинки вселялися. Переважно обирали собі особняки і будинки покраще.

До чоловіків призовного віку росіяни ставилися вороже – як до потенційних партизанів. Перевіряли документи, могли зупинити на вулиці і провести обшук. Мене не били, каже хлопець. І додає: містом ходили чутки, що чоловіків забирають в окупаційну комендатуру.

Родіон навчається в Харкові. У перший день війни опинився в рідному Ізюмі випадково – приїхав міняти паспорт. 24 лютого прокинувся під звуки обстрілів. Зараз постійної роботи не має. Родина живе із запасів та гуманітарної допомоги. Мати – перукарка. Це дає можливість підробітку. Помічаю, що жінка працює і зараз — просто у дворі на табуретці стриже хлопця.

ЄДИНИЙ МАГАЗИН

Трохи далі, за рогом, три жінки пораються біля пошкодженого одноповерхового будинку – тут був магазин. Складають у стос цеглини, збирають шматки пластикового сайдингу. Здається, наводять лад. Насправді ж ладнають собі імпровізовані місця для сидіння. Очікують гуманітарну допомогу, яку обіцяли привезти опівдні.

Місцева жителька 87-річна Людмила Бурмістрова вмощується на шматку дошки, спертому на цеглини. Витирає обличчя пожмаканим і не дуже білим носовиком. Жінка одягнена в трикотажний жилет поверх чорного светра та чорні велюрові штани, голову пов'язала строкатою хусткою з люрексом.

 

– Нам сказали, приїде якась Поліна і привезе гуманітарку. Позавчора хто скільки міг, той стільки і набрав. А нам, восємь чєловєк, не додали, – каже жінка. – Гуманітарку первий раз нам Україна дала. Європейська ще була. До цього нам раз на місяць давала гуманітарку Росія. На одну душу дві банки рибної консерви, дві — тушонки, дві спагеті, пачку гречки. Іногда була мука, іногда – сахар. Цього недостатньо на місяць. Послєдній раз получили 5 липня, а потом – 3 серпня.

Цих харчів не вистачало, але можливості нормально скупитися люди не мали.

– Тут був магазин. Сначала оптовий, потім пустили його в розніцу, – продовжує Людмила. – Тут було все – хліб, мясниє продукти, ковбаси і риба. Його розбомбили в самий первий день, 24 лютого. Коли все бабахнуло… Отут один відкрився з самого начала. Хазяїн возив продукти з Куп'янська. Но цени баснословні! Послєдній місяць, коли Росія дала нам по 10 (тисяч.- Gazeta.ua) рублів, рєзко упала гривня і цени були сумашедші! 350 гривень – кілограм пєчєнья, ковбаса була по 850. Сахар 60, на другий день 70, а потім 80 і даже 90 гривень. Там і росіяни отоварювались – це єдінствєнний магазин на вєсь оцей Ізюм, – додає жінка.

ГОЛУБИНІ ЯЙЦЯ

Практично кожна будівля в цьому кварталі пошкоджена обстрілами. Більшість будинків не мають дахів, вікна вибиті, стіни – в подряпинах від шрапнелі. Частина старого фарбованого у жовтий колір двоповерхового будинку на перетині вулиць – готова от-от обвалитися. Щоб відстрочити цей момент, стіну підперли довгими палями.

З протилежного боку цього будинку, за рогом, розташований магазин. Це одне з небагатьох місць в Ізюмі, де є електрика. Виробляє її потужний генератор біля входу – гудіння чути на квартал навсібіч. Перед крамницею, посеред спаленого майданчика, стоїть на диво "нормальний" для цієї обстановки диван, оббитий брунатним шкірзамом.

 

У магазині затісно – з десяток покупців. А от товарів дуже мало, на перший погляд. Однак у вітрині-холодильнику є й молочне – молоко, кефір, сметана, масло. І м'ясне – копчені курячі стегенця, по два види сосисок та ковбаси. З риби – оселедець, кілька та мідії. На полицях позаду двох продавців виставлені олія, крупи, консерви.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У кожному домі мертві. Поховані у дворах спливають після ливнів" – як тисячі маріупольців із нуля будують життя

– Яйца по 30, но "голубиные" остались, очень мелкие. А были покрупнее, но по 45 – разобрали, – каже продавець у сірій "капюшонці", складаючи десяток яєць у поліетиленовий пакет для покупця.

– Я вижу, но лучше хоть такие, чем никаких, правильно? – посміхається у відповідь чоловік років 55 в червоній спортивній футболці поло з довгим рукавом.

