Алла Крохіна працює і живе в санаторії "Остреч" більше місяця. Доти працювала у військовій частині міста Славутич, теж із учасниками АТО.
— Коли боєць підходить увечері, не можу сказати: "Вибачте, я вже не працюю". Усі працівники санаторію роз'їжджаються по домівках у Мену. А я живу тут. Інколи поганий зв'язок і виходжу на вулицю. Хтось підходить, бо накипіло поговорити, і я зупиняюся. Потім — інший. Так і забуваю подзвонити, кому хотіла. Лягаю спати, коли всі заснуть. Але сама захотіла таку роботу. Доти була волонтером.
У чому полягає реабілітація?
— Визначаю психологічний стан людини. Потім працюємо різними методиками: дихання, тілесна терапія. Спершу всі колючі, потроху відкриваються. З ними спілкується священик. Деякі ходять на службу, перестали пити. На панахиду за загиблими прийшли майже всі. Важливо навчитися горювати. Щоб горе вийшло в емоціях, сльозах. Не стоятиме комом у горлі, не мучитиме.
Допомагає в роботі те, що ви жінка?
— Так. Якщо труднощі чоловіка пов'язані зі стосунками з жінками. От є такий хлопець тут. Підійди до нього — пригинається. Боїться. Ставить бар'єр. Іншого вдома доньки не сприймають. Кажуть: чого ти туди їздив? Важливо, щоб я як жінка казала йому "дякую, що б ми без вас робили".
Які проблеми у людей, що прийшли з війни?
— Нічні кошмари, страх різких звуків і світла, відчуття небезпеки. Їм треба окрема кімната з ключиком. Навіть удома. Частина постійно п'яні — їм легше жити в такому світі. Деяких ми й не бачимо — сидять у кімнатах. Таксистам замовляють, і ті їм привозять. Їх треба відкачувати психіатрам, наркологам. Уже потім працювати з ними.
Не страшно з такими?
— На слово "психолог" реагують негативно. Можуть послати. Один боєць є контужений. Якийсь вечір обривав штори. А персонал ще не навчений. Кажуть: "Зробіть щось, ви ж психолог". Ну я запитала, чи треба допомога. Схопив за горло і в п'яному брєду розказував, що уміє убивати, кадики виривати. Головне з такими — не пручатися, не викликати на емоційний бій. Буде ще більший викид агресії. Я кажу: ви у санаторії. А він: ха-ха. Та что ты мне лепишь? Кажу: то допомога вам не потрібна? — і пішла. Вже у себе в кімнаті зрозуміла, що мені страшно. Відчувала руку на горлі. Зрозуміла: аби стис сильніше — все. Зачинилася, поплакала. Плануємо надалі з адекватних тверезих бійців створювати групи охоронців. Щоб могли посидіти з ними, поговорити. Відвести в кімнату. Тут же не зона, не заборониш пити. Але таких одиниці.
Не всі бійці зможуть піти до психолога. Як поводитися з тими, хто прийшов із фронту?
— Не сюсюкати, не ставитися, як до інвалідів. Це інша людина. Не той Василь, Петро. Має навички ведення бою. Ніколи не забуде, як згрібав лопатою руки-ноги своїх товаришів. Йому треба зробити якнайкомфортніше. Підтримати. Зрозуміти. Родина — величезний ресурс, який допомагає виживати на війні. Суспільство не готове приймати їх, але родина має. Бо вони — герої.
5 
1
Коментарі