"КИЦЯ, Я ТЕБЕ КОХАЮ!", - читаю написане білою фарбою на асфальті перед будинком. Якби цей напис прочитав у Києві чи Львові, то не здивувався б. Але це у Новій Каховці на Херсонщині - свого часу повністю зрусифікованому місті.
Понад 3 десятиліття тому я приїхав сюди після кількох років учителювання в селі. Влаштувався учителем української мови та літератури в російську школу. Ні директор, ні завучка української не знали і не терпіли. Учні теж були настроєні недоброзичливо: "Зачем нам этот укрАинский?" Хоча більшість із них носили типово українські прізвища: Бондаренко, Черненко, Шевченко, Нестеренко тощо. Доводилося їм терпеливо пояснювати, що вони — українці, що Україна має багату і героїчну історію і маємо цим пишатися.
Якось у п'ятому класі написав на дошці дату: "Перше квітня". Уголос додав: "Брехня всесвітня". Потім почув на перерві, як одна учениця захоплено говорила своїй подрузі з іншого класа: "А ты знаешь, как по-украински будет: "Первое апреля — никому не верят? Перше квітня — брехня всесвітня!" Таке вони запам'ятовували швидше, ніж правила вживання апострофа чи м'якого знака.
Утім, на вулицях і в громадських місцях годі було почути мову Тараса. Осередком українства була що хіба редакція місцевої газети, яка друкувалася українською. У міськкомі партії та виконкомі на керівних посадах були, як правило, неукраїнці. Уся документація велася російською. Так само, як і на всіх підприємствах — електромашинобудівному та прилабудівному заводах, в будівельних організаціях, приміських радгоспах тощо.
Щоправда, зберігали в місті, як екзотику, одну українську школу, в яку привозили делегації з міністерства освіти чи ідеологічного відділу ЦК КПУ. Та й то в ній почали відкривати паралельні російські класи "по просьбам трудящихся", а вся позакласна роботи велася виключно мовою Пушкіна.
Наприкінці горбачовської перебудови в місті уперше з'явилися проукраїнські настрої. Кілька десятків молодих громадян організували осередок Товариства української мови, а потім — Народного Руху. Між собою спілкувалися виключно українською, проводили мітинги під національними прапорами. Тоді ж на парканах з'явилися перші написи українською: "Бандитам — тюрми. Рух". А проведений 1989 року перепис населення показав несподіваний результат — 63 відсотки мешканців назвались українцями.
У часи Незалежності 7 з 10 міських шкіл стали україномовними. Решта не перейшли на українську лише через шалений спротив їх керівників. Найбільший парадокс: російськомовна школа носить ім'я українського кінорежисера Олександра Довженка.
Нині в усіх місцевих і державних органах документація ведеться українською. Чимало чиновників нею спілкуються на роботі і в побуті. Та й у людних місцях її можна почути все частіше, хоча і не так, як хотілося б. Після Майдану процес українізації почав прискорюватися. Уже не дивина графіті українською, патріотичні гасла й виступи громадських активістів на мітингах. Та й на сесіях міської ради значна частина депутатів говорить по-українськи.
А найбільше тішить, що українську все частіше можна почути від молоді й студентів. Для них вона стає органічною і природною. Не тільки як мова навчання, а й як мова спілкування, мислення і світогляду. Те саме помічаю, коли буваю в інших містах Півдня — Херсоні, Миколаєві, Генічеську. А це вселяє надію, що колись південь буде таким українським, як і Львів чи Луцьк.
2 
1
Коментарі
5