— Повістки нам не приходили. Ми з братом 23-річним Іваном самі поїхали у військкомат у травні торік. 15 днів пробули у навчальному центрі "Десна". Там освоювали тактику ведення бою. Інструкторами були ті, хто побував у гарячих точках. В зоні АТО бійців не вистачало. Нас швиденько відправили на Донбас — під Сватове на третю лінію оборони. На першій лінії стояли нацгвардійці та "Правий сектор". Потрапили з братом до 41-го батальйону. Викинули нашу роту в полі. Дали зенітку, яку ми вперше в очі бачили, — говорить 29-річний Сергій Дуброва із села Великий Листвен Городнянського району Чернігівщини. Має позивний "Жаба", був розвідником.
— За 800 метрів від нас був чеченський блокпост. Чули, як вони кричать: "Аллах Акбар". Нам наказали взяти блокпост. Мали радянський танк, БТР і бойовий дух. Це був перший бій. Танк чеченці одразу підбили, танкісту вибухом відірвало п'ятки. Через пару тижнів нас кинули на підсилення другого взводу під Єнакієве. Якось повідомили, що у нас в тилу ворожа група. З двома бійцями пішли в розвідку і нарвалися на їхню засаду. Їх було чоловік 40 і позиція зверху. На шевронах надпис "Беркут Бєса". Колишні українські "беркутівці", які воювали в підрозділі Ігоря Безлера на прізвисько Бєс. Я сказав своїм, щоб відходили за допомогою. Лишився прикривати. Мав чотири ріжки до автомата і дві гранати. Вистріляв усе. Не вистачило 5 хвилин, щоб пробилася допомога. Чув, як наші вже вв'язалися в бій. Були десь за кілометр. Потім брат Іван казав, що бачив у бінокль, як мене бойовики тягли.
Коли закінчилися патрони, мене оточили, ззаду ударили прикладом по голові. Чечен із ножем кинувся, щоб перерізати горло. Та інший бойовик наставив на нього автомат. Потім вдарили у праву скроню, я знепритомнів. Отямився в машині з трьома бойовиками. Сфотографували мене і зразу кинули фотки на свій сайт: "Взяли свежего укропчика". Привезли в Єнакієве в опорний пункт міліції. Кинули в одиночну камеру 2 на 2 метри, без вікон і світла. Не давали ні води, ні їжі. Чув, як у сусідніх камерах мучили людей, як вони стогнали. Як на них кричали. І не розумів, чого за мною не йдуть. Згодом дізнався, що командир забрав ключі від камери і поїхав на дві доби. Щоб не збожеволіти, співав гімн України. Бойовиків це бісило, але добратись до мене не могли. Тоді не знав, що брат рвав і метав, щоб мене визволити. Вони розбили блокпост бойовиків. Всіх прикінчили. Одного пораненого лишили і відпустили, щоб сказав своїм: якщо мене не відпустять, щодня будуть зносити по одному їхньому блокпосту. До речі, на тому блокпосту вбили чечена, який хотів перерізати мені горло. Це дізнався більше, ніж через місяць. Коли зустрівся з Іваном. Після бою він узяв трофей — ніж. Упізнав його.
На третій день у камеру зайшла медсестра. Оглянула мене і сказала: "Ви що хочете, щоб він здох?" Дали поїсти гречки. Повезли в Горловку в штаб Безлера. Російські журналісти зразу прибігли. Сепари як побачили, що мене хочуть знімати, на скроні шрам загримували. Тоді дали знімати. Журналісти допитувались: "Почему людей убивал?" Кажу: "Нікого я не вбивав, взагалі зброї боюся". "Скажи, что Украина говно, а Россия — великая". Відмовився. "Ну что тебе Украина дала? — допитувалися. "Родину, дом", — відказав.
Потім мене допитувала права рука Бєса. А тоді сам ватажок. Бєс сказав: "Тебе треба було розстріляти. Але радуйся, стільки людей впряглося, щоб тебе звільнити. Залишайся у мене, даю ставку 300 доларів, зброю. Можна більше заробити. Якщо береш у полон українського комбата, отримаєш 20 тисяч гривень. Ротного — 10 тисяч". Відказав, що боюся зброї і більше не хочу воювати.
В ті дні українська контррозвідка взяла в полон тестя Бєса. Через шість днів мене вирішили обміняти на нього.
З одежі мав лише штани і футболку. Зброю, сенсорний мобільний телефон, автомат — все розібрали на трофеї бойовики. Бєс дав російську форму, берці добротні. Купив простеньку "Нокію". Після обміну мене привезли в Краматорськ. СБУшники допитували два дні. Потім переправили до Запоріжжя. Там вже тисли на мене. Хотіли, щоб зізнався, що здався в полон. Робили з мене зрадника. Вже не знав, що вдіяти. Коли прийшла волонтерка: "Чего грустишь?" Розповів. Вона навела справки, і як взялася. За шість днів усі відчепилися. Тітка з Харкова приїхала, забрала мене під розписку, що не втечу до Росії. Відправили до Чернігова. Обласний воєнком сказав лягти в госпіталь. Там не дозволяли з палати виходити. Через день повезли у столичний госпіталь на бульварі Лесі Українки. Там і дурка поряд. Зачинили мене в заґратовану палату, де сиділи шість чоловік. Один представився Путіним, інший — Наполеоном. Я допитувався, чому. Ніхто нічого не пояснював. Медики бачили, що я адекватний, тихенько казали: "Наказ". Пробув там тиждень. Тут уже піднялися батьки і побратими. Хлопці з батальйону, які йшли на ротацію, сказали: якщо Серьогу не відпустять, зброї не здадуть. І приїдуть до Києва. Лише тоді відпустили. Батьки заплатили 4 тисячі гривень, щоб лікарі написали — здоровий. Пробув удома місяць. І знову поїхав у зону АТО. Демобілізувався 4 червня. З мене ще крові попили. Мовляв, ти продав автомат. Я казав — добуду в бою. Три штуки принесу, не проблема. Ні, той давай. А де його візьму? Коли в полон брали, відібрали. Номер автомата по цей день пам'ятаю: 4612747.
3 
1
Коментарі