Погрози Арсенія Яценюка не йти на парламентські вибори, бо все одно беззаконня влади не дадуть їх виграти, наочно ілюструють, як доросла людина продовжує керуватися приказкою з дитинства, – неможливо налякати їжака голим задом.
Автор цих рядків за свої 40 років скористався своїм правом обирати лише двічі. Перший раз – ще за радянської влади, коли до нашого студмістечка приїхав кандидат, якого підтримував герой нашого часу, борець із радянською корупцією Тельман Гдлян. Йому довіряли всі ліберали, читачі тодішнього "Огонька". Вдруге – піддавшись внутрішньому пориву та поставивши хрестик за Ющенка в другому й так званому третьому турах. В усі інші рази я послідовний навіть не "противсіх", а взагалі – не відвідувач виборів.
Чим завжди пояснював свої дії я? Якщо більшість дорослих українців так само бойкотуватиме вибори, вони просто не відбудуться. Ми будемо про це знати. Але влада все одно рапортуватиме про відповідну явку, тобто – публічно збреше, чим зганьбить себе. Таким чином, бойкотуючи вибори, ми з вами опускаємо владу. Це такий собі мирний мовчазний протест.
Згодом мені розтовкли: політикам, яких ми обираємо,– хоч провладні вони, хоч опозиційні, хоч позафракційні - плювати на думку як української, так і світової спільноти. Це стосується не лише нинішньої, а й попередніх влад, одним із представників якої і був свого часу Арсеній Яценюк. Лишається дивуватися, чому раптом більш досвідчений у політичних іграх Яценюк раптом заговорив про бойкоти, якими владу не налякаєш...
Леонід Кравчук все своє свідоме життя пропрацював у радянському партійному апараті на ідеологічній роботі. Якось він сказав фразу, котра є ключем для розуміння нинішніх невдач тих, хто називає себе опозицією: "Ніхто з нас навіть припустити не міг, що такий колос, як радянська влада, з таким потужним репресивним апаратом, може в один момент зруйнуватися. Це, виявляється, знали лише дисиденти". Борці з радянською системою, тобто інакодумці, для яких демократичні цінності, права й свободи людини були понад усе в тоталітарній країні, взагалі не мали змоги як обирати, так і бути обраними. Вони сиділи чи перебували у внутрішній еміграції. Проте саме вони творили розумну альтернативу, коли хочете – опозицію чинній владі.
Це їм вдалося розхитати основи влади. Бо вони мали один козир: багаж гуманітарних знань, освіченість, певні культурні цінності й розуміння, що таке національні інтереси держави, в якій вони хочуть жити. Арсеній Яценюк та інші, хто називає себе опозиціонерами, якось призабули, що опозиційність – це не депутатський мандат, членство у відповідній фракції та особиста охорона. Обіцяючи виборам бойкот, той же пан Яценюк, який уславився рекламною кампанією, котра виявилася бездарнішою навіть за агітки Блоку Литвина, переймається, що він та його сила не потраплять в парламент.
Головна мета - депутатський мандат. В Україні він дорівнює чи то дворянському титулу, чи то лицарському званню та успадковується. Ця книжечка, а не подальша послідовна робота з метою відстояти та захистити національні інтереси України, провести реальні реформи, аби сподобатися своєму народу та світові, є, була та, на жаль, буде головним призом у будь-якій політичній діяльності в нашій країні. Це особливо дивує сьогодні, коли нинішня влада реально підставляється.
Опозиції залишається протиставити владі не лише мітинги, а розумну альтернативу: культурних, грамотних, дійсно освічених людей, для яких мандат та парламентське крісло – не самоціль. Головне - довести це на практиці. Тим не менше, опозиціонери мало чим відрізняються від противників: для обох сторін тактика далі головніше стратегії.
Між іншим, Юлія Тимошенко на своїй колишній посаді теж не була помічена в підтримці ініціатив, котрі б сприяли поліпшенню загальної культурної та освітньої ситуації в цілій країні. В цьому полягає, як на мене, основний національний інтерес: не реприватизація з подальшим розпилом коштів, а стимул для розвитку незалежної та грамотно оформленої думки. На цьому фундаменті можна втримати все: від політичної влади до ЖКГ.
2 
1
Комментарии
12