"Виграємо у два м'ячі. Кубок чемпіонів влітку має бути в Радомишлі"

2

Фото: ЮРІЙ СТРИГУН

— Вам білет треба? — питає водій і приносить два. — А раптом будете їхати назад і забудетесь.

Автобус із Києва в Радомишль вирушає від станції метро Житомирська. У цьому 15-тисячному містечку на Житомирщині народився український футболіст 24-річний Олександр Зінченко. У суботу він має зіграти у фінальному матчі Ліги чемпіонів — за англійський футбольний клуб "Манчестер Сіті" проти "Челсі".

За годину автобус паркується на автостанції Радомишля. Місцеві роблять наголос на першому складі. Йду в школу №3. Тут до п'ятого класу навчався Зінченко. Розпитую дорогу в літньої жінки з велосипедом.

— Зінченко? Футболіст? Та чого це я не знаю. Його батько з району Рудня.

У школі два корпуси. Назустріч виходить директорка 47-річна Наталія Мельник.

— А мені вже учні розказали, що подвір'ям ходить якийсь чоловік, — говорить Наталія Григорівна. У своєму кабінеті пригощає чаєм і цукерками.

— Зараз прийдуть класний керівник Сашка і його однокласниця. Вона теж учителька. Зінченка я добре пам'ятаю. Хоч він вчився у нас до п'ятого класу, але жив у мене в дворі. Умов там особливих не було — пісок, асфальт, але з батьком ганяв м'яча. Потім — із сусідськими дітьми.

Приходять учительки Ірина Король і Вікторія Ралдугіна. Перша — світловолоса. Друга — брюнетка. Сідають навпроти мене, п'ють чай, але цукерок не беруть.

— Клас був хороший, — розповідає Ірина Вікторівна. — Із 20 учнів — п'ятеро відмінників. Дів­чат було 13, а хлопців семеро. Якщо почитати про витівки й гумор Сашка Зінченка у "Манчестер Сіті", то важко повірити, що в перших класах він був дуже серйозний. Відмінник, писав великими каліграфічними літерами. На всіх перервах ганяли у футбол. Якось проводили день цивільної оборони. А мені з дитиною треба було до Житомира. Стою на автостанції, коли дзвонить Саша:

— Ірино Вікторівно, ми конкурси виграли, забрали всі призи.

Отак відчитався. Після п'ятого класу поїхав у футбольну школу в Чорноморськ. Спочатку на кожних канікулах приходив до нас. Скучав.

— Йому подобалася Даша Дурицька, — каже Вік­торія Ралдугіна. — Вона закінчила педагогічний, вийшла заміж, зараз у декреті.

На Сашка ми всі підписані в інстаграмі. Він хотів приїхати на зустріч — п'ять років, як закінчили школу. Тоді вже був у "Манчестері". Мабуть, не склалося.

— Пам'ятаю, як приїхав влітку після "Уфи" (після "Шахтаря" Зінченко рік грав у Башкирії. — ГПУ), — додає Ірина Вікторівна. — Зустрів мене на вулиці: "Так хотів вас побачити, шукав телефон". Ми пішли в кафе, випили кави, з'їли морозиво. Запам'ятала його фразу: "У Росії мріяв, що повернуся в Радомишль. Хотілося в Україну". Говорив спочатку російською, а потім перейшов на українську.

Щоб побачити першого тренера Зінченка Сергія Борецького, йду на міський стадіон. Заходимо в його кабінет у спортивній школі.

— Із 2002 року треную, — каже Сергій Володимирович. — У Радомишлі ніколи не було навіть футболіста другої ліги. Я мріяв виховати такого й довести хоч до рівня української прем'єр-ліги. А тут триразовий чемпіон Англії, фіналіст Ліги чемпіонів. Володя Зінченко — батько Сашка — мій друг дитинства. У серпні 1996-го вони з дружиною були в мене на весіллі. А в грудні народився Сашко. Виходить, він теж був.

Малим батько брав його на всі матчі. Сашко із м'ячем грався не як звичайна дитина — фанатів від нього. Швидко все засвоював. Тренувався цілий рік. Доки погода дозволяла — надворі. Потім — у спортзалі "Динамо". Вся його техніка, квадрати, зупиночки підошвою — все з мініфутболу прийшло.

В 11 років повезли Сашка в київську школу "Динамо". Все добре, кажуть, але антропометрія слабка — малий.

Того вечора ми в селі Ставки грали у футбол. Доля, значить, така була. Підійшов Міша Сельчук — директор спортивної школи десь на Миколаївщині. Питає: "Скільки років цьому малому?" Не вірить, що 11. Думав, більше.

— В Іллічівську (тодішня назва Чорноморська. — ГПУ) "Шахтар" відкрив школу. Везіть його туди.

Батьки повезли. "Беру, — говорить тренер. — Мені вистачило 10 хвилин. Побачив, як він відкривається, яка культура пасу".

Перший рік Сашко плакав. Був найменший, передач йому ніхто не давав. Рвався назад у Радомишль. Кажу: твого таланту вистачить грати на рівні області. А якщо хочеш серйозних досягнень — мусиш тренуватися з професіоналами. Він лишився. Згодом мав вибір — академія "Шахтаря" або "Маріуполь". Я порадив академію.

У Донецьку ним опікувався Бека Вачіберадзе. Грузини з українцями завжди дружать. Шкода, з того складу "Шахтаря", що дійшов до фіналу юнацької Ліги чемпіонів-2015, заграли лише Зінченко й Коваленко.

Згадує, що Олександр ретельно виконував усі вказівки тренерів.

— Якось у часи навчання в академії "Шахтаря" побачив, як він круги намотує на нашому стадіоні. Кажу:

— Саша, а зіграти?

— Ні, Володимирович. Тренер заборонив на м'яч навіть дивитися.

Я здивувався. Хіба тренери дізналися б? Але він вірив, що має виконати настанову.

Питаю в Борецького про прогноз на фінал Ліги чемпіонів. "Манчестер Сіті" зіграє з "Челсі" 29 травня.

— Ну, який прогноз? Кубок влітку має бути в Радомишлі, — відповідає. Рахунок? Виграємо у два м'ячі.

У Сергія Володимировича починається тренування. Я йду до діда Олександра Зінченка по матері. Він мешкає у квартирі, де колись жив футболіст. Батьки його розлучилися. Олександр купив матері з віт­чимом квартиру в Москві. Батько зараз у Житомирі. У Радомишлі з рідні залишився дід.

— Дід Корчевий? — перепитує літня жінка в синій олімпійці "Адідас". — Другий під'їзд, перший поверх, квартира направо.

Тисну кнопку дзвінка. Відчиняються двері в темний коридор. Спочатку бачу голі ноги. Підводжу очі — літній чоловік у трусах і сорочці.

— Мені дочка катєгоріческі заборонила говорити з пресою, — каже. Помічаю, що внук схожий на нього.

У міській раді запитую, чи скоро перейменують місцевий стадіон "Авангард" на честь Олександра Зінченка.

— Рано про це говорити. Сашко ще молодий, —каже заступниця мера Світлана Ковальчук.

×