— Мне вечером перезвонили и сказали: вы будете сына забирать? Говорю — да, если услышу его голос. На следующий день вечером позвонил сын и сказал приехать в Снежное, — каже Тетяна Блонська, 46 років, із Черкас. 27 липня терористи звільнили її 22-річного сина Дмитра Половинку та його товариша Олександра Осейка, 28 років.
Військові потрапили в полон під час боїв під Маринівкою Донецької області. Служили кулеметниками у 72-й механізованій бригаді. Зв'язок із ними зник 16 липня. Того ж дня бойовики виклали відео, на якому з черкащанами спілкуються російські журналісти.
— Переживала, чи не вийде так, що приїдемо і залишимося там, — говорить Тетяна Геліодорівна. Помітно хвилюється, не знімає сонцезахисних окулярів. Спілкуємося 29 липня в парку поблизу ресторану "Чайка" в Черкасах. — Коли подзвонив син на другий день, кажу: дай трубку людині, що поруч. Питаю: скільки треба грошей? Він сказав: нам их кормить нечем. Мы не на базаре, приезжайте и забирайте. На другий день разом із мамою Саші Осейка, громадським активістом Станіславом Лукеричем та другом сина Русланом поїхали на Донбас. У Слов'янську заночували. Забирати хлопців у Сніжному мали тільки мами. Знайшли таксиста, який погодився нас завезти. Того дня з бойовиками не зустрілися, бо був обстріл. Вони своїх загиблих возили в Донецьк. Тому ми заночували у Сніжному. Поселитися довелося у готелі, де ночували бойовики. Там було німецьке телебачення. Перед камерою нам віддали хлопців.
В Олександра Осейка червоні запалені очі.
Із дружиною Юлею, 28 років, виховують 1,5-річну доньку Дарину. Одружилися торік. Живуть у Черкасах, винаймають квартиру. Родину забезпечував Олександр. До мобілізації працював технологом-озеленювачем на приватній фірмі.
— Ночью начался минометный обстрел. Бомбили около часа. Потом с утра начали бомбить и брать в кольцо Мариновку. Дали команду: отходим! У нас была самая удобная позиция, мы прикрывали. Нас взяли в кольцо, — розповідає Олександр. — Сказали — зброю на землю. На другий день дали подзвонити рідним, після того, як нас знімало "Лайфньюз".
— Нападение на пост было рано утром. Зашло два БТРа и пехота. Технику мы подорвали, а пехота пошла на нас. Мы с Сашей были на передовой. Пока наши отступали, мы прикрывали. Потом начался обстрел нашими силами, мы спрятались в окопы, — приєднується до розмови Дмитро Половинка. — Прийшли ДНРовці, сказали, щоб кидали зброю. Тікати не могли, бо нас розстріляли б, а далі відстрілюватися не було патронів. Їх було чоловік 300, нас — двоє. Нас забрали, нагодували. Перший день ночували у погребі, на другу ніч — у пустому басейні. Тоді перевели в кімнату, дали матрас. Якби вони нас не вивели, ми могли загинути від наших же мінометів. Сказали, є вибір — залишаємося з ними чи їдемо додому. Показували нам документи, що вони українці, а не бойовики з Росії.
Олександра та Дмитра викликають назад у військову частину, що базується в Білій Церкві.
— Я в АТО їхати не хочу ще раз. Зараз дочка за ноги хватає, вийти з дому не можу, бо плаче. Останній раз бачив її на Паску, — каже Олександр.
3 
1
Коментарі