Директор Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча 71-річний Володимир Бойко — безпартійний, але підтримує Соцпартію. На його заводі збереглися традиції СРСР.
— У нас "афганцям" на 15 лютого (річниця виведення радянських військ з Афганістану. — "ГПУ") дають вихідний, — каже 47-рiчний Олександр Чепайкiн. Розмовляє російською. — І в подарунок 240 гривень — інвалідам Афгану. По 300 гривень — батькам загиблих, по 160 — учасникам бойових дій.
Олександр Іванович числиться на ММК ім. Ілліча інженером. А веде виховно-патріотичну роботу — керує громадською організацією воїнів-"афганців".
Запрошує пообідати у заводській їдальні. За кількома столиками сьорбають суп літні люди, на вигляд жебраки. За заводськими цінами тут може пообідати кожен. Порція гречаної каші коштує 90 коп. Борщ із квасолею — 1 грн. Солянка — 2,69 грн. Котлета свиняча — 1,24 грн. Біфштекс із яйцем — 2,68 грн. Салат зі свіжих огірків — 54 коп. Вибираю цвітну капусту за 2,45 грн, котлету і солянку. Першу страву не доїдаю, а капуста з котлетою смачні.
— Ніхто не зробив стільки для Маріуполя, як Володимир Семенович, — розповідає за обідом Чепайкiн. — Побудував три десятки дворових міні-стадіонів і "Естрим-парк", де городяни гуляють із дітьми. Атракціони там по 2–6 гривень. Семенович реанімував колгоспи, убиті в 1990-х. Людям матеріальну допомогу давав на лікування — кому 10, кому 30 тисяч.
Олександр Іванович отримує на комбінаті 2300 грн.
— У вересні з дружиною збираємося в "Ай-Данiль". Це наш санаторій у Криму. 20 днів із лікуванням обійдуться на двох у 3500 гривень.
Повна вартість перебування в "Ай-Данiль" однієї людини — близько 500 грн на добу.
Бойко на роботу приїжджав о шостій ранку, і вже до нього стояла черга
— А дитині можна узяти путівку в заводський табір за 120 гривень. До кризи, правда, коштувала 50, — продовжує Чепайкiн. — Безвідсотковий кредит — 25 тисяч гривень на авто давали, вистачало на "жигуль".
— Але кажуть, у Маріуполі онкологія в кожного третього віком за 40 років, — перебиваю співрозмовника.
— Так. П"ятеро наших "афганців" за шість місяців померли від раку.
На вул. Доменнiй кілька адмінбудівель ММК. На них гасла: "Наш комбинат — наша гордость", "Ильичевец — творец новой жизни!".
Стукаю у хвіртку добротного одноповерхового будинку N7. Тут живуть ветерани комбінату.
— Його німці будували — ще до націоналізації, 1912 року, — господар 69-рiчний Віктор Грома показує своє помешкання. — Наш завод до революції був найбільшим на півдні Росії.
У будинку Громів три кімнати. Лінолеум — протертий, із цінних речей — китайський телевізор і кришталева ваза. За склом шафи — грамота "За добросовісну багаторічну працю у відомчій охороні".
— Я працював у мартені, а після травми — в охороні, — розповідає Віктор Іванович. — Бойко на роботу приїжджав о шостій ранку, і вже до нього стояла черга.
— Ветеранів Володимир Семенович не ображає, — додає господиня, 66-рiчна Євгенія Миколаївна. — Раз на три місяці нас стрижуть безкоштовно, взуття ремонтують. Віктор Іванович вже на пенсію пiшов, а йому комбінат 1000 гривень дав на операцію — видаляли грижу.
Подружжя отримує по 900 грн пенсії.
За 100 м од центральної прохідної ММК працює генделик "Iллiчiвськi cтрави". На вулиці за столиками випивають робітники. Семеро курять. Обличчя похмурі, одяг ношений, вік — за 40.
— Керівництво говорить, що світле майбутнє Рінат Леонідович нам забезпечить. Але я сумніваюся, — каже один. Називається інженером, прізвище казати відмовляється. — На "Азовсталi" ахметовській простих людей тримають за бидло, адміністрацію цікавить тільки метал. А було, як і у нас: і дитячі табори, і пайки давали хороші. Доки не було "Метiнвесту". А зараз там усю соціалку злили.
— Зате платять більше, — заперечує сивий чоловік років 45. — А що мені тут утрачати — зарплату 2 тисячі? Завод у жопі! Техніка розсипається. Горновий, який працює біля печі, отримує 3,5 тисячі гривень.
Кращим місцем для прогулянок місцеві вважають площу навколо драмтеатру в центрі Маріуполя. До нього веде вул. Енгельса. Замість каналізаційних люків — шматки бетону.
Молода сім"я з дитиною годує голубiв.
— Лучше б они закрылись, эти меткомбинаты, — каже про міські підприємства чоловік.
— Бо Маріуполь — це звалище, — додає дружина. — Вікна відкриваємо тільки в дощ, білизну сушимо у стіралці, сніг узимку чорніє за годину.
Маріупольський металургійний по периметру має 31 км.
3 
1
Коментарі