ТРУПИ НА ВУЛИЦЯХ

Генератор у цьому магазині довгі місяці був єдиним джерелом електрики, щоб підзарядити мобільні телефони, розповідають місцеві.

– Електрику дали 23 серпня, а зникла знову 9 вересня. А до того не було довго – з самого 1 березня. Мобільні заряжати бігали в магазин від генератора. Але тоді ж зв'язку не було – тільки на Крем'янці. Касети рвуться, а ми бігали звонити дітям. Мої в Англії, – розповідає сивий бородатий чоловік у синьо-бежевій куртці поверх спортивного одягу. Представляється 61-річним Романом. – Води не було. Все було складно.

Не дуже був упевнений, що ЗСУ вдасться звільнити Ізюм, каже. Переконує, що вірив і сподівався на це, але окупанти сильно переконували містян і заявляли, що Росія прийшла назавжди.

– Казали: "Це все вже. Буде Росія, не переживайте". Успокаївали, – чоловік додає, що якби росіяни тут надійно облаштувалися, то, мабуть би, не залишався і знайшов шляхи виїхати. – А шо нам Росія (може дати. – Gazeta.ua)? Ви подивіться на це місто.

 

Поруч із Романом спиняється його знайомий. Чоловіки з розпачем згадують обстріли на початку повномасштабної війни. Тоді безпечного місця в Ізюмі годі було шукати. На вулицях по декілька днів лежали тіла загиблих.

– Біля Шевченка лежав труп, на центральній площі. І отут, і біля мосту. І вбиті лежали в машинах – вони розстріляні були. Хлопець лежав там… Це неділі дві, як не більше, все продолжалось. Аж поки не прийшла врємєнна влада. Тоді начали розчищать місто, розбирать завали, де около 50 людей загинуло – в підвалі на Пєрвомайской, 2. Там два будинки обвалилися. Ця влада відновила водопостачання, коли прийшла, – розповідає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни ходили по двоє. Ми чотирьох поклали" – у Малій Рогані селяни вбивали окупантів і виживали під глибинними бомбами

Так званим "мером" міста при росіянах тут був Владислав Соколов — ексміліціонер із Дніпра. Жив в Ізюмі та безуспішно балотувався на виборах міського голови 2020 року від партії "Наш край". Соколова "міським головою" окупанти призначили у квітні – замість справжнього мера Валерія Марченка, який тоді виїхав з міста, бо навідріз відмовився співпрацювати з ворогом.

– Він (Соколов. – Gazeta.ua) був, покуда не пішли росіяни звідси. Він з переляку, побоявся навєрно (лишитися. – Gazeta.ua), втік із міста разом з ними, – додає Роман.

 

– Як вибивали росіян з міста? Чи були бої? – питаю.

– Тижнів з два до вихода росіян був міномет, який взбадрював усе місто. І росіян у тому числі. 20 пострілів. Бив туди, де стояли в основном росіяни – на тому березі. Сюди не прилітало. Він робив своє діло, єслі це був український. Єслі це були росіяни – тоді не знаю, може вони унічтожали самі себе, самоліквідатори, – сміється чоловік. – А потім траса гуділа всю ніч – тікали.

– А потім ми проснулися, а їх немає. В місті немає ні росіян, ні українців. Ми собі й думаємо: "Шо воно таке?" – додає товариш, 60-річний Володимир. – А тут раз – і Україна приїхала.

– Сміливі, не шарахались (воїни ЗСУ. – Gazeta.ua). Вільно ходили ці хлопці зі зброєю. Ми ж привикли, що документи провіряють. Іде (солдат. – Gazeta.ua) і ми лізем по паспорт. А він каже: "Ви місцеві? То навіщо паспорт? Мені не нада". Нам це було тоді дивно, – згадує Роман.

ГУМАНІТАРКА

На вулиці неочікувано багато людей, як для побитого міста, що майже пів року жило в окупації. Машин мало, але велосипедисти їдуть щохвилини, на ґанках будинків та на дворових виїздах стоять люди. Збираються на центральну площу, оточену розбомбленими та спаленими адміністративними будівлями.

Тут чоловіки і жінки сидять на лавах в затінку високих ялин. Розмовляють між собою, охоче дають коментарі журналістам. Побачивши знімальну групу з Італії, з лавки несподівано встає повнувата жінка в рожевій куртці-вітровці поверх чорного светра і штанів.

