— 2014 року в нас була група з десяти чоловік. Ми намагалися мітингувати, протестувати. Розклеювали листівки з червоно-чорним прапором і гаслами в Сімферополі, замальовували фарбою совкові пам'ятники. Все робилося вночі, щоб нас не схопили, — розповідає Євген Єршов, 19 років.
Він виїхав із окупованого Сімферополя 2017 року, як тільки отримав документи.
— Коли мені виповнилося 18 років, я отримав російський паспорт. Одразу виїхав, — каже хлопець. — Були великі проблеми при перетині. Прикордонники довго не хотіли пропускати — з українських документів мав тільки свідоцтво про народження. Близько чотирьох годин зі мною розмовляли. Врешті дозволили.
— У 14 років не дуже маєш уявлення про політику. Але частина друзів були дорослішими. Тому бачили реальну картину на півострові, — говорить Євген.
— Мої однокласники вже у 8 класі були комуняками. Ми "дискутували" на тему України. Але були в меншості — з усього класу тільки я і мій друг були проукраїнськими. Третій хлопець обрав нейтральну позицію. Всі інші підтримували окупанта. На фоні цього виникали різні конфлікти і бійки.
2014-го ходив протестувати разом із кримськими татарами. Але потім їм дали наказ не виступати, і боротьба захлинулася. Татари планували звалити пам'ятник Леніну в центрі міста, а ми їх підтримали. Це дало б сигнал і послужило поштовхом до боротьби. Але складалося враження, що татар хтось навмисне застерігає або змушує уникати активних дій.
Російські спецслужби дізналися про нашу діяльність. Почали вести "профілактичну роботу". Ми були всі неповнолітні, тому нам грозили, що посадять батьків, якщо не зупинимося.
Після переїзду Єршова до його квартири в Сімферополі навідалися співробітники Федеральної служби безпеки Росії.
— Влаштували обшуки, матір допитували. Хоча вона не знала більше року, де я пропадаю, — розповідає Євген.
Тепер мені дороги туди немає. Окупанти дізналися, що я в рядах Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". Мені загрожує до десяти років.
— Відколи перетнув так званий кордон, не можу зробити собі документи, — каже чоловік. — Звертався у різні органи в Маріуполі, Кривому Розі, Херсонській області. Всюди мені відмовляють. Кажуть, що потрібно в суд подавати і через цю інстанцію добиватися українського громадянства.
Образливо стає, що тебе не цінує держава, в якій народився. Шкода, що найближча людина в світі — мама, теж не підтримує мене. Тато помер 2015 року. Моментами почуваюся самотнім.
Мої побратими говорять, щоб я повністю перейшов на українську. Хоча трішки важко. За всі роки життя в Криму ми спілкувалися російською. Нам у школі українську мову викладали лише перший рік після окупації, і то раз на два тижні.
2 
1
Коментарі
1