З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити.
Gazeta.ua розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині.
У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися.
СВІЙ ЦЕХ
- Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці.
Цех компанії "Den Wood" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва.
Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри.
Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом.
- Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина – фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gazeta.ua) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це.
Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей.
- Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна.
Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти.
Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва.
Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку.
Людей змушували швидко здавати гривні
- У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу.
Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів.
У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї.
- Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені.
Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу.
- Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу.
Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт.
- Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати.
Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні.
- Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше.
НОВИЙ ДІМ
За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені.
- Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку.
Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких.
- Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен.
Думав, що війни уже не буде
Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду.
У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька.
- Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі".
Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує.
- Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було… Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів.
Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис.
- Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу.
Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці.
Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис.
- Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом.
Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції.
- Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон.
РОБОТА КИПИТЬ
Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти.
- Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gazeta.ua) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було… Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж.
У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає.
- Робота кипить, - радіє чоловік.
Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних.
- У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були.
Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом.
Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу
- Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася… Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими.
Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина.
- Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна.
Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі.
- На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні?
Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається.
- Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір.
Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він.
- Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці.
З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.
4 
1
Коментарі