Львів'янка 28-річна Ірина Боднар 2006-го їздила на Кубок світу з футболу в Німеччину.
— По інтернету сконтактувала з київськими вболівальниками. Вони їхали зі столиці до Лейпцига, де був перший матч України з Іспанією. Підсіла до них у Львові. На польсько-німецькому кордоні нас дуже шманали. Там стояла військова палатка й купа столів. На них ми вивалювали все, що було в рюкзаках. Тримали кілька годин, бо серед вболівальників затесався якийсь дідок. Віз із собою кульок медикаментів. То митники викликали з найближчого до кордону міста спеціаліста по цій групі препаратів.
У Лейпциг приїхали опівдні, за 4 години до матчу. Залишили речі в камері зберігання на вокзалі. Пішки йшли до стадіону, хоча з квитком могли безкоштовно їздити містом. На вулицях було багато банерів і вказівників, загубитися неможливо.
Боялася, що мене можуть не пустити на стадіон, бо мала сумку з фотоапаратом, гаманцем та книжкою. Але все пройшло добре. Сумку сама відкрила. По кишенях не дивилися. Служба пропуску працювала швидко й чітко. Ніякої тисняви. Прохід на стадіон зайняв близько 10 хвилин.
На стадіоні заборонено пити алкоголь і курити. В українському секторі всі дотримувалися правил, не смітили.
На весь стадіон було чотири фаст-фуди. Ціна на їжу така ж, як і за межами арени. Під час перерви там виникали черги, але обслуговували теж дуже швидко.
У Лейпцигу ночувала в сім'ї, яку найшла через сайт www.hospitalityclub.org. Прийшли з подругою до них після матчу. А господарі йдуть у бар дивитися футбол із друзями. Хотіли залишити нам ключі від дому. Кімната вся заставлена антикваріатом. Нам стало ніяково — як так, нам, чужим іноземцям, довіряють свою квартиру з цінними речами. Попросили, щоб нас закрили в хаті. Наступного дня вони влаштували сніданок на терасі. Запросили своїх друзів та сусідів. Грошей за проживання з нас не взяли.
З Лейпцига до Гамбурга їхала поїздом. Там уболівала за наших у фан-зоні поблизу житлового масиву. Територія вміщала десятки тисяч уболівальників. По центру стояв великий екран. Трибуни були порожні, всі сиділи на землі. Люди тусувалися з ранку до вечора. Адже приїхали з різних країн, знайомилися.
Німці дуже позитивно реагували на вболівальників. Між фанами ніяких конфліктів не було. Навпаки — ті, чия збірна вигравала, виставляли пиво.
Коли Україна вийшла в одну четверту, то ні в кого квитків на цей матч не було. Вболівальники інших країн продавали їх перед стадіоном за номінальною ціною. Дехто навіть дешевше.
Поліція "не помічала" перекупників
На Євро-2008 у Австрії й Швейцарії сучасними автострадами та на швидкісних потягах до Альп можна було дістатися за кілька годин із будь-якої країни Західної та Центральної Європи. Тому більшість уболівальників прибувала на конкретний матч і потім поверталася додому.
Обабіч автострад у радіусі 20 км довкола стадіонів облаштовані безплатні паркінги. Власники квитків на футбол залишають свої автівки й їдуть до стадіонів на спеціальних автобусах-шатлах, що відходять кожні 3 хв. А після матчів розвозять людей до автостоянок.
До самих арен тягнуться довгі "коридори", огороджені металевими конструкціями. Люди рухаються ними практично без затримок. На вході до стадіону перевіряють квитки. Паспортів не запитують. Кожного обшукують, жінок і чоловіків окремо. Відбирають усе, чим можна кинути. На аренах продають сосиски, стейки й бутерброди по 3-4 євро. Стільки ж коштує пластмасовий стакан коли, мінералки чи пива. У вартість входить ціна стакана. Його можна здати за 1 євро.
Так само організований прохід до фан-зон у центрі кожного міста. Туди можна зайти безплатно в будь-який час. На вході теж обшукують. По краях установлені довгі столи та лави, з яких видно великий екран. Там можна перекусити. Я ходив туди вдень, щоб дешево попоїсти.
Навколо стадіонів перед матчами завжди стояли дебелі афроавстрійці та афрошвейцарці, які вигукували: "Тікетс, тікетс!". Поліція їх "не помічала". Тож купити квиток на будь-який матч можна було поряд зі стадіоном.
Микола НЕСЕНЮК
3 
1
Коментарі