Викладач Львівського університету Святослав Літинський подав до суду на компанію Samsung через те, що купив пральну машину без українського маркування. Мотивував позов тим, що без відповідних написів мовою, яку він розумітиме, експлуатація пристрою може призвести до небажаних наслідків.
Почнімо з того, що інструкція до будь-яких пристроїв, проданих в Україні (за рідкісним винятком), включає обов'язковий розділ українською, а щодо маркування на самому пристрої – то наклейки українською, котрі можна самому завиграшки почепити на пральку, аби, бува, не увімкнути запуск ракет замість центрифуги, можна взяти практично у будь-якій крамниці побутової техніки. Плюс, коли пан Святослав купує імпортну шоколадку без написів українською (гадаю, таке трапляється з усіма) то, мабуть, не боїться, що там замість солодощів – пластилін. Але не про те нам зараз йдеться.
Недавно Михайло Чечетов заявив, що не слід ходити в Раду в вишиванках, бо політики нагадують не серйозних державних мужів, а ледь не колгоспників. Для пана Літинського, як викладача університету, такі слова мали б бути щонайменше образливими. Але ж чому пан не напише листа до Чечетова? Не подасть до суду на Колісніченка та інших, котрі роблять все для того, аби в нас процвітало російськомов'я? Висловлю припущення – бо він боїться. Боїться за свій добробут, і за ту-таки пральну машинку, котру у випадку невдачі в суді - а в нас ця ймовірність майже стовідсоткова - у нього заберуть. Разом із квартирою. Так, здавалося б, він робить свій вклад маленької людини у становлення нашої держави. Але чого вартий сьогодні його мізерний протест? Дивлячись об'єктивно – навіть якщо пан Літинський зараз виграє суд, то краще від цього стане тільки йому самому, за рахунок кількох тисяч відшкодування, сплачених йому. На загал це не змінить ані зовнішньої політики світового ринку, ані ставлення до нас як до серйозної нації, ані ставлення до української мови, як до мови купки націоналістів, тих добродіїв, які нині заправляють нашою країною, як власною скотофермою.
Українці ладні ворушитись тільки тоді, коли щось створює дискомфорт їм особисто, в камерних, домашніх умовах. Тому Майдан 2004-го став безпрецедентним, унікальним, і мабуть, неповторним явищем; відтоді "майданів" дрібнішого масштабу було вже кілька, і всі вони базувалися на небезпеці обивателів втратити не національну ідентичність, а свій шматок хліба. Якщо завтра у ВР буде кривава бійня, і, скажімо, Ірині Фаріон, як поборниці цієї таки ідеї, скажімо, завдадуть тілесних ушкоджень, – ніхто з нас ані почухається. Зате варто післязавтра депутатам скоротити нам якісь пільги чи прикрити малий бізнес – бізнесмени і пенсіонери з патиками тут же з'являться на Банковій... Хоча, про що ми говоримо, якщо і Тимошенко, і Луценко досі сидять?
Скільки ви бачите щодня закликів на кшталт "Не купуймо у тій і тій мережі, бо там немає україномовної сторінки в інтернеті", "Не їжмо той і той продукт, бо у них папірці не тією мовою". Подібна дріб'язковість спершу смішить, потім змушує задуматись, потім лякає. Як держава ми існуємо недавно, тож підлаштувати весь світ під свої потреби, аби пральки, комп'ютери, авта і телевізори випускались світовими виробниками з урахуванням наших патріотичних настроїв, одразу не вдасться. Більше того – не вдасться ніколи, доки нас не сприйматимуть, як державу, варту того, аби з нею рахуватися. А до цього нам ще дуже далеко. Бо подивімося на це очима, скажімо, пересічного італійця: в країні розруха і політичні репресії, жінки масово їдуть до Неаполя мити чужих дідів, а якийсь дядько судиться за те, що не в стані випрати шкарпетки у національно неблагонадійній пральці?..
Насамкінець – боротися за свою мову і надавати їй пріоритетного статусу в державі, де ми живемо, – це правильно. Подавати в суд, якщо тебе не обслужили в ресторані мовою твоєї країни, також можна, якщо вже дуже комусь хочеться. Але доки ми не почнемо робити щось масштабніше, ніж істеричні крики про титульну націю в ефірі "Шустер live", подібні позови до суду – це боротьба з повітряними замками. Точніше, з пральними машинками. Тому що Samsung ні в чому не винен. І навіть Святослав Літинський десь у глибині душі це розуміє.
3 
1
Коментарі
81