— Не варто вказувати моє прізвище і фотографувати, — каже Марина, 34 роки. Струнка, з темно-русявою косою. Викладає українську мову й літературу в донецькій школі. Познайомилися в соцмережі. Запрошує додому, пригощає чаєм. Говоримо українською.
Приховуєте свої погляди?
— Від початку не бачила в цьому сенсу. Тоді на сепаратистів можна було вплинути: "Ви ж розумієте, чим це закінчиться?" Перемога в суперечці залишалася за мною. Та згодом почався тиск, погрози. Навіть від дітей. Але я переломила ситуацію. Зараз у моїй присутності ніхто поганого про Україну не каже.
Місцеві жителі вже звикли, що Донецьк — це ДНР.
— Для мене це — Україна. На уроці в п'ятому класі була тема — написання листа з адресою. У підручнику в зразку — "Україна". Домашнє завдання — написати листа. Діти питають: "А що нам писати?" Сказала — вирішуйте самі. У класі 20 учнів. Лише один приніс лист з адресою "ДНР". Решта написали: "Донецьк, Україна".
Що змінилося цього року?
— Навчальні плани за рік змінюють уже ввосьме. Той, що зараз обговорюють, орієнтований на російський стандарт. Привезли звідти підручники. Не відповідають програмам, навіть переробленим під ДНР. Мусимо брати матеріал з інтернету або працювати за російським підручником. Окремі вчителі викладають за старими українськими. Через це зросло навантаження на учнів. У п'ятих класах чотири дні по сім уроків і один — шість. Діти сильно втомлюються.
Чи зменшилося навантаження з української мови?
— Навіть порівняно з вереснем 2015-го. Тоді в 6–11 класах їх було 3 години на тиждень. У перших-п'ятих — на урок більше. Тепер маємо 1,5 години. У школі — чотири україномовні класи. У них тепер учитель сам обирає мову.
Владі ДНР і ЛНР українська потрібна лише на папері, аби світ не звинуватив в утисках. На практиці ж її витискають: мовляв, народ не хоче. У листопаді 2014-го змусили батьків написати заяви щодо вибору мови. Так два україномовні класи перейшли на російську. У березні 2015-го писали нові заяви. Тоді саме з'ясувалося, що у вишах ДНР навчатимуть лише російською. Тож залишилось чотири українські класи з 15.
Чому вступають у виші ДНР?
— Батьки прагнуть, аби діти були з ними. Небезпечно постійно їздити через лінію розмежування. Діти кажуть: легше вступити тут. Сподіваються, що їх не виженуть, коли Україна повернеться. Більшість очікують цього, хоча й не люблять чинну київську владу. Дехто хоче російський диплом. Але це складна процедура: отримати "документ" місцевого вишу, скласти академрізницю, держіспити, наново захистити дипломну.
Зарплату отримуєте регулярно?
— Зараз більш-менш. 2014 року нам не заплатили за кілька місяців, торік — за два. Остання моя зарплата — близько 9 тисяч рублів. До травня 2015-го її нараховували в гривнях, а видавали в рублях за курсом 1 до 2. Потім повністю перейшли на рублі за якимсь дивним курсом. На папері сума непогана, а фактично — менше 3 тисяч гривень. Тут можу купити на них значно менше, ніж на "великій землі".
Розумію, що кошти привозять з гумвантажем із Росії. Не брала б їх. Але брат без роботи, а батьки не можуть часто виїжджати за пенсіями.
Місцеві цікавляться, звідки в ДНР гроші?
— Чула розмову пенсіонерів у транспорті. Вважають, що тут працює промисловість і їхні виплати — з податків. Інші розуміють усе, кажуть: "Та коли ж вони закінчаться, ці гроші в Росії?" З осені 2014-го кошти з України сюди не передають за постановою Кабміну. Але цього й не треба. Перераховуйте на зарплатну картку. Все одно ми їздимо за покупками на підконтрольну територію. Там і знімали б готівку. Тоді від початку було б менше незадоволених учителів, які перейшли на бік ЛНР-ДНР.
Історію України викладають?
— Ні. Восени 2014-го зробили два предмети: історія рідного краю, тобто Донецька, і всесвітня. З 2015-го з'явилася історія Вітчизни. Мається на увазі Донбас, однак незрозуміло: географічний чи окупована територія. Питала в дітей — не могли пояснити. З лютого 2016-го ввели курс "Гражданственность". Патріотизму тут надають величезного значення, тільки от обмежується він більше містом.
Які настрої населення?
— Люди розучилися планувати. Підсумок багатьох розмов: пережили день — і добре. Не прийнято говорити, як саме. Позиція мешканців: "Треба жити, ходити в ресторани і веселитися, а померти так, щоб заборгувати якомога більше!" Розуміють, що життя може закінчитися щомиті. Тож треба прожити його якомога повніше, яскравіше. Для когось це — гроші, гулянки. Люди — у прихованому відчаї. Він набирає різних форм, від бурхливих вечірок до глибоких депресій. Бояться МДБ (так зване міністерство держбезпеки ДНР. — ГПУ) і донощиків серед оточення.
Як налаштовані у вашому колі?
— Це стан постійного чекання. Спочатку — що силовики звільнять адмінбудівлі й усе закінчиться. Потім — що армія звільнить місто. Що перемир'я й Мінські угоди дадуть результат. Після того знову чекали армію. І весь час призначали дати звільнення: серпень 2014-го, Новий рік, весна 2015-го. Вони виникають спонтанно.
Тепер чекаємо на диво десь у квітні. Жити без надії неможливо. Інакше треба визнати, що Україна втратить свою землю, а я — свій дім. Самообман дає сили й мету триматися. Люди мого кола тут лишаються через житло або родичів.
Не розумію, про що можна домовлятися з людьми, які захопили владу. Визволити Донбас можна лише збройним шляхом. Друзі не підтримують мене в цьому. Не хочуть пережити ще раз жах обстрілів, страх за рідних. Проте є речі страшніші — зрада і переляк, коли не знаєш, чи прийдуть по тебе.
1 
1
Коментарі