12 тис. паломників прийшли 25–27 червня на пл. Молодіжну до греко-католицького Марійського духовного центру в селі Зарваниця Теребовлянського району Тернопільщини. Це одне з найбільших і найдавніших відпустових місць існує з ХІІІ ст.
Із групою прочан виходимо із райцентру Козова в суботу о сьомій ранку. До Зарваниці — 42 км. Нас 80 людей віком від 11 до 50 років. Ідемо польовими дорогами. Всю ніч перед тим падав дощ. Стежки слизькі, болото. Раз по раз хтось падає, у багнюці застряє взуття.
— То китайська хімія, вона роки тут пролежить, нічого їй не буде, — жартують подорожні.
Священик Козівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці Михайло Забанджала, 31 рік, йде босоніж. Каже, так легше.
— У таку погоду йти простіше, ніж у спеку. Коли припікає сонце, і бомки (оводи. — "ГПУ") кусають, а на розпеченому асфальті смола і камінчики прилипають до ніг — тоді справді важко, — розповідає він.
Близько полудня робимо привал. Їмо канапки. Сумки стали легшими. Піднятися з трави тяжко, ноги ниють.
За словами отця, усіх прочан можна поділити на три категорії:
— До першої належать ті, хто йде в паломники з цікавості. Це, як туризм. Там ще не були, то підемо. До другої групи належать такі вірні, що хочуть укласти угоду з Богом. Мовляв, я піду пішки до Зарваниці, а за те хочу здійснення якогось задуму. І до третьої — справді віруючі, які хочуть подякувати Богу і принести таку жертву.
Головне під час відпусту — потрапити у святиню, висповідатися і прийняти причастя, побувати на літургіях.
— Раніше люди не мали чим добратися, то йшли пішки, їхали возами. А тепер віряни часто думають, що як пішки пішов — то всі гріхи простяться. Якось їду в поїзді зі Львова і чую — чоловік із жінкою свариться. "Бігме, — каже той, — заб"ю! Потім піду тричі до Зарваниці — і нічо мені за то не буде!", — отець усміхається. — За піший похід можуть проститися легкі прогрішення — когось образив, штурхнув ненароком. Але всі гріхи автоматично не списуються.
Коли стояла в черзі до священиків, то думала зомлію, так їсти хотілося
Двічі збиваємося зі стежки. О пів на другу починається дощ. Прочани вдягають дощовики.
Найважче йти останніх 5 км. Під ногами глина.
— А пам"ятаєте, у "Форті Буаяр" жінки у глині билися? Чисто така сама! — говорять між собою жінки. — Е, ні. То як на каторгу в Сибір вели, то, мабуть, люди по такій дорозі йшли.
О пів на п"яту вечора дістаємося Зарваниці. Набираємо цілющу воду у пляшки, вмиваємося.
Люди стають у черги до сповіді та причастя.
— Я в Зарваницю щороку приїжджаю з 1989-го, — розповідає 58-річна Марія Волинець із села Гаї Розтоцькі Зборівського району Тернопільщини. — Тут спочатку самі руїни були. Не те, що собору, а й каплиці не було. Міліція по дорозі пиняла. Ми й полями, і стежками добиралися. Ішли, бо помолишся за рідних, дітей, онуків – дивись і здоров"я поправляється, і справи налагоджуються. Мені з дому до Почаєва ближче, але я туди не їжджу, бо це як не в нашу державу. По-російськи священики говорять, сповідати не хочуть, як не їхньої віри.
Після причастя всі розходяться шукати нічліг. Вільних місць у Зарваниці немає, прочани напитують житло в сусідніх селах. Переночувати приймають за 10–20 грн. Безкоштовно пускають у стодоли на сіно.
Недалеко від храмів на розстелених дощовиках люди перекушують. Витягують із пакетів канапки, варені яйця, смажену рибу.
— За дві години до сповіді й до причастя не можна їсти, — каже тернополянка 32-річна Тетяна Коломна. — Ми в дорозі поснідали, а тепер після причастя обідаємо. Коли стояла в черзі до священиків, то думала зомлію, так їсти хотілося, а після сповіді вся втома кудись зникла.
Із Тернополя до Зарваниці прибули близько 700 паломників. Вони йшли два дні, подолали понад 60 км.
Увечері після літургії відбувається похід зі свічками до чудотворного джерела. Там служать молебень та освячують воду.
3 
1
Коментарі