"Я — сестра Льоші. Їду на передову замість нього"

— На війні тяжко всім. Але жінка вразливіша, бо вона — мати, дружина, — каже волонтерка 61-річна Раїса Шматко, лідерка Всеукраїнського жіночого руху "За вільну Україну", волонтер.

Їздить на передову з травня 2014 року. Захищає права волонтерок та жінок, які воюють у зоні АТО.

— Усі жінки в АТО скучають за сім'ями. Бувало, бій починається, а дівчатам-парамедикам із дому дзвонять: дитина захворіла. Не знаходять собі місця через це.

Маю подругу Ірину. Допомагає з волонтерством. Її донька залишалася в Бахмуті, коли по місту добряче стріляли. Не захотіла виїжджати. Іра не спала ночами, боялася. Тепер каже, що без нашого штабу не зможе. Приходить навіть у вихідні.

Жінкам важче повернутися до мирного життя. Стикаються зі зневагою. Заходять у маршрутку, показують посвідчення учасника бойових дій, а у відповідь — лайка. Багато дівчат — добровольці. УБД так і не отримали. Як "Степанівна" (медик і волонтер Євдокія Попович. — ГПУ). Хлопці кажуть: "Якщо не знаєш "Степанівну" — то не був на передовій". Має шестеро дітей.

Хто вразив найбільше?

— Не можу спокійно дивитися на фото з розвідниками 93-ї бригади. Зараз на ньому з живих тільки я та ще один боєць. Стою поруч із Льошею "Динамо". Коли загинув, не могла відійти від шоку. За кілька днів після похорону у волонтерський штаб прийшла дівчина. Каже: "Ви мене не знаєте, а я вас — добре. Я — сестра Льоші, він про вас розповідав. Їду на передову замість нього". Зараз воює нарівні з чоловіками.

2015 року їздили до наших воїнів на Луганщину. За кілька метрів — сєпари. З нами була дівчина-бандуристка. Хлопці попросили заграти. Почала співати українських пісень. І тут терористи вдарили. Мабуть, концерт сподобався. Чоловіки-волонтери смикаються, паніка. А вона ще голосніше грає. Так обстріл і пересиділа. Потім зізналася, що налякалася і хотіла страх побороти.

Держава допомагає жінкам в АТО?

— Держава забула про нас. У Широкиному є парамедик "Тайра" — Юлія Паєвська. Дизайнер, була президентом федерації айкідо "Мутокукай-Україна". Не вилазить із передової, але досі не має статусу УБД. Якщо державі нема діла, має бути людям. Як голова Всеукраїнського жіночого руху можу нагороджува­ти. Започаткувала відзнаку "­Берегиня України". Це й волонтерки, і вдови, і медики, і добровольці. Якби їх там не було, Путін стояв би в Києві, а ми ночували б у підвалах.

Не страшно їздити на передову?

— Я на фронті від самого початку. Було страшнувато. Потім звиклося. Після Майдану нас не так легко злякати. Приїхала до батальйону ОУН вчитися стріляти. Як вилізла з машини, хлопці спитали командира: "Що за малявку нам привіз?" Потім ще й опікувалися мною. Багатьох зустрічаю тепер.

З якими проблемами стикається жінка, коли повертається з АТО?

— Непорозуміння й відсутність підтримки. Найгірше, коли питають: "Ну коли там усе закінчиться?" Таким байдуже, що робиться в країні. Образливо, коли в Києві бачу дів­чинку 18 років за кермом дорогого авто. Ну й де вона встигла на таку машину заробити? А на "нулі" наші дівчата-медики в роздовбаних автівках їздять, які вже десять разів на кошти волонтерів ремонтували.

Матері в неї вже не було

— Найважче на фронті — коли просять повідомити матері про загибель сина, — каже волонтерка Раїса Шматко.

— Ми приїхали з побратимами, жінка нам відчинила, — про­довжує. — Дивиться й мовчить. І ми мовчимо. Потім почала кричати: "Ой ти ж мій синочок!" Я сказала, що краще буду їздити на "нуль" (нульовий блокпост на лінії фронту між позиціями ЗСУ і бойовиків. — ГПУ), ніж отак.

Вивозили з села Кримське на Луганщині дітей. Водій грюкнув дверцятами. Дівчинка злякалася. Закрила голову руками й кинулася бігти: "Мамочка, спаси!" Мами в неї вже не було — снарядом убило.

×