Шість годин накривали "Градами"

  19-річний Олег Мадяр із села Папужинці Тальнівського району на Черкащині кілька днів тому повернувся з Донбасу. Гранатометник 72-ї механізованої бригади служив на кордоні неподалік Червонопартизанська Луганської області.

 — У грудні 2013-го пішов контрактником. Хотів мати стабільний заробіток, подобалася професія військового. Та не думав, що так швидко доведеться опинитися на війні, — розповідає. — Майже одразу після захоплення Криму нас відправили на полігон поблизу Житомира. У травні поїхали в Маріуполь. Тоді він був мало схожий на нинішній патріотичний. Більшість городян вірили в ідеали так званої ДНР. Потім нас направили в Червонопартизанськ охороняти кордон, — Олег робить паузу, згадує.

— На другий день від мінометного вогню загинули двоє наших. Я боявся підійти до них. Та по-справжньому стало страшно, коли почалися щоденні обстріли "Градами" з території Росії. Коли спостерігач помітить залп, маєш 15 секунд, щоб забігти в укриття. Не встиг — загинув. Десь на початку липня нас накривали безперервно протягом шести годин. Я спочатку молився, потім страх потроху минув. Наважувався виходити з окопу. Хлопці всерйоз думали обстріляти Росію у відповідь. Командири нас стримували.

Запитую, чи справді "паркетні генерали" заважають воювати.

— Справді, — каже Олег. — Коли в нас закінчувалися боєприпаси, командування прислало підмогу — снаряди. До наших самохідок "Акація" вони не підходили — ка­лібр не той. У такі моменти думалося, що київським генералам краще не потрапляти нам на очі.

Про свій вимушений вихід на територію Росії на початку серпня Олег розповідає неохоче.

— Спершу до нас долітали вертольоти, забирали поранених, привозили харчі та набої. Потім їх не стало. Провіант скидали з літаків, але сєпари їх збивати почали. Після безперервних обстрілів ми втратили майже всю техніку. Потрапили в оточення. 30-та бригада, що намагалася до нас пробитися, зупинилася за 30 кілометрів. Їжа закінчилася. Чотири дні в полі рвали кукурудзу й соняшники. Вода, правда, була. Найгірше стало, коли скінчилися набої. Майор Михайло Драпатий чотирма машинами пробивався до своїх. І таки пробився. А нам командири наказали вийти до табору біженців. Ось тут стоять їхні палатки, а трохи далі — випалена земля від залпів "Градів". І в цих людей вистачало нахабства звинувачувати в усьому українську армію. В Україну ми повернулися наступного дня.

Займаюся відновленням документів. Мої згоріли. Коли знову на війну — хтозна. Вчора дзвонили з Умані, викликають. У мене контракт на 2,5 року. Звільнятися не думаю.

×