— В липні 1933-го у Львові створили громадський Комітет рятунку, що на міжнародній арені порушив питання про голод. У вересні про масову смертність в радянській Україні говорили в Лізі націй. Представники більшості країн визнали наявність продовольчої катастрофи. Однак не зробили реальних кроків, щоб допомогти голодуючим, — розповідає 43-річний Ярослав Папуга, кандидат історичних наук. Він автор книжки "Західна Україна і Голодомор 1932–1933 рр.".
— Жителі Західної України допомагали тим, хто зумів утекти з СРСР. Таких було небагато. Виглядали вони, як "живі кістяки". Інколи польські чиновники висилали голодуючих назад. Західні українці добивалися, щоб біженців не відправляли до СРСР. Вони отримували продукти й виживали. Дехто з голодуючих врятувався завдяки коштам, що надходили від родичів з-за кордону. Радянська влада намагалася нажитися на людському горі. Дозволяла перекази у валюті. Її можна було витратити у спеціальних магазинах. Дехто купував закордонні паспорти, щоб виїхати. За такий треба було заплатити 250–500 доларів. Так врятувалися більш як сотня людей.
Західні українці сприймали трагедію Наддніпрянщини як власне горе. Допомогу голодуючим збирали при греко-католицьких церквах. Близько тисячі злотих пожертвували жителі Перемишля, Борщівського повіту Тернопільського воєводства. Польська влада за це не переслідувала. Після приєднання Західної України до СРСР 1939 року одного активіста з Тернопільщини вислали до Сибіру. Пояснили: за антирадянську діяльність на підтримку голодуючих 1933-го.
3 941 000 осіб загинули в Україні внаслідок Голодомору 1932‑1933 років. Таку цифру назвали за результатами кримінальної справи проти винуватців геноциду, що у 2009‑2010 роках проводило Головне слідче управління СБУ. Втрати українців у частині ненароджених, за даними слідства СБУ, становлять 6,122 млн осіб. Найбільше загинули у Київській області — майже 15% населення, Харківській, Вінницькій, Чернігівській та Одеській. Найменше — на Донеччині.
За роки Другої світової війни загинули близько 8 млн українців.
13 
1
Коментарі