– Ребята, спасибо большое вам! Шо вы хочете помочь нам, шо гуманитарку прислали. Дай Бог вам здоровья! Очень благодарна вам и кланяюся, шо вы помагаете нам! – жінка синтетично посміхається, кладе праву руку до серця, щоб підсилити ефект. Потім знову сідає на лавку, поруч примощується її знайома у сірому одязі.

 

Жінки розповідають, що європейську гуманітарку, за яку дякували журналістам, ще не отримували. Але чули про неї від жителів інших районів міста.

Люди на площі скаржаться, що з харчами в Ізюмі сутужно.

– Хлєба скільки у нас немає? Двє нєдєлі? – підходить і долучається до розмови білявка у яскраво-жовтій куртці з капюшоном.

– Хлєб не дають. Як Україна прийшла – всьо, – категорично відрізає містянка в сірому, ім'я не називає.

Інша жінка у яскраво зеленій куртці пояснює: хліба немає, бо відсутнє світло і борошно з Ізюма вивезли.

– Нам давали по буханкє на чєловєка через день. Безплатно – гуманітарку. Не обіжали (росіяни. – Gazeta.ua), – жінка в сірому піджимає губи. Згортає свою невелику сумку і підкладає під спину. – Хай везуть із Харкова! Всьо, разговор окончєн!

– Відкіля завгодно – аби хліб був! Хліба хочеться, – додає її товаришка в зеленій куртці.

 

Спекти хліб вдома жінки були б і раді, але без електрики і газу це зробити тяжко. На вогнищах, які ізюмці розводять для приготування їжі, виходять тільки коржики. І вони вже набридли, зізнаються містяни. І додають, що нині гарячого харчування в місті немає. Хоча, мовляв, раніше його бувало роздавали російські солдати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'яні окупанти, випалені квартири й "Россия" на паркані: як Тростянець оговтується після пережитих звірств

– Чи складно вам жилося за окупантів? – питаю.

– Складно, шо стріляли день і ніч. Хотя гуманітарку давала шо Росія, шо щас Україна почала давать. Но спокойніше зараз стало. Канєшна, радісно зустріли Україну! – відповідає одна з жінок, яка представляється Ольгою Володимирівною.

ОДИН НАРОД

На побитому осколками фасаді міського будинку культури тріпотить від вітру шмат великого банера з чорно-білою репродукцією.

На банері була не одна світлина, а колаж – ось радянський солдат із пістолетом закликає до бою, а ось – переможені німецькі солдати кидають на землю свої штандарти та знамена.

– На 9 мая отут був плакат: "Никто не забыт, ничто не забыто". Цепляли русскіє. Заходів особих не було, тільки плакат повісили, – говорить місцевий Василь, 68 років. – На білборді ще бачив про те, шо ми з Росією один народ.

Василь – високий і худий чоловік. На його витягнутому обличчі привертає увагу великий м'ясистий ніс і шапка військового кольору, насунута до самих брів.

– А як ви вважаєте, ми один народ з Росією? – питаю.

– Народ, може, і один. Руководство не одне – ніяк не можуть договориться, шоб без оцього. А народ один... Шо там, шо там – слов'янє. Жили стіки і нормально було.

 

– Як думаєте, хто винний у тому, що Ізюм розбомбили?

– Ой, хтозна... Я не знаю... – чоловік упирає руки в боки і хитає головою.

Показує на цегляну 5-поверхівку поряд, в якій зруйнована верхня кутова квартира, вибиті вікна, а в стіні посеред дому – зяє велика діра від артснаряда. Магазини на першому поверсі зруйновані дощенту.

– Моя квартира в цьом домі на п′ятому етажі. Ціла, тіки окна вибило. Прилетіло десь в началє марта. Саме перве – з самольота кинули мєжду школой і домом по дорогє. А це вже потом, як начались перестрєлки. Потім дома горіли. А потом ми в подвалі були, коли почалися обстрєли – ночью. Почули, що бахкає зверху. Жертв тоді не було, багато хто виїхав, – розповідає Василь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сашу розірвало снарядом. Збирали на лопату й складали" – як зараз живуть люди у знищених росіянами Мощуні та Горенці

 

Серед купи цегли, яка обвалилася з будинку, несподівано бачу абсолютно недоречні тут, і від того ще більш дивовижні два кущі гарбузів – плетуться по руїнах і рясно квітнуть.

З протилежного боку будинку — серед уламків, якими засипали глибоку вирву на дорозі, впевнено тягнеться до сонця жовтий соняшник. Він ніби слугує нагадуванням, що життя все рівно сильніше за смерть. Хоч як сильно її не хотіли б принести в Україну російські окупанти.

×