Щоб любити Київ і комфортно в ньому почуватися, треба або тут народитися, або приїхати зовсім молодим. Торік я вирішила спробувати. Донька вступила в коледж, а гуртожитку немає. А я все одно дистанційно працюю в столиці п'ять років.
Покинула свій райцентр за 80 км від столиці й винайняла квартиру. Просто сказати: винайняла. Місяць читала газети оголошень, відгукувалася на інтернет-об'яви. В одному агентстві взяли гроші й видали список власників помешкань. Перший запросив подивитися житло ввечері. Я простирчала в Києві день, а господар переніс зустріч на інший час, а потім не брав слухавки.
Під дверима іншої агенції, що обіцяла повернути гроші, якщо квартира не підійде, стояла черга. Усі прийшли за грішми: їм запропонували помешкання в різних кінцях міста, а телефон господаря в усіх — один. Гроші нікому не вернули: мовляв, дівчина, яка оформлювала угоди, у відпустці.
Напрошувався висновок: у Києві лохів дурять.
Я звернулася до рієлтора. О-о-о, "мила однокімнатка біля метро" виявилася шпаківнею на першому поверсі із зламаними меблями й заґратованими вікнами, до якої треба було їхати трамваєм три зупинки. І коштувала 2800 грн плюс світло.
Перед 1 вересня квартиру за 5 хв. від метро Позняки здав знайомий із "ВКонтакті". 2400+комунпослуги, які взимку виростали до 600 грн. Так почалося життя у столиці.
Година до роботи: половина на метро, половина пішки. Година — назад. Тіснота, хтось дихає в потилицю, наступає на ноги. Верхній одяг доводилося прати втричі частіше, ніж удома.
Кілька тижнів мала депресію: я у великому місті, де мільйони людей, але нікому до мене немає діла. У райцентрі вийшов: "Здрастя" — "Здрастя". Хай не друзів, але знайомих зустрінеш. Знаєш продавців у магазинах, бабусь на базарах, і маєш знайомого сантехніка, перукарку, стоматолога. В Києві ти чужий і не знаєш правил гри. Якось сказала дівчині на вулиці, що в неї гарна сукня, вона глянула на мене як на ідіотку.
Робота. Ти не помічаєш, як летить час. Чітко встановлених меж кінця робочого дня немає. Зробив — можеш іти. А це могло бути о восьмій чи дев'ятій вечора. Додому припираєшся ніякий. Ти працюєш, спиш, працюєш. Усе. Ще й поправляєшся, бо нажираєшся на ніч. Мама ображалася, що дзвоню раз у три дні. Як зізнатися: така завалена, аж забула, що вона в мене є.
І я стала шукати плюси. У метро можна читати: купила електронну книжку, накачала томи класиків. Навчилася шукати знижки на одяг, купувати їжу за акційними цінами. Знайшла біля дому фітнес-клуб. На Новий рік за знижкою купила абонемент на півроку.
За пару місяців помітила, як стала казати: "У нас, в Києві". Начебто звикла і прижилася.
Але. Якщо не бувала у своїй провінції по три тижні, вмирала від смутку. Приїжджала додому й розмовляла зі стінами у квартирі. Донька казала: "Мамо, в цьому Києві зірок не видно" і "Тут ніщо не пахне — ні дерева, ні трава".
Так, заробітки у столиці більші. Але витрати — на квартиру, продукти і всілякі спокуси — з'їдають той надлишок. Виходить, я розплачуюся своїм часом, здоров'ям, власне життям тільки за можливість бути в Києві. І я повернулася додому. Хоча тут усі заклади закриваються о п'ятій вечора. У столиці навіть деякі банки працюють до 22.00.
2 
1
Коментарі
1