— Кількість переселенців в Україні не знає ніхто. Їх неможливо порахувати, — каже 38-річна Наталія Воронкова, координатор волонтерської сотні при військовому госпіталі в Києві. Розмовляємо в парку на території закладу. Наталія постійно курить, до неї часто телефонують і підходять волонтери. — Нема єдиного центру, куди сходилася б уся інформація по біженцях із Донбасу та Криму. Цим займається держава і ще з десяток громадських організацій. Якось зібрали за круглим столом їх представників. Прийшла жінка з Мінсоцполітики, посиділа, послухала і каже: ви такі заповзяті. У вас горять очі. Може, нам допоможете? Ми аж розгубилися: хто кому має допомагати?
Що робить волонтерська сотня для біженців?
— Розселяємо у школах, санаторіях. Шукаємо українців, які візьмуть цих людей жити до себе. Наше завдання — допомогти з роботою, забезпечити побут: від подушок до побутової техніки. Гуманітарку від людей приймають три склади в Києві. Наші айтішники придумали програму "Прозорий бюджет" — видно, куди спрямовують кошти від людей.
Яка найбільша сума пожертв?
— Найбільше назбирали співробітники Нацбанку — 520 тисяч гривень. Ми купили генератори, засоби зв'язку хлопцям у зоні АТО, щоб їх не прослуховували. Возимо каски, бронежилети, тепловізори, окуляри, — показує балістичні окуляри з помаранчевим склом. Вони захищають від пострілів із мисливської 12-каліберної рушниці з відстані 10 метрів. Такі мають бути в кожного бійця. Зробили спецзамовлення в Китаї — на 9,5 тисячі штук.
Від кого із зони АТО надходять запити? Чи можуть до вас звернутися батьки, діти яких воюють?
— Ми не займаємося поодинокими зверненнями. Запити йдуть від комбатів, яким довіряємо. Їздять перевірені кур'єри, у них є свої коридори. Що два дні на Донбас їдуть машини невеликі. Фури посилати небезпечно. Ми підтримуємо 15 батальйонів, у кожному близько 300 бійців.
Якщо необхідним солдатів забезпечують, чому по телебаченню говорять, що ті їдять кленове листя?
— Ми не можемо дістатися туди, де бійці в оточенні.
Куди везуть поранених?
— Першу допомогу надають в Ізюмі на Харківщині. Потім везуть у Дніпропетровськ і Харків. Тяжкопоранених — на Київ. Менш ушкоджених доставляють у військові госпіталі Одеси, Вінниці, Львова. Ми втратили реабілітаційні центри для спинальників у кримських Саках і Донецьку. Є плани створити їх на базах Львівського та Ірпінського госпіталів.
Лікарів у київському шпиталі вистачає?
— Коли хлопців привозили після боїв, тутешні лікарі не спали по три доби і ледь на ногах трималися. Медики з інших установ беруть відпустку на роботі, працюють тут волонтерами: підлогу миють, судна виносять.
Є бійці, що лікуються за кордоном?
— В Ізраїль відправляємо з ушкодженням спинного мозку. Там лікують за гроші, але дешевше, ніж звичайних хворих. Вже поїхали п'ять-шість хлопців, троє — на черзі. Америка готова прийняти безкоштовно Сергія з опіками. Але поки що не знаємо, як буде із транспортуванням. Гроші особливо важким хворим можна перерахувати на картки. Їхні реквізити є на нашій сторінці в соцмережі "Фейсбук".
Розкажіть про поранення.
— Багато мають комбіновані поранення, рідко, коли рана одна. Ураження голови, черевної порожнини й усіх внутрішніх органів, переломи, роздроблені п'яти. Є хлопці, які втратили очі, кінцівки. Коли куля зачепила нерви — не працює рука чи нога. Є Сергій і Роман — у них стегнові ампутації. Обом по 19 років.
Як вони це переносять?
— З ними говорять психологи. Знаю їх усіх. Кажу: головне, що ти живий.
Потрібна реабілітація, щоб вони знайшли роботу. Приходять люди, готові вчити їх англійської, комп'ютера.
Важкий період, коли вперше приходять батьки. Мама стоїть над сином, гладить його й ридає. Я виводжу в коридор і знайомлю з іншою мамою: її син 52 дні пробув у реанімації і вона щоразу заходила до нього з усмішкою. Тепер та, що плакала, тільки мене бачить, усміхається: у нас все добре. А хлопці мужні, усі хочуть повернутися воювати.
Що просять поранені?
— Їх мучать болі, тому стараємося відволікати. Привезли телевізори, планшети.
Що найбільше дивує?
— Як наші люди стараються допомогти. Один хлопчик приніс 50 гривень і каже: це, мабуть, мало, але я розбив скарбничку і приніс вам. Беру його за руку, веду в аптеку й купую кровоспинні ліки. Це врятоване життя.
Одного дня грошей не було зовсім, а завтра треба віддати лікарні в Ізюм 50 тисяч гривень на препарати. Раптом приходить хлопчина років 18. З родиною приїхав із Донецька, втратили житло, машину, бізнес. Каже: хочу допомогти. І віддає 20 тисяч гривень. Години через три приходить дідусь, приносить конверт із написом: "На церкву". У ньому 25 тисяч. Тоді зрозуміла, що в цій країні все буде добре.
Гроші витрачаю лише на бензин і каву
Наталія Воронкова возила гаряче молоко на Майдан. Кинула роботу у фармацевтичній компанії, де займалася рекламою. Працювала волонтером у столичній лікарні швидкої допомоги до травня. Стала координатором волонтерської сотні. Працює у госпіталі.
— Чоловік забезпечує родину, двох дітей. Терпить, що вдома майже не з'являюся. Я натомість кажу, що не витрачатиму грошей на шопінг — лише на бензин та каву. В кіно не була півроку.
Щодня ходжу на каблуках, намагаюся гарно виглядати. Хлопцям подобається, щоб жінки навколо них усміхалися. Я готова підтримувати бойовий дух. Ніколи при них не заплачу. Моя донька недавно написала в інтернеті: "Мама, я пишаюся тобою. Не тому, що тебе показують по телевізору, а тому, що ти допомагаєш людям".
5 
1
Коментарі