Нещодавня заява лідера опозиційної партії "Удар" Віталія Кличка про те, що депутати від більшості не хочуть навіть ходити на роботу, а борються за мандат заради статусу, здатна стати відкриттям хіба для українця, котрий впав у кому на 20 років і лише тепер із неї вийшов.
Важко подумати, що Віталій Володимирович до того, як стати депутатом Верховної Ради, про такі розклади навіть не здогадувався. Народ, який ходить на вибори та віддає голоси, вже давно не вірить, що народні обранці працюватимуть.
Уявлення громадян про депутата як про неробу, котрий тільки й знає, що отримувати зарплату, матеріальну допомогу, гроші на оздоровлення, квартири та інші пільги, включно з недоторканістю, безперечно, обурюють самих володарів мандатів.
Ображаються й пишуть про це в соцмережах здебільшого активісти опозиційного табору. Та ситуація від цього не міняється. Депутатів усе одно вважають захребетниками, халявщиками та кровопивцями, котрі жирують за народні гроші. Та ще й лишаються з депутатськими пільгами пожиттєво – ну нікому ж в Україні, крім учорашніх нардепів, не виплачують по завершенні каденції зарплату, і то немаленьку як для бідної країни, ще рік. Уже не кажучи про те, які в них там пенсії.
Вкотре ця проблема постала у зв'язку з ситуації довкола блокування парламенту опозиціонерами. Глибше ніхто копати не збирається. А якщо озирнутися назад, то ми побачимо: коли нинішня опозиція була владою, депутати теж не дуже рвалися на роботу. Так було щонайменше від часів президентства Леоніда Кравчука. Але депутат як працівник із мінімальним коефіцієнтом корисної дії (ККД) почав остаточно формуватися впродовж "кучмівського" десятиліття.
Є кілька тому підтверджень. Згадаємо хоча б епопею з ображеними політиками, котрих не взяли в партійні списки тієї ж "Батьківщини". Хоча за кожного з них нібито просила з тюрми особисто Юлія Тимошенко. Насправді політики, чиї імена відомі, прагнули одного: гарантовано пройти до Верховної Ради. А там хоч трава не рости. Дехто з них виграв мажоритарку без підтримки великого капіталу, але за великим рахунком всі обрали ті округи, де ризик пролетіти зводився до мінімуму. Звинувачувати депутатів не варто було б, якби не одне "але": кінцева мета такого прориву – все одно нічого результативного не робити!
Кожен йде до депутатської халяви тим шляхом, який коротший. А отримавши мандат, починає говорити про необхідність підняти депутатам зарплати. Ніби це головна українська проблема – отримуватиме депутат 14 тисяч гривень на місяць чи 24 тисячі! Ніби від цього настане покращення життя вже сьогодні.
З іншого боку, є заяви одіозного "регіонала" Михайла Чечетова. Своїх однопартійців, котрі, голосують за себе та за того хлопця, Чечетов називає "елітою суспільства". Хоча представники реальної еліти вирізняються як раз тим, що мають свої голови на плечах. Та приймають незалежні рішення. Раніше той самий Чечетов обмовлявся: депутатство слід би було передавати в спадок, мов дворянський титул. Це вкотре відповідає народним уявленням про депутатів усіх рівнів як про панів-захребетників з класичних творів української літератури. Феодалів, на чиїй панщині гнуть спини кріпаки, а самі "дворяни" нічого не роблять.
Можливо, це прозвучить не зовсім коректно, проте народний депутат, хоч провладний, хоч опозиційний, має в суспільстві такий самий рівень довіри, як працівники правоохоронних органів: від керівника МВС до рядового патрульного. Хтось колись дивився кримінальну хроніку по телевізору? Про що рапортують правоохоронці здебільшого? Там зловили "серійного кишенькового крадія", там розкрили вбивство. Про те, скількох реальних злочинців випускають на свободу, бо в них є покровителі серед депутатів, про катування та замовні розслідування, про рекет у погонах ви там не почуєте.
Наша міліція нас не береже так само, як наші обранці не працюють у наших інтересах. Мандат для політика – усе одно, що пістолет для міліціонера чи смугаста паличка для даішника.
Чи є можливість поміняти ситуацію? Чи існують засоби перетворити правоохоронців із "ментів поганих" та "садистів у погонах" на справжню армію вартових Закону, а депутатів незалежно від політичної приналежності – на реальних слуг народу? Відповідь не знайдена щонайменше від 1991 року. Та й шукати треба навіть не там, а в 1917 – му.
2 
1
Комментарии